Але кажуть – це нелегко…
– Любиш грати?
– Як коли. Люблю грати те, що не задано.
– Чому ж так?
– Бо те, що не задано, вибираєш сама. Тому воно більше й до душі підходить.
– Тобто для себе любиш грати?
– Угу! – всміхнулася легко дівчина. – І тільки тоді, коли в хаті нікого нема.
– По-моєму, ти й після сну любиш грати, – сказав батько. – Ану, давай уявимо. Хата повна сонця, і в ній крутяться срібні порошини. І кожен крок так дивно відлунює. І музика відлунює чи, може, не вгадав?
– Звідки ви… ти знаєш? – здивувалася Мирослава.
– Стривай, – зупинив він її. – Ти встаєш, перепрошую, невмивана й у самій сорочині…
– Ну, це не завжди так буває. Але буває й так.
– Оце я й кажу: буває. Ідеш боса по нагрітих сонцем зелених дошках підлоги, – він говорив усе це натхненно, поблискуючи очима, і від того навіть молодший став. – Скажи, чого підлога у вас пофарбована в зелене?
– Це вже мамине дивацтво. Я теж з того сміялася. А потім здалося, що це й справді гарно.
– Це тобі здалося, коли йшла боса до фортепіано?
– Може, й тоді, – засміялася Мирослава. – А може, й ні!
– Стривай, я вгадаю, – знову підхопив батько. – Це було тоді, коли мила підлогу й покинула її мокрою. Пішла змінити воду а чи просто вийшла. А тоді повернулася, чи не так?
– Ну, майже так.
– І зупинилася на порозі. Підлога була залита сонцем. І вона зелено лискотіла…
– Так кумедно ви це вигадуєте, – сказала Мирослава.
– Кумедно?
– Таж звісно. Бо нічого такого урочистого не буває. Просто глянеш у якийсь момент і подумаєш: гарно.
Він замовк і якийсь час про щось роздумував.
– Ти нічого не знаєш про листи, які я писав до матері?
– Ні, – сказала Мирослава. – А вони хіба були?
– Давно колись, їх було п'ять, – сказав ніби сам до себе Сильвестр. – І всі віршами…
– Але для чого віршами? – здивувалася Мирослава.
– Бачиш, доню, – сказав батько задумливо, – мав я колись оту чудну пристрасть віршування. Може, й смішну й дурну пристрасть. Отож так мені тоді писалося.
– І щось було в тих листах про зелену підлогу?
– В першому, – сказав він і звівся. – Але це, доню, так: спогади старого чоловіка. Смішні вони, правда?
– Чого ж смішні? – сказала Мирослава, зводячись і собі. – Мені здається, що я все це добре розумію.
– Я зразу здогадався, що ти розумничка, – стиснув він їй руку вище ліктя. – Ходімо, бо нас мати зачекалася…
Ванда й справді їх чекала. Застигла у вікні з якимось трохи скам’янілим і спантеличеним виразом і дивилася, як зійшлися біля тюльпанової клумби ті двоє. Дочка спершу трохи соромилася йти, але пішла до нього на її домагання, і, здається, вони не шукали слів для розмови. Видно було, що дівчина вряди-годи сміялася, і Ванда дивувалася, що смішного міг розказувати їй той, котрий поки що ні разу не пожартував у розмовах із нею, Вандою. Але, очевидно, не жартував він і з дочкою, бо обличчя мав серйозне, хіба трохи оживлене; зрештою, дівчина могла сміятися через дівочу в її віці вдачу. Ванда на момент приплющилася, бо кольнуло їй у серці, відтак обличчя їй зблідло, а вуста потемніли: тиху тугу наразі відчула. Коли ж розплющилася, вони йшли вже стежкою, попереду дівчина, розсміяна й задоволена, а позаду так само маленький, трохи зігнутий батько. Вийняв хустку і по-старечому втер лисину, аж Ванда за вікном усміхнулася, хоч серце їй і далі нило.
– Коли твоя ласка, заграєш мені зараз, дочко, – сказав Сильвестр, коли вони простували додому. – Яка в тебе програма?
– Дві елегії: Масне і Лисенка. Потім "Білі ночі" Чайковського і "Експромт ля— бемоль мажор" ІІІуберта.
– А "Прелюдії" Степового не знаєш?
– Трохи підзабула. Але з нотами зіграю.
– Будь ласка, – сказав він сердечно. – А що граєш для себе?
– Е, всяке, – махнула вона рукою. – Що під руку підпаде.
– Під руку чи під настрій?
– А це все одно. Заграєш і приходить настрій.
– Може, й так, – згодився батько. – Дуже насідає на тебе з музикою мама?
– Ще й як! Але з мене, певне, не вийде піаністки.
– Чому ж так?
– А тому, що я надто піддаюся настроям. А тут треба довбати. День і ніч одне і те ж. Чи весело тобі, чи сумно, а довбай!.. У грі основне, як каже мама, техніка, а не настрій.
– Є мистецтво, в якому основне – настрій, – сказав серйозно батько.
– Це ж яке, – аж повернулася Мирослава, – чи не поезія?
– Еге ж, поезія. Поезія – мати всіх мистецтв.
Він зирнув убік, де проглядала крізь штахетини паркану річка, поблискувала вона золотим рябинням, плесо ж було обрамлене у зеленій рамці. Пройшовся вітер і зашумів листом, і стежка від тіні, що набігла на неї, теж зазеленіла, так само й цілий світі шматок неба і простір між деревами. Вулицею йшла якась дівчина, але ця була в жовтогарячому платті і розходилося воно дзвоном, наче розцвіла на околиці запізніла кульбаба. От-от мала злетіли зі своїми роздутими спідницями і залити небо ясним золотом. Він подивився на другу дівчину, ту, яка йшла перед ним і в якої було половина його крові. Побачив, що вітер звіяв із чола (напівобернулася до нього) волосся і що обличчя її напрочуд лагідне й просте, а очі (зирнула на нього) повні травня й ласки, того, про що він і думати забув. І подивилася на нього ця дівчина з легкою півусмішкою, такою, як цей вітер, що наскочив на них, і ясною, мов шмат неба поміж зеленого гілля.
– Чи згадувала коли мене, доню? – спитав він тихо.
Мирослава всміхнулася.
– Звичайно, – мовила легко. – Це ж я повісила отого портрета у вітальні, його знайшла тітка. Аполінарія. Знаєте, де він був? У бильці діжка у Аполінаріїній кімнаті – це мама його туди засунула?
– Звісно, мама, – спроквола сказав батько і незвідь від чого засумував.
8
Вони зайшли до вітальні і змушені були зупинитися. Посеред кімнати стояв засланий білою скатертиною, накритий на три персони стіл і темніла пляшка "Мускату" з Червоного Каменю. Ванда несла з кухні закуски: ковбаса, голландський сир, рибні консерви. Вона розставила все це по скатертині спокійно й неквапно.
– Ви тут посидьте. – сказала вона, – а я перевдягнуся.
– О, і я також, – сказала Мирослава. – Коли вже парад, то парад.
– Ти й так гарна, відповіла трохи смутно Ванда. Парад потрібен нам, старим. Але коли бажаєш, будь ласка.
Сильвестр пішов і собі вдягти піджака, а коли повернувся, Ванда вже сиділа за столом у темній сукні, обличчя її біліло – було підпудрене.
– Це все схоже на сон, – сказав він. Чомусь весь час згадую оті мої, може, й справді дурні листи віршем. Згоджуюсь з тобою, вони були блаженні і сентиментальні. Але знаєш, що мене дивує?
– Тебе нічого не повинно дивувати, – перебила Ванда. – Ти старий чоловік, а готовий розчулюватися з кожного випадкового збігу і з кожної власної ілюзії. По-моєму, ті твої листи я й не прочитала як слід, не до того мені було. Вкинула їх у грубу, бо не бажала, щоб вони залишалися вдома: а що, коли б мене знову потрусили? Не до сентиментів мені було, бо залишалася з дитиною і з тавром дружини ворога. Не легко в цьому світі жити із таким тавром. Отож давай і тепер покинемо ці сентименти – для дочки все це робиться, – вона махнула на стіл.
– Маєш рацію, – сказав він. – Але я не вмію прикидатися.
– Чи ж тобі це треба? – звела вона брови. – Прикидатися треба мені, а ти живи собі як живеться.
Він потер собі пальцями скроні.
– Ах, Вандо, – сказав. – Я в такому сум’ятті! Не знаю, що й думати!
– Мене починає нудити від твоєї чутливості! – різко сказала Ванда.
Він скинувся, наче його вдарено, і замовк. Замовкла й вона, і вони завмерли один супроти одного, неприродно випростані й задубілі. Здається, від того й у кімнаті потемніло, і все повилося смерком чи й припало курявою. Мирослава затримувалася, а між ними не було вже злагодженості – просто існували побіч і ніби не мали один до одного діла. Тільки й чекали, коли зайде в кімнату третя, торкнеться одного й другу чарівною паличкою, або ж заведе їх, наче вони механічні ляльки. Тоді вони зарухаються і виконають усе, на що запрограмовані, а потому знову вимкнуться і стануть неживі. Сильвестр не все розумів у цій ситуації, але не тепер розмірковувати, зараз мав лише ефемерні здогади, а може, був у полоні незвичайної оцієї гри випадковостей: таки ніяк не переставав згадувати свої листи віршем. Випадало так, що в цьому домі ніхто ними й не перейнявся, більше того, ніхто про них не знав, але про них так багато тут нагадувало. Все це він ще обдумає, коли залишиться сам на сам, а зараз треба йому отямитися від того чергового удару, якого завдала йому ця все-таки немилосердна жінка, ота Лисиця із саней, котра хотіла, щоб нещасний Вовчик-братик жодної ноги не тримав на її санях. Зараз він має стати такий, яким хоче бачити його Ванда, а ця гра також має бути непроста: нелегка річ удавати себе самого…
У цей час впурхнула до кімнати Мирослава. Сильвестр тихенько згукнув, побачивши її, – була вона в такому ж платтячку дзвоном, як і та незнайомка за парканом, – в ясно-жовтому і з роздутими спідницями: кульбаба, яка відвідала цей дім, адже на землі ще не завершився травень.
– Дякую тобі, доню, – тепло сказав Сильвестр. – Така славна ти й ошатна!
– Треба було її таку виростити, – гордо відказала Ванда, дивлячись на дочку так само закоханим поглядом.
– Ну, мамо, – сказала дівчина, всідаючись за стіл. – Ти наче комусь дорікаєш…
Вони сиділи за столом довго, Ванда кілька разів уставала, приносила теплу їжу, міняла тарілки, і все говорили й говорили. І не помітили, що в хату таки почали закрадатися сутінки, такі теплі й прозорі – найніжніші сутінки! Оповили їх і запахли по-жіночому гарно. В келихах їхніх грало вино, чудове, з тонким букетом; щось обізвалося в Сильвестра далеке й тепле, у сутінку жовта його шкіра пом’якшала й посвіжіла, як і тоді, біля клумби, коли розмовляв із дочкою, і Ванда впізнала в ньому щось давнє, хлопчакувате. Мирослава вина не пила, але щоки їй порожевіли, а очі спалахували раз по раз – переводила погляд з батька на матір; таке щось чудне в їхньому домі вчинилося, адже оце вперше отак вони разом за вечірнім столом – відчувала сьогоднішній вечір як свято зі свят. Молила тільки бога, щоб не завітали до них сьогодні тітка Марися із Владеком. Сьогодні їм не до тітки Марисі, ні до її янголика – нехай ніщо їм не переб'є. І ті вищі сили, до яких вона зверталася, дівчину послухали, хоч тітка Марися таки збиралася до них сьогодні-завтра прийти.