Остап ішов поряд, міцно тримаючи брата за руку, щоб у тисняві проходу не роз'єднали їх, і жадібно розпитував:
— Ну а дома як? Чи все гаразд?
— Мотря лежить у сипняку.
— Ой лихо!— забідкавсь Остап.— А діти? Командира дивізіону та грузина, оточених артилеристами,
Артем наздогнав уже на пероні.
Біля штабного вагона отамана куреня стояла посилена варта. А зараз, помітивши натовп солдатів, що від вокзалу сунув до вагона, іще кілька гайдамаків приєднались до варти. Заступили дорогу до вагона. Старший із них крикнув: "Стій!"— і всі ощетинились багнетами.
— Ми до командира куреня,— удався Смирнов до старшого варти.
— В отамана зараз нарада. Наказано нікого не пускати.
— Нарада? З ким? З шлюхами?— крикнув котрийсь з гурту солдатів, що стояли проти вікна, нещільно закритого шторками, і заглядали в середину вагона,— одна, дві...
— Так воювати можна! До переможного кінця! Тилові пацюки!
— Ех! Дати б раз прямою наводкою!
— Диви, диви: ручку цілує. Ой, шлюха ж! Затюкали, загупали кулаками та прикладами в стінку
вагона.
На цей шум вибіг з вагона роздратований ад'ютант. Але як тільки впізнав у натовпі грузина та командира дивізіону, з якими мав уже справу годину тому, одразу прохолов. Як міг, ввічливо запитав, у чому справа.
— Добре, я доповім отаманові.
— Навіщо?— спокійно заперечив грузин.— Ми люди прості, можемо й без церемоній.— 3 цими словами він рукою одвів багнет вартового — дав пройти до вагона командирові дивізіону, потім солдатові-саперові, а за ними вже й сам підвівся по східцях у тамбур.
В салон-вагоні було душ п'ять офіцерів куреня і двоє цивільних. Один навіть у смокінгу. Дві дами, вельми декольтовані, при появі сторонніх випурхнули з салону. Мужчини теж звелися з місць. А сам отаман, ротмістр Щупак, розсипаючи малиновий дзенькіт своїх шпор, спинився посеред салону.
— Чому зобов'язаний?
— Тільки своїм діям,— відповів прапорщик Смирнов.— Діям проти революційної демократії міста. Точніше кажучи,— контрреволюційним.
— Овва! Ну, знаєте... це ще питання, хто з нас кращий і послідовніший поборник справи революції, ви чи я.
— Ні, це не питання,— сказав грузин.
— У нас в таких випадках кажуть,— вставив Артем,— видно пана по халявах!
Ротмістр зиркнув на цього солдата-нахабу, але наткнувсь на такий упевнено твердий погляд, що тільки зціпив щелепи. І одна щока його нервово затіпалась, аж мусив помасирувати її пальцем.
— Ну-с, то давайте ближче до справи. Які ж саме дії мої вам не подобаються?
Командир дивізіону нагадав про роззброєння саперного батальйону.
— Ах, це. Ну, ви, прапорщику, теж до певної міри військова людина. До того ж навіть командир частини, повинні знати, що ми лише гвинтики в машині, що іменується армією. Я просто виконував наказ свого командування. В даному разі — Генерального секретаріату військових справ.
— Це не міняє справи. І ні в якій мірі не знімає з вас відповідальності.
— А арешт Кузнецова? — спитав Гармаш.— Хіба й на це ви мали персональний наказ Петлюри?
— Так, арешт Кузнецова нас теж інтересує,— сказав прапорщик Смирнов.— На якій підставі?
Отаман повернув лице до ад'ютанта. Той відповів чітко, як по писаному:
— Рядовий саперного батальйону Кузнецов затриманий патрулем як бездокументний. Що ж до його депутатства, то, оскільки батальйон той не дислокується зараз отут у місті, мандат його механічно втратив силу.
— Ну, цю софістику ви лишіть для когось іншого. Нас це не переконує. Ми категорично вимагаємо звільнити з-під арешту Кузнецова. І то — негайно.
— Он як! Це що, майже ультиматум?
— Майже.
— Тоді, може, хоч дозволено буде мені запитати, як же буде з моїм козаком, захопленим вами?
— Це ви про того, колишнього жандарма? — спитав грузин.
— А це ще не доведено.
— Тим менш у вас підстав непокоїтись за його долю. І на цьому будемо вважати питання це вичерпаним.
В отамана знову затіпалась щока. Ні, це вже понад його сили. Отакий зухвалий, образливий тон. І подумати тільки. Ще кілька місяців тому оцей нижній чин, до того ж інородець, стояв би перед ним струнко і їв би його, блискучого уланського офіцера, очима. На одну мить ротмістр майже втратив самовладання, і вже в горлі клекотіла лють, готова вирватись криком: "Геть, хаме!" Але тупіт ніг та гомін під вікном вагона не давали йому цілковито втратити глузд. До того ж у голові весь час плутався уривок з рапорту чергового офіцера по куреню про те, що на двох платформах — у голові і в хвості ешелону артилеристів — на гарматах знято чохли і гарматна обслуга безперервно вартує біля гармат у повній бойовій готовності.
— Ад'ютант! — вирішив раптом ротмістр.— Видайте ордер на звільнення цього... як його?
Потім із задньої кишені галіфе вийняв портсигар і, запаливши, весь час, поки ад'ютант вистукував на машинці, жадібно затягувався цигаркою, мовби тамуючи в собі оту лють на відвідувачів. Зате, коли, одержавши ордер, вони вийшли з вагона, одразу дав волю їй.
— Які хами! — брьохнувся він у шкіряне крісло і жестом запросив сісти присутніх.— Тільки завдяки моїм стальним нервам я не турнув їх в три шиї з салону.
Цивільний у смокінгу витієвато висловив свій подив і захоплення самовладанням пана отамана. На що другий цивільний в своїй простоті душевній зауважив:
— Під жерлами гармат хоч-не-хоч...
— Пусте! — бундючно кинув отаман.— Вони й пострілу не встигли б зробити, коли б тільки подав команду. Звичайно, не обійшлося б без жертв. А я не можу розкидатись своїми козаками. Тим більше — зараз, напередодні вирішальних боїв з ними. З оцим... вітчизняним Інтернаціоналом хамів. Ну та облишмо! "Довлеет дневи злоба его". А що ж я не бачу наших милих дам?
Ад'ютант дзенькнув шпорами:
— Я зараз покличу їх.
— Чекайте,— спинив його отаман.— А про цього сапера... Кузнецова ви нагадаєте мені завтра.
— Пане отаман,— озвався один з присутніх офіцерів, поручик Чумак.— Отой третій, що був з ними, отой, що про халяви, теж місцевий. Гармаш на прізвище. Його я добре знаю. Більшовик і взагалі дуже непевний тип. Це він, мабуть, і навів їх.
— Добре. Нагадайте мені завтра і про нього теж.
Тим часом Артем Гармаш тут же на пероні міцно тиснув руки прапорщику Смирнову та Ванадзе (тільки тепер він узнав його прізвище) і щиро дякував за допомогу, наміряючись одразу ж податися до міста в комендатуру. Але Ванадзе затримав його. Поки повернеться посильний від чергового по вокзалу.
— Бо може трапитися так,— сказав він,— що, замість визволити товариша, сам сядеш до нього в камеру.
— А чого ж я і поспішаю отак,— признався Артем.— Щоб не дати очухатись їм. Щоб не встигли поставити пастку.
Але тут якраз вернувся Петренко від чергового по вокзалу. Паровоз буде готовий не раніш як годин через три.
— Тим краще!
Охочих супроводити Гармаша до комендатури набралось більш як треба, десятків до двох. Як душитись в продимленій теплушці чи в прокуреному вокзалі, хіба не краще пройтись по незнайомому місту! А що хуртовина,— чи їм, фронтовикам, до негоди звикати! Весело розмовляючи, шумним натовпом пройшли через вокзал і рушили до міста.
Як тільки відійшли од вокзалу, Остап смикнув брата за рукав, щоб одстати від інших. Ішли позаду всіх на кілька кроків. Так було вільніше розмовляти, без сторонніх.
— Оце так новину ти мені, брате, сказав! — почав Остап перервану розмову.— І недарма мені отак каламутно було на душі, як проїздили через станцію Князівку. Просто хоч з поїзда сплигни!
— А чого тобі справді, Остапе, не відпроситись у командира? На кілька днів навідався б додому. Чоловік він, як видно, у вас хороший.
— Душа-чоловік. Дарма що... та який він і офіцер, сказати, прапорщик із запасу. Авжеж, пустив би. Але й те подумати: ну, чим я їй допоможу? їй лікаря треба. А я тільки розтривожу її, може, ще гірш нароблю. Та й потім — легко відстати від своєї частини, а спробуй в отакому розгардіяші знайти потім!
Артема здивувало це. Не втримавсь, щоб не пожартувати з брата:
— Та ти, бачу, служакою став. Он який патріот своєї частини!
— Не в тому річ, що патріот,— серйозно відповів Остап.— А що б же я за дурень був! Три роки провоював день у день, а тепер, коли ось-ось мир установиться, демобілізація почнеться, а я — поза своєю частиною. Якийсь безпритульний солдат — старцюга в драній шинелі, з торбою за плечима. Ні, це не діло. Буде інакше!
Артем не зрозумів, як це "інакше". Остап охоче пояснив:
— А ми вже все майно дивізіону заздалегідь проміж себе розподілили. Звичайно, потай од командира та від комітету.
— Як розподілили? — од подиву аж зупинився Артем.
— Ну, не гармати ж, звісна річ,— посміхнувсь Остап.— Гармати нехай іржа їсть. Заслужили вони того. Скільки вони за війну нашаткували людського м'яса! Наробили сиріт та вдів...— сказав це і зразу ж поправивсь:— Хоч, правда, чого ж іржа? І гармати можна в корисне діло пустити. У перетопку на завод. Як п]р колись у церкві вичитував: "Перекують мечі на орала" . Ну, та про це нехай начальство думає. А ми — про те майно, що кожному може придатись у мирному житті, в хазяйстві. Найперше — тягло, звісно. А коні в нас добрячі. Не коні — паровики. І чималенько. За розрахунком, на кожного солдата, котрий з селян, якраз по парі припадає, без одної восьмої. Я всю війну на корінних їздовим. Тепер уже так і вважаю, що вони — мої.
— Як це, твої? А одна восьма — чужа? Хвоста-то напевно хтось матиме повне право урізати. Навіть — з ріпицею.
— Домовимось якось,— в тон йому відповів Остап. Потім, помовчавши, поважно, навіть з докором:— А ти, братухо, даремно смієшся. Я цим зараз, можна сказати, тільки й живу. Знаю: наріжуть землі, не піду з поклоном до того ж Гми-рі чи Шумила,— виори, будь ласка, хоч з половини. Сам собі хазяїн! Тепер ти зрозумів мене?
— Дурницями ви займаєтесь, хлопці! — сказав Артем.— Це від безділля, мабуть, в ешелоні.
— Чого ж дурницями? — насторожився Остап.
— Не в ті часи ми живемо, щоб мечі на орала перековувати. Без меча і оралом нічого буде нам робити. Нічого орати. Бо ніхто землі нам просто так не віддасть. Без боротьби. Ото бачив на вокзалі гайдамаків? Як ти їх розумієш?
— А біс їх знає. Балакають по-нашому, сказать би, по-українському.
— Це неважно. Ти в корінь дивись.
— Дезертири переважно. З кількома розмовляв навіть. Обридло на фронті на сочевиці, але й дома не всидиш — солдатки у вічі штрикають, от і знайшли притулок: одягають, годують, ще й гроші платять.