Хоча так воно насправді й було. Пустеля, дарма, що одноманітна, а на несподіванки вигадлива... Омар був вдячний мені, адже мікроавтобусик "тойота", на відміну від великої геологічної машини, яка вивозила робітників по закінченні терміну, мала всі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску. До того ж її було укомплектовано всім необхідним: від аптечки до короткоствольного "шмайсера", включаючи дві бочки — з водою і бензином. Та й маршрут мій лежав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент мавританських арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небокраю і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу...
За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а рідше — фінікової пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватись міцності шин моєї машини. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тією наждачкою — і від шин лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть спинявся і в паніці кидався до коліс. Але тривога була марною. Широчезні шини "тойоти" лишалися неушкодженими... Їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася до того, що в ній несила вже було всидіти. Тоді спинились біля невисоких скель, напнули тент і, пересилюючи сонливість та спеку, заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій. Рухи його стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до глечика. Зауважу, що кращої посудини на воду, аніж глиняний глек з тонкою горловиною немає. Проте вода ніколи не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто коли в ньому чути полин. Не смак — запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових у руслах висохлих річок і додавати її до чаю.
— Месьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку, — ваша доброта не знає меж. Хай Аллах буде до вас милостивим!
— До нас, Омаре! До нас хай він буде милостивим, — відказав я.
А сам подумав: "І милість його нехай поширюється також на всі вузли й механізми "тойоти".
— Якщо чотирнадцяте, якого мені подарує Фатіма, виявиться хлопчиком, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?
— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе.
По часі я запитав:
— Скажіть, Омаре, вам не важко виховувати таку кількість дітей?
— Спочатку було важко. А зараз уже четверо старших працюють... Та що поробиш, коли Аллах такий щедрий до мене, — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.
До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді лягли на повстині, щоб у напівсні-напівмаренні перечекати спеку. Омар, не зважаючи на міцний чай, і справді, заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками, обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені — людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях мені привиділися руїни загадкового чорного міста. У тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.
Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по "шмайсера", та Омар спинив мене.
— Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця.
Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:
— Скеля тріснула. У нас називають це звуком сонця... — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.
Я не став допитуватись, чому та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше, як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр — стрілка показувала плюс сорок вісім.
— Треба втікати, Омаре? — запитав я.
— І не гаючись.
Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і, уже вкотре наповнивши глека з бочки, запустили двигун.
Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було, як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що зовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки.
Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими й крутішими, їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав:
— Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.
Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:
— Краще б того коливання не було, месьє... Скільки ще до стану бедуїнів?
— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометр. — Якщо їхати по прямій.
Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітерець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні піщинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлося щось з машиною. Прислухався. Звук, справді, мав металевий відтінок. Я спинив "тойоту" і вимкнув запалювання. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один, і ще... А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними, їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стереомелодії, але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий призвук, ті звуки можна було б вважати чарівними.
— Месьє Алі, — почувся тривожний голос Омара. — Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.
Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. "Зрештою, — намагався заспокоїти себе, — у маврів є причина боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо "тойоту", відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів".
— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.
— Погнали, погнали, месьє Алі... — заквапив мавр.
Вітер переростав у бурю. Посилилися й "співи" піску. Але тепер уже в них не вчувалося гармонії: вони скоріше нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближались, раптом злетів і завис в атмосфері. Над іншими пісковими наносами сталося те ж саме.
— Почалося, — озвався Омар.
Він стулив руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти стихи з корану, пересипаючи їх іменами всіх своїх тринадцятьох дітей.
Хмари піску, які протягом хвилини коливалися над барханами, раптом розсіялися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, в якому сонце ледь-ледь угадувалося. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно задушливо, не вистачало самого повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр у салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік дув вогненний вітер.
— Омаре, — увірвав я панічні молитви мого товариша, простягаючи йому глека, — випийте, заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню й води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки. Аллах вас почує.
Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.
— Ну, це ви вже надто... — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.
— Хамсин дме дві-три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.
"Хамсин, хамсин", — кволо піднімалося у мене в пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який несеться стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. За рудим женуться значно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: "Хамсин! Хамсин! Хамсин!" "Що означає слово "хамсин"? — питаю в сусіди по столику. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, очистивши його, подає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але про питання не забуваю. Сусіда, а точніше господар столика під строкатим тентом, мабуть, робить поправку на мою європейську неделікатність і каже французькою: "Хамсин — по-арабському "п’ятдесят". У нас так називають вітер, який дме протягом найближчих п’ятдесяти діб після весняного рівнодення. Горе тому, кого він застигне в пустелі. Це "вогненний вітер". Великий рудий кінь тим часом прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне... Неймовірне коїлося і в пустелі. "Співи" піску обернулися на завивання, що супроводжувалося рвучким піскопадом. Уже давно не можна було розгледіти обрисів найближчих дюн. За вікном постав рудий хаос. Вперше в житті я відчув неладне з серцем: воно стукало все частіше й частіше. А ззовні крізь шпарини в салон став пробиватися тонкий їдкий пил, який, не зважаючи на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі, хрумтів на зубах, забивав усі пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й болючіше. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, у напівсвідомості, втягував у себе крізь запону від чалми розпечене повітря...
Раптом щось перевернулося в мені.