На лівій стіні висіла багата турецька й польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотою та срібною посудою. Срібні михайлики, тарілки, збанки на мед...
Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багацтвам в тій печері.
Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем, порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рямах.
Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в нього ікона христіянська".
Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.
Козаки теж вийшли на двір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.
— Що ж, Остапе, добре тобі тут? — питає Карпо.
— Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуциня.
— Воно краще цуциняти, бо не кусає... А може б ти мені його подарував? — дрочився Карпо.
— Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скілько є.
— А ти любиш діда Охріма?
— Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти медведя.
— А мене любиш?
— Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, — і хлопець став плакати...
Почув се дід Охрім:
— Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери... Дід Охрім став його забавляти та заговорювати.
— Треба буде його тут залишити, — каже Карпо до Максима. —Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.
— Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.
— Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодня поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі є, то лишу йому на початок.
— Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має, чого душа забажа. Таких зімовників на цілій Україні либонь нема.
— Про все розпитаємо потроху, може й довідаємося щось. — Козаки полягали під черешнею на кожухах.
Вийшов до них старий, ведучи за руку Остапа. Він щось говорив і сміявся з утіхи.
— Я тобі, синку, постолі зроблю, такі маленькі. В тих чобітках тісно тобі ходити, а босому небезпечно. Тут гадюки трапляються; а вони кусають так, що вмерти можна.
— А які ті гадюки?
— Пожди, колись покажу. Вони такі, мов мотузки, повзуть по землі так скоро, що тільки оком мигнеш. Та я тут маю такого, що їх ловить.
Старий став якось дивно свистати крізь зуби. Згодом вийшов з кущів борсук. Він саме держав у зубах гадюку, що вилася коло його спини й завзято кусала його грубу шерсть.
— Ось бачиш. Се борсук, звірь дикий, та я його освоїв, і він тепер мені в пригоді став, бо гадюки ловить.
— А гадюки його не кусають?
— Кусають, та йому се не шкодить, так йому Бог дав. Тимчасом борсук перекусив гадюку надвоє. Розкушені шматки стали скакати, витися. Голова підскакувала високо. Борсук брав одну часть за другою й згриз смачно. Тоді присів на землі й дивився Охрімові в очі.
— Пожди, голубе, молока дам. Ти заслужив се. Старий виніс в мисці молоко й подав борсукові.
— А можна його погладити? — питав хлопець.
— Тобі не можна. Він тебе ще не знає, то може вкусити.
— Той дід справді якийсь знахорь, — говорив Максим Карпові. — Гляди, які чудасії виправляє.
— Ми ще побачимо, як він чортяку за роги поведе напувати, — сміявся Карпо...
— А ходіть-но обідати! — гукав Охрім.
Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистарчило б. З миски парував смачний борщ з свинячим мясом, була смажена риба, печена дичина, медівник, хліб і великий збанок доброго меду.
Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.
— Тепер їжте на здоров'я й беріть, що завгодно — я припрошувати не буду.
Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже припрошувати.
Вони їли, аж за вухами лящало.
По обіді пішов старий за своїм ділом. Хлопчина побіг за ним, а ззаду бігло козлятко й два невідступні товариші — пси.
Козаки полягали під черешнею з люльками, поки не задрімали.
По вечері полягали вп'ять під черешнею на траві. На колінах старого Охріма приліг хлопчина. Він не хотів іти спати в печеру. Старий постелив йому кожух овечий, а другим його прикрив. Хлопець узяв козлятко за шию та так і заснув.
— Слухай, діду, каже Карно. Ти справно вмієш з дітьми поводитися. Чи ти б не подержав при собі отеє хлоп'я, поки не підросте трохи? Бо справді не знаю, де його дінути, а з дитиною мені ніяково возитися.
— А ти як гадав? Я б тобі його навіть не віддав тепер, — то ще дитина, заморилася б. Не першина мені дітей ховати, хоч своїх не мав ніколи. Виховав я їх багато сиріток козацьких, поки на Січ не виправив. Не раз до мене навідуються ті, що живі зостались...
— В мене трохи червінців є, то дам на початок...
— Дурний ти, козаче, з твоїми червінцями. У мене є їх більше, ніж ти думаєш. За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово. Я це хлоп'я полюбив. Воно здається не в тата, а в маму вдалося, по тім усім судячи, що ти мені говорив... Я з його виховаю славного козака, виховаю в страсі господнім, та ще й грамоти навчу...
— Грамоти? То ти, діду, письменний чоловік? — говорив здивовано Карпо...
— А хіба ти гадав, що письменні в постолах не ходять та й у печерах не живуть? Ей, небоже, було колись зо мною інакше. Я в Київі вчився, в бурсі побував. Здорово мене били та й добре вчили, поки з бурси не втік...
— Не смію тебе питати про твою історію, бо це не по козацьки, але вона дуже, мабуть, цікава...
— Як ти мені про себе розказав, то слід мені оповісти дещо й із мого житя. Коли цікаві, то послухайте. Ось тільки люльку закурю.
І знову світив ясний місяць на небі. Була повня. Хто такої літньої ночі не бачив, то хоч як описуй, малюй, а все не так вийде, як воно було справді.
Старий Охрім набив люльку тютюном, закурив і так став розказувати.
— Мій батько попом був у селі Ольшаниці на Волині. Тяжко нам жилося тоді всім православним. Не минала панщина й мого батька, хоч він в рясі ходив. Гірко про се розказунатн. Нас було двоє синів у батька.
Раз якось прийшли до нас на постій кварцяні жовніри. Напилися та давай задиратися. Батькові осмалили бороду, а коли мама за нього вступилася, то одни кварцяник так її штовхонув у груди прикладом рушниці, шо вбив на смерть. Мій старший братчик Петрусь, вступаючися за батька, вчепився зубами в його руку. Тоді кварциник заїхав його по головці пістолем, що аж мозок вискочив... Ну, а я на се дививсь з-за печі та й плакати боявся. Опісля нічого було мені вдома робити. Батько одвіз мене в Київ до своєї сестри, що жила за одним міщанином на Подолі. Звідсіля мене в школу посилали. Батько частенько до мене навідувався. Я перейшов у вищу школу, вчився добре. Побув я там чотири роки.
Батько хотів бачити мене попом. Та не діждав того, бо вмер. Тоді мені геть відхотілося попівського хліба. Я покинув школу та й вийшов з бурси, щоб ніколи туди не вертатись. Я здибав на базарі купку запорожців та й пристав до їх. Що ж вам казати, як воно на Запорожжу, коли ви й самі здорові, знаєте. Там дуже поважають науку, та тільки хто освітою величається, того не люблять, чваньком називають. Навчився я воєнного ремесла, в походи з Запорожцями ходив, у Криму був, аж поки не счинилася пригода, про яку я вам уже розказував.
Приїхав на Січ Хмельницький, і козацтво все заворушилось. Пішов і я. Був я в усіх походах, держався Хмельницького аж до його смерті. Гадав і далі йти за його думкою, поки в козацтві був який порядок. А то стали гетьмани мінятися[3], бувало й по двоє, троє відразу. То той дурний Юрась, котрому свинопасом бути, а не гетьманом, то Виговський, то Брюховецький, чура, наймит Хмельницького, якому Москва помагала. Повстали брат на брата, з одного боку Москва під'южувала, з другого Польща. Дивлюсь на все це та й плачу над недолею України: нащо й защо пролито стільки козацької крови? Був я не послідній козак, а все ж таки не було в мене такої вдачі, щоб самому за діло взятись. Були кращі від мене голови, та нічого не вдіяли.
І я плюнув на все, покинув козаків, не пристав ні до кого, а пустився навмання пригожого місця шукати для себе. Щасливо знайшов я от сю балку, перевіз сюди свою мізерію й живу тут уже тридцять літ. Мені тут добре. Усе маю, чого мені треба, й усе роблю своїми руками, сам. Ніхто мене не зачіпає. Зловили мене раз у лісі пани, як за гайдамаками ганялись. Тоді я до них по-латинському заговорив, а вони тільки баньки витріщили. Ти, кажуть, шляхтич, ходи з нами. Тоді я до них: пустіть мене, люди добрі, хочу жити так, як мені подобається. Ся латина мене спасла, а то були б повісили. Вони знають, що я тут живу, та не займають мене. А селяне вважають мене за великого чародія, знахора, характерника, й бояться мене. Хай буде й так, я їх не чіпаю, з людьми не живу, хіба візьму, коли трапиться, яку сироту та в люди виведу.
— Чого ж тебе знахорем та характерником прозвали?
— А от чого. Я зілля знаю та людям помагаю. Вони часом, як біда прикрутить, заходять таки до мене за порадою. До того в мене кіт чорний є, а се вже, кажуть, непремінно чорт. Кота я мушу держати, бо мишва всю мізерію б мені рознесла. А чорний кіт кращий, ніж білий, бо вночі його миш не добача.
— Так ти, діду, залишиш у себе мого хлопця?
— А вже ж, коли казав, то й лишу. Та ти казав мені вчора, що хлопця захопив, щоб помститися за батька. Чи така твоя вся помста буде?
— Ти ще не догадуєшся? Хочу з його виховати завзятого козака, а тоді пущу його на панів. Подумай: освоєне вовченя на вовків пустити...
— І се мені годиться знати. Значить, має вийти козак завзятець. Значить, треба йому змалку одкрити очі на ті кривди, яких український нарід від них зазнає.
— І виробити йому вдачу, щоб ніколи від козацтва не відскочив за жадні скарби світа, хоч би й дізнався, з якого гнізда він птиця...
— Тебе я добре зрозумів, так і робитиму...
— Ми завтра поїдемо.
— Чого вам так спішно? — посидьте трохи, відпочиньте, підживіться трохи, а то висохли, мов хорти.
— Таки, діду, поїдемо.