Якесь дивне почування огорнуло наші душі. Оце віч-у-віч стоїмо ми, представники тієї далекої землі, що її у днину голим оком не доглянеш, з представниками цього завороженого, іншого світа
– так далекого – так далекого від нашої землі…
Це не якийсь кошмарний сон, а дійсність, хоч все те здавалося таким неймовірним, таким фантастичним!…
Ми пройшли кілька кроків і спинилися на середині салі. Наш провідник підійшов до старика, сидячого на троні, й поклонившися йому, почав щось говорити. Говорючи, спинявся, вказуючи на нас рукою, то знов говорив дальше, а його дзвінкі, співучі слова падали у тишину салі й губилися по кутках. Я вслухувався у ту мову й хоч говорив я кількома мовами, а чув їх богато, вештаючись в свойому житті по світу, так неподібна була вона до ніякої, знаної мені. Ще найбільше нагадували мені її звуки старогрецькі рапсоди Іліяди, які колись перед літами виучував я в каледжі, та староєврейські псальми, які колись чув я в жидівській святині в Тель Авів, коли то під час моєї пошлюбної подорожі оглядав я Палестину.
Та було в тій мові щось, що мимо незрозумілих слів, чужих для вуха й дивних, говорило до душі такою простою, зрозумілою мовою, яка доторкалася тих незримих струн, що окриваються в глибині людської душі, тією мовою, що однакова для всіх рас і народів у кожному підсонні, у кожному закутку світа. А озивається ота мова тоді, коли душу людини сповняє великий біль або велика радість.
Або одно й друге разом.
І саме ота нотка болю то смутку безмежного, то знова якоїсь безжурної радости дзвеніла часом у мові того старика й доторкалася до струн наших душ…
А цей старик, сидячий на троні, підвів голову й слухав.
Я силкувався схопити моїм поглядом цілу оту картину, яка простелялася переді мною й перетопити її в моїй душі із вражіннями, які одно за одним доходили до неї.
– Так, думалось мені – так мусіла виглядати в старинній Греції "ґерузія", ця рада старших, що рішала про долю цієї країни або жидівський "синедріон"…
Цей старик на троні, це певно їхній цар, а тих дванадцять – це їхня верховна рада.
Так…
То знов майнула в моїх думках інша картина, яку колись бачив я у якомусь музеї.
Такаж велика саля і розкішний трон, на якому сидить Филип Арагонський, окружений двораками. А проти нього Христофор Колюмб звідомляє про свою подорож й відкриття незнаної країни, вказуючи рукою на трьох Індіян, що трясуться із остраху перед незнаною їм долею.
Може колись і намалює якийсь марсіянський маляр подібну картину, де ми, цебто я, Ґрегем і Геріксон станемо осередком зацікавлення марсіянської публики, що оглядатиме цю картину…
І я відтворював собі в душі таку картину з високим Ґрегемом на переді в його куценьких, кратчастих штанцях….
Кінчаючи свою мову, наш провідник повернувся до нас і попрохав кивком руки, щоб ми підійшли близше. В тій хвилині підвівся з трону старик, а за ним всі встали і схрещуючи на грудях руки, вклонилися нам, а цей, що сидів досі на троні, почав говорити.
Тремтів його голос, ломилися слова, видко було, як хвилювання огорнуло його й не давало говорити. Хвилинами піднімав руки у гору й вказував на небо, то знова притискав їх до грудей, мовби хотів заспокоїти своє схвильоване серце. Як статуя давних різьбарів, якої час не ткнувся, рисувалася його стать у сутінку цієї салі, якась велич й невгнута воля красувалися на його лиці. А коли повертав свою голову до нас і я спинився на хвилину моїм поглядом на ній, то видалась вона мені такою клясично гарною, що хіба тільки рука Праксітеля чи Родена могла б поважитись скопіювати її.
Кінчаючи свою мову, зійшов по ступенях до нас і розкривши рамена пригорнув мене, тому, що я стояв на переді, до себе.
Щось зворушливого, незбагнутого було у тій сцені.
Я нагадав, що треба щось відповісти. На скоро почав в думках складати привитальну мову, ану, думалось, може вдасться мені склеїти щось із тієї клясичної греки, яку колись зубрив, це може буде для них зрозуміліше. Та поза фразу "хайрете о дес-потай"[4] не повезло. Тоді почав я говорити по англійськи, сказав хто ми й звідкіля й передав їм, як представникам Марса, привіт від нашої далекої Землі.
Вони слідкували за рухами моїх уст, слухали моїх слів, силкуючись відтворити собі їх значіння, та я почував, що не розуміють. Особливо один із стариків, висший за всіх і худіший пильно стежив за звуками моєї мови. Мабуть більш за всіх цікавився нею.
Коли я скінчив старики окружили нас і тепер почалась розмова на знаки рук й міміку лиця, яка мабуть всюди однакова. Придивляючись до них, побачили ми, що всі вони червоної краски лиця, але іншого відтінку, як у південно-американських Індіян. У всіх них були клясичні черти лиця, з яких неслася повага гордої, давної раси.
По хвилині такої розмови наш знайомий провідник повів нас усіх до сусідної кімнати, де находився стіл, закиданий якимись картами й малюнками, а стіни вкриті були таблицями з усякими фігурами та рисунками. Ми запримітили, що всі дванадцять стариків відносяться з надзвичайною пошаною до цього, що сидів на троні, що пробивалося у кожному їхньому слові й погляді. Це й не дивниця, бо, як ми опісля довідалися, це був цар і найвисший жрець тієї марсіянської країни Кроней, як ми і будемо його дальше називати.
VIII
Ми посідали на подушках довкола стола, маючи царя Кронея по середині, а один із стариків, цей високий, худий, Картіяс звали його, як це опісля ми довідались, взяв із стола звинену в трубку карту чи малюнок і розвиваючи її, повісив проти нас на стіні. Яглянув – й збентежено подивився по присутніх. Це-ж була карта неба, краще сказати, нашої соняшної системи з позначеними дорогами планет, яку стрічається по всіх астрономічних обсерваторіях з сонцем по середині. Та цих планет було щіснадцять. В мені задрожала жилка "спеца" і я підвівшися з мого місця, підійшов до карти. Старий Картіяс всміхнувся, немов порозумів, що зпоміж нас трьох, я найкраще визнаюся на його, як видавалося, "спеціяльності" й повів рукою по карті, вказуючи на Марса, а відтак на долівку. Я зрозумів: хотів нам сказати, що ми на Марсі. І я хитнув потакуючо головою.
А відтак знов повів рукою по карті та рука його поминула Землю і спинилася на планеті Венус. Відтак тією ж рукою вказав на нас і хитнув питаючо головою.
Я збентежився. В той момент майнуло мені в думках: вони вважають нас мешканцями планети Венус, які прибули до них в гостину…
Схвильовано заперечив я рухом рук й голови й вказуючи на карту, показав Землю, а відтак кілька разів нас, даючи до зрозуміння, що ми з відтіля походимо.
Щось, мов недовірчивість, промигнуло по лиці Картіяса і він щераз вказав на Венус
– Ні, ні! – кликнув я – хоч знав, що не розумітиме мене
– Наша батьківщина – це Земля і звідтіля ми тут зявилися. – І я повів рукою по карті, зачеркуючи дорогу зі землі до Марса.
Це мабуть збентежило старика, бо він щось схвильовано заговорив до зібраних. Вже по перших його словах цар Кроней схопився з місця й підступивши до нас, став вдивлятися в нас.
Щось такого дивного, незрозумілого нам було в його погляді, якась туга й здержуваний біль рисувались в кутиках його уст, що я не здивувався, коли він обняв мене своїми раменами, а на його віях затремтіла сльоза… Якийсь оклик, в якому дрожав здержуваний біль, вирвався з його грудей й він усів біля стола, схиляючи свою голову на руки.
Тут приступив до нас Геріксон й витягнувши з кишені свій рисунок, почав поясняти його, а саме цю дорогу, яку ми перебули у всесвіті. Бачучи це, Картіяс пошукав чогось на столі і по хвилині добув тоненьку металеву таблицю й повісивши її на стіні, дав Геріксонові писальце, запрохуючи його рисувати.
Цей рисував, як вмів, нашу Землю, нашу "Queen of Virginia", її дорогу до Марса й причалення. Всі присутні з напругою стежили за рухами його руки, покивуючи головами на знак, що розуміють. Від часу до часу перекидалися старики словами, немов сперечаючись про щось, то знов похитували головами.
А відтак прийшов на підмогу й Ґрегем – нарисувавши наше міжпланетне судно – з усіх боків та його переріз й також стрінувся із зрозумінням присутніх. Нарисував місце в горах, де ми причалили й де наше судно розбилося й дорогу в долину, де ми стрінули блакитні орхідеї, а відтак нашу дорогу аж сюди. Все це старався він прикрасити своїми дотепами, жаліючи тільки, що йдуть вони на марно, бо їх ніхто з його слухачів не розуміє.
По тому докладі почали старики між собою розмову, а йшла вона мабуть на тему цього, що бачили й чого догадувались з наших рисунків. По хвилині тієї розмови цар Кроней встав й підходячи до карти зоряного неба, вказав рукою на себе й свою раду, а відтак на Землю. В першій хвилині не знали ми, що він бажав цим сказати, бо ми-ж знали, що находимось на Марсі. Та він кілька разів вперто вказував на Землю і то на себе, то на своїх стариків.
– Що він хоче цим сказати? – спитав в мене Геріксон.
– Не знаю, бо ж хіба не те…. – почав я та вмить спинився. Якась думка дивовижна, жахлива-неймовірна на перший погляд майнула в моїх думках.
– Невже-ж? А як що це правда? А як що і вони походять з Землі, як і ми?!… Вони такі-ж люди, як і ми, хіба тільки те, що червоні.
Я почув, як в мене із-за хвилювання загорілося лице і я почав дивитись то на карту то на стариків, зібраних у цій кімнаті.
– Невже-ж це правда?!…
Читаючи мабуть в мойому лиці недовірчивість Картіяс кивнув на мене й пішов у лівий куток кімнати, що був заслоний занавісою.
Я підійшов за ним.
Одним рухом руки відкинув він занавісу а із-за неї вказався великий… ґльоб. Такий звичайний собі земний ґльоб похилений до екліптики, яких сотки бачимо по школах, де навчають географії. Я підійшов близше, радіючи, що зможу точніше, вияснити нашим господарям звідкіля ми прибули та глянувши на земну кулю збентежився.
На ґльобі не було так знаних нам обрисів пяти частин світа а інші суші та моря, що ледви нагадували знані нам суходоли. Приглянувшись близше запримітив я, що ґльоб цей нагадував своїми суходолами й морями ті карти поверхні нашої землі, які ґеольоґи начеркують для початку третичної доби на нашій землі. І так довкола північного бігуна, де нині вкриті кригою хвилі ледового океану, розгортався широкий суходіл сягаючий своїми південними берегами по скандинавську верховину та американські гори.
– Це той здогадний гіпербореальний континент, якого істнування доказують ґеольоґічні розсліди Ґренляндії та Шпіцбергів – нагадалося мені.