Бо, якщо я розкрию рота, то вам мало не здастся!
Вона розчахує двері й гукає наступного пацієнта. Якась дрібна жінка зі своїм губатим сином вмить заполоняє кабінет і притискає дружину до деренькучої скляної шафи з зеленкою й бинтами. Вухо у хлопця замотано камфорним компресом із кількох шарів жовто-сірої вати. Хлопець кахикає так, наче в нього не легені, а барабан полкового оркестра на марші. Опинившися в кабінеті, його мати першим ділом захоплює стілець. Разом із врачихою вони двома потужними соплами здувають дружину в коридор, де її гарпунами поглядів добиває стражденна черга.
От що нам, питає дружина, робити?!
Чоловік не відповідає.
Вже чверть на п’яту!
Ага, каже чоловік.
Коли ховали його мати, вони довго вагалися, брати їм дочку на цвинтар чи не брати. Вирішили таки взяти, щоб у дитини не було питань про те, де поділася баба.
Я хочу, сказала їм дочка того дня перед сном, до баби!
Їй пояснили, що баби нема, й що, коли люди помирають, їх кладуть в труну (це така дерев’яна люлька) й ховають у землю.
Чому бабу поклали в люльку?
Щоб їй було приємно. Й затишно.
Що вона там робить? Спить?
Ні.
А що?
Вона просто лежить.
І не спить?
Ні, вона спить. Але не так, як ми спимо. А ти про це не думай. А повернися на бочок і спи. Хочеш ще якусь казку?
Більшість тих казок, які їй читає чоловік, вона вже знає на пам’ять. З усіма батьківськими інтонаціями. Бо вона у них — татова дочка. Щовечора вони з татом гуляють, якщо дозволяє погода. У них є улюблені теми і, навіть, маленькі секрети. Дочка каже, що вона виросте і буде фігуристкою. Вона щодня вигадує якісь нові піруети і чекає вечора, щоб батько їх схвалив. Але у спорттоварах на таку маленьку ніжку немає ковзанів. По вихідних вони ходять в новий ботанічний сад. Це зовсім близько від них. Влітку вони збирають гербарій. Так, кілька листочків, щоб дитина запам’ятала. А взимку досліджують куточок хвойних насаджень.
А де, запитала вона вчора, травичка?
Під снігом.
Вона померла?
Ні, вона жива. Але вона спить.
Чоловік пояснив дочці про соки. Щозими вони ховаються від холоду в коріння, під землю. А навесні піднімаються вгору, і травичка оживає.
Скільки ще чекати?
Місяць, два… Як вийде.
А зараз не можна?
Що саме?
Збудити травичку.
Ні.
Чому?
Вона ще хоче спати.
А ми її тихенько. Вона і не помітить. Принесемо додому, зігріємо, дамо їй молочка. їй буде приємно. Нехай вона в нас живе.
Чоловікові довелося розгребти кілька кучугур перш, ніж він видобув з-під снігу жмуток довгих стеблин. Вдома дочка поклала траву в іграшкову люльку.
Їй тут краще, оголосила вона. Хто ще про неї подбає?
* * *
Хто ще про неї подбає?
Чоловік лежить горилиць на дивані. Дружина пішла забирати дочку із садка.
Не хвилюйся, сказав він їй. я щось придумаю.
Ледве за нею гупають двері, як на нього накочується слабкість. Він хоче встати, але не може.
Врачиха працює до шостої. Якщо він зараз піде й вирве у неї виписку, то можна, навіть, встигнути занести її в новий садок. В крайньому разі завтра. Прийти туди зрання і пояснити директрисі, що вчора сталася накладка. Але для цього потрібна виписка.
Як могло статися так, що всі проблеми збіглися в одну точку. Що йому робити з врачихою? А з офіцером гебе? А зі своїм покликанням?
Чоловік блукає очима по корінцях книжок. Ось де всі його порадники. Кожна з його книжок — це продукт боротьби добра зі злом. I не лише тоді, коли вони писалися. По видавництвах, у парткомах, на засіданнях цензорів люди летіли з посад, позбувалися пільг, залишали приміщення на марах "швидкої допомоги", щоб цей згусток знання таки опинився на книжкових полицях. Щоб ті, кому пощастило застати цей момент, весь день випромінювали щастя. Щоб решта шукачів мудрості культивувала знайомство з продавцями, зав базами та злими товарознавцями з букіністичних книгарень. Щоб ті, хто не вміє підтримувати цінні знайомства, ходив по сльоті на книжковий базар, який влада запроторює то під міст, то в буєраки за залізничним депом.
Із придбаних там скарбів чоловік не прочитав і десятої частки. Це правда. Коли йому це робити? У нього, крім курсів на стаціонарі, ще є вечірники і заочники. Зате за кожною зі своїх книжок він довго полював, а, спіймавши, гортав перед сном і знаходив їй почесне місце на полиці. І за це вони тепер день і ніч вірно несуть йому службу. Як військо на параді. Ні! На полі битви. На фронті нескінченної війни за долю людини. За нього. Навіть, не сходячи з полиць, книжки через палітурки випромінюють свій зміст. І від того, якщо спинитися і напружити слух, можна почути, як кімната наповнюється спершу звуками, тоді ритмами, і, нарешті, мелодіями.
Вставай, хором співають книжки, іди й бийся за свою дитину!
Чоловік підводиться, хапає пальто і на ходу накидає план дій.
Прийти з зошитом до врачихи під шосту і дати їй останній шанс… Вона, скоріше за все, відмовиться дати виписку… Розвернутися, вийти, дочекатися її на вулиці і без свідків пригрозити їй, що, вона зараз або робить те, що їй скажуть, або… Або що?… Головне, щоби не було свідків… Тоді вона нічого не зможе довести… А для цього потрібне залізне алібі… Дружина — зацікавлена особа… їй не повірять… Ні… Це мусить бути хтось сторонній… Але хто?
Офіцер! Гебіст! Який геніальний хід! Зробити справу й прибігти в готель. Десь за сорок хвилин до сьомої. Помозолити очі продавцям в кіосках. Дочекатися офіцера й сказати: як так на сьому? Я ж думав, що ми домовлялися на шосту, тому й прийшов сюди за чверть. За чверть до шостої! Тому я вже мушу бігти. Бо на мене чекають вдома.
Чим не план?
* * *
Чим не план?
Тим не план, що вже за п’ять шоста, година пік, його тролейбус ледве рухається, а до поліклініки ще бозна скільки зупинок. На прийом до врачихи він не встигає, а це означає, що доведеться застосовувати силу.
На чоловікові — куца куртка й кеди, щоб легше було бігти. Здається, у нього жар. Або в салоні спека. Тоді чому вікна вкриті памороззю? Його кидає в піт і піднуджує. Що це — грип чи нерви?
Хтось знизу штовхає його, спершу в живіт, а тоді в плече. Дідусь, мабуть, проґавив свою зупинку і тепер на всі боки гамселить пасажирів брудним рюкзаком. Чоловік плюхається на його місце й дмухає знічев’я на змерзле скло.
Його тролейбус, не зупиняючись, мчить повз зупинку. Обурена черга розмахує торбами та кулаками. Якійсь пацан радісно жбурляє у водія сніжку, але той тисне на педаль і виводить транспортний засіб за межі досяжності ворожих гармат. Сніжка ще не встигає ляпнутися на скло "москвича", а тролейбус уже на червоне світло долає завізне перехрестя. На розі, під гастрономом щось дають. Або помаранчі, або мандарини. За кіоском, але окремо від черги, стоять двійко чоловіків. Так, немов вони ховаються від когось. Дуже знайомі постави. Чекай! Так це ж — художник! А другий? Не може бути! Офіцер! Той, що із жовнами! Гебіст!
Що це? Маячня? Чи сон?
Чоловік щосили дихає на вікно. Тролейбус підгальмовує і заклякає під нескінченним щербатим парканом. Наступна зупинка — поліклініка.
Хтось ніби підказує йому: зійдеш з тролейбуса — й тобі хана! Ніщо тебе тоді не врятує. Це як стрибок з трампліна. Тільки без лиж. Які шанси приземлитися одним шматком? Нульові.
Водій набирає швидкість, тоді тисне на гальма і оголошує зупинку. Від тертя вкритих шарами одягу тіл у салоні то іскрить, то курить.
А от і поліклініка. Риплять щелепи дверей. Потік націлених на вихід пасажирів затягує і крутить двох жінок. Одна з них опирається і кричить, що це не її зупинка. У той час, як друга розкидає руки й регоче.
Вже майже на сходинках, коли між чоловіком і дверима лишається кілька спресованих тіл, і знадвору, назустріч руху, поверх пальт, шуб, курток і перекривлених ротів, легкою ходою піднімається хтось. Якийсь військовий. У папасі, з кокардою.
Невже Полковник? Так. Той самий, що сьогодні зранку сидів у чоловіка на занятті. Він. У новій польовій формі. Три його зірочки сяють мов три сонця. А його повернуте до чоловіка лице каже: хапайся!
ДРУГА ЗУПИНКА
Тут щойно закінчився черговий історичний етап і почався інший. У тому, якого вже немає, люди колективами ходили в кіно. Цілі контори, підприємства та школи, замість роботи чи занять. Ходили дивитися фільми про те, що вони пережили, й про те, як їм тяжко було. Дехто плакав, навіть ветерани війни. Особливо коли під кінець картини герою повертали несправедливо відібраний орден. Плакали й ті, хто не був на фронті, і ті, хто за віком ще не служив. Решта сиділа в темряві і чудувалася зі своєї самобутності. Бо тільки в нас свої нищать своїх. Діти питали батьків, чому ті мовчали, коли паплюжилися ідеали. Батьки їм казали, що скрізь є як злі, так і добрі люди. Ми добрі, але ми довірливі. За оцю доброту ми й постраждали. Тому ми нікому не дозволимо вказувати собі.
Нарешті, цей етап без оголошення докрутився до кінця. Люди про це здогадалися з того, що припинилися культпоходи в кіно. В результаті змін у них побільшало досвіду, але поменшало певності.
Чоловік на ту пору як раз став студентом. І в нього усе навпаки. Більше певності, аніж досвіду. Він певен не тому, що бачить те, про що інші не здогадуються, а тому, що на це є внутрішні причини. Щось в ньому бродить, і тремтить, і розбухає, і мліє. Воно тисне на різні органи і чогось від них вимагає. Природу цього явища він іще не збагнув. Підручник з філософії вчить, що довкола нас є ще непізнані феномени, які рано чи пізно наука виявить і розкусить. Але студент не може чекати. Те, що його розпирає, може вибухнути. І, якщо він його не перепакує у щось корисне, воно його розірве.
Зранку батько вичитує йому, що вчора він чорті коли прийшов додому, бринькав і не давав їм спати. Синову гітару він називає балалайкою, а його манеру гри — "тринди-ринди, пухнуть ньогті".
Студент каже, що він шукає себе.
Батько каже, що для цього є день.
Студент каже, що для покликання не існує ні дня, ні ночі.
Покликання він собі уявляє чимось на зразок санчат, які самі несуть тебе, ти лише підгальмовуєш на віражах. Вся різниця у тому, що санчата треба спочатку затягнути на гору, а покликання тебе саме тягне.
Батькові ця ідея здається дурницею. Вигадкою тих, хто, замість тягнути лямку, хоче стрибати по життю. Знімати вершки й ні за що не платити.
Покликання, каже батько, покликання? Я тебе вже півгодини кличу! А тобі як позакладало!
Студент каже, що він не чув.
Ні не чув, каже батько, а тільки робив вигляд.
Студент стоїть на своєму й чекає, що мати заступиться за нього.