Це була сильна людина, сильна в своїй наполегливості, в умінні долати перешкоди, рватися до мети. І, дивлячись на нього, Ріхтер мимоволі подумав, що, може, За інших умов він, Ріхтер, і не витримав би у двобої з цим фанатиком. Був час, коли Ріхтер захоплювався ідеями германізму, ночами зачитувався "Сагою про нібелунгів", марив подвигами Зігфріда. В його маленькій дитячій кімнаті висіли вирізки з ілюстрованих журналів, що зображували древніх тевтонців: м'язисті торси, ведмежі шкури на бронзових тілах, шоломи з страхітливими рогами, важкі мечі. Особливо він пишався літографією: "Германські воїни в бою з легіонами Барона", що прикрашала простінок між вікнами. І ще він любив подовгу дивитись на статую німецького юнака в них у школі, про яку вчитель Шредер казав, що "втілена в ній могутність статі повинна викликати дрож насолоди в кожній німецькій душі". Хлопці, як правило, влаштовували біля кам'яного нібелунга таємні перекури, дівчатка ж, навпаки, немов усвідомлюючи свою безборонність перед силою "германської статі", проходили повз скульптуру з соромливими рум'янцями на щоках.
"В ньому є щось від нашого шкільного германця, — подумав Ріхтер. — Тільки волосся не арійське. І руки дещо задовгі". Він спинив погляд на кістлявих, вкритих неестетичною поростю руках чорнобрового. Той, упіймавши його погляд, закусив губу.
— Здається, ваш батько загинув на Східному фронті?
— Так. Під Нарвою.
— Росіяни вважають нас варварами, але якби ми підрахували всі німецькі могили на їхній землі… та й не тільки на їхній.
— Африка, наприклад, — втомлено посміхнувся Ріхтер, в душі якого прокинулося почуття жалю до чорнобрового.
Надто обмеженим він був, надто недалеким. Він міг проголошувати патетичні слова, але мозок його нездатен був породити жодної переконливої думки. Ось і зараз: нащо ці балачки про німецькі могили? Ріхтерові пригадався хронікальний фільм часів війни, який показували у їхній школі: африканська пустеля, і на жовтому тлі барханів — монотонні ряди хрестів з німецькими касками. Здається, ще тоді, в шостому чи сьомому класі, Ріхтер уперше подумав: для чого вмирати на чужій землі? І хто їх примусив іти так далеко в Африку?
— Дамо спокій нашим загиблим товаришам, — сказав Ріхтер, спершися чолом на руку. — Що ви хотіли від мене?
Штраус трохи знітився.
— Насамперед ваше співробітництво з росіянами… Воно завдало нам чимало прикрості, особливо ота історія з російським газом… — На обличчі Штрауса проступила розгубленість, щось близьке до розчарування. — Ми хотіли застерегти вас, зробили все можливе…
— Справа російського газу вирішена остаточно! — заявив холодно Ріхтер.
— Так, так, — квапливо згодився Штраус. — Хай буде російський, німецький, китайський, — який хочете. Йдеться про принцип… тобто про сам корабель…
Відчувалося, що Штраус поступово наближається до головної мети розмови.
— Який же принцип?
— Ми не можемо погодитися з думкою, що наша промисловість буде весь час лімітуватися якимись там закордонними примхами.
До Ріхтера ще не дійшов плутаний зміст Штраусових слів, але він уже знав наперед, що цей тип напиратиме на одне: секрет доктора Браузе. Нікуди від нього не втечеш.
Штраус говорив м'яко, намагався бути іронічно-поблажливим, делікатним. Тему "флегматизованого водню" зачепив так, ніби й на думці не мав переконувати Ріхтера в неслушності його позиції, тим більше виривати у нього гемонську таємницю. Він добре знав непоступливість пана конструктора, навіть відчував деяку пошану перед його твердістю.
— Нам добре відомо, що всі документи доктора Браузе у вас, — сказав він меланхолійним голосом, в якому не відчувалося ні докору, ні погрозливості. — Можливо, доктор Браузе, який приятелював з вами, передав вам свої папери від щирого серця. Геніальний вчитель і геніальний учень могли легко знайти спільну мову. — Штраус з коректною ввічливістю посміхнувся і одразу ж заговорив далі, щоб затушувати фарисейський відтінок свого комплімента: — Секрет доктора Браузе — ваша власність. Ми визнаємо ваше право на нього і не ставимо його під сумнів.
Ріхтер звів плечима. Йому доводилося вести складну гру: не заперечуючи формально своєї причетності до паперів Браузе, він водночас хотів показати, що не володіє ніяким секретом і тому не може нікому передати його.
— Так, так, пане інженер, секрет доктора Браузе ваша власність, але ви… тобто ваш розум, ваша технічна ерудиція… належать нації, Німеччині. Ви — європеєць перш за все.
Ріхтер весело розсміявся. До чого ж примітивна аргументація!
— І все ж таки вас, панове, цікавить не моя європейська приналежність, а "флегматизований водень". Чи не так?
— Говорячи спрощено, так… Але…
— Не будемо вдаватися в дипломатичні тонкощі. Мета вашого приходу? Викладайте коротко й чітко! У мене обмежений час.
Штраусові ніби аж шкребнуло щось по серцю.
— Не варто було б говорити про час, — в голосі його почулися крижані нотки: —Судячи по тому, що ви не маєте наміру відкривати секрета доктора Браузе… І все ж таки пам'ятаючи, що у нас з вами, як у представників європейської, тобто нордичної, раси, є багато спільного, ми наважимося запропонувати вам одну дуже цікаву річ.
Коротке мовчання, задумливо зведені на переніссі кущуваті брови, важкі руки на білій скатертині. Ріхтер дивиться на ті руки, дуже уважно вивчає кожен нерв на них. Що ж буде далі? Позавчора бруківка, вірніше — асфальт біля аеропорту, зараз — задумливий погляд, делікатні слова…
— Діловий світ незадоволений поведінкою вашого шефа. Контракт з Всесвітнім Аеросиндикатом — річ ненадійна, примхлива, без жодних перспектив на майбутнє. Ви збудуєте два-три кораблі, і на цьому все скінчиться. Нових замовлень ніхто вам більше не дасть. Де їм узятися, коли синдикат не має надійної фінансової бази? Кірхенбом зазнає банкротства, завод припинить випуск кораблів, і перед вами, як перед винахідником і конструктором, — пустка. Що ви будете робити? До чого прикладете свій розум? Які нові винаходи, нові вдосконалення запалять ваше серце?
— Похмура картина! — відрізав незлобливо Ріхтер, все ще оглядаючи руки свого співрозмовника.
— Слухайте далі, пане інженер, — не збиваючись з тону, говорив Штраус. — Навіть в найкращому разі, коли фірма продовжуватиме будувати нові "Левіафани" і ці "Левіафани" вийдуть на міжконтинентальні траси, вам не уникнути поразки. Весь діловий світ — авіабудівні фірми, транспортні компанії, — всі підуть проти вас війною, всі проклянуть вас…
— Боже, боже, та що ж це справді буде! — удав нажаханого Ріхтер, хоч очі його так і яскріли хлопчачим сміхом. — Я не бачу виходу, панове.
— Вихід є.
— Підкажіть.
— Якщо говорити без жартів, пане інженер… — Штраус вперше за всю розмову надав своєму голосу владних, урочисто-піднесених ноток, — вам не завадило б серйозно подумати про зміну шефа.
— Ясніше!
— Вас запрошує до себе досить впливова особа. — Асберівець хотів ще щось сказати, але своєчасно стримався. — Не буду називати імені. Головне — ваша згода.
— Припустимо, я згоджуюся.
— Ніяких "припустимо"! Ми хочемо мати вашу певну відповідь. — Голос асберівця налився сталлю, очі затверділи. — Перед вами відкривається велике майбутнє: гроші, акції, влада…
Ріхтер нижче схилив голову, вдав, що слова Штрауса справили на нього глибоке враження. Навіть потер рукою чоло. Штраус, пильно озирнувши Ріхтерову постать, понизив голос:
— Ви не прогадаєте, пане інженер.
— Прошу вас, говоріть ясніше! — вигукнув з міною болісного нетерпіння Ріхтер.
— Гроші, звичайно, не головне… Я розумію, що така інтелектуально розвинена людина, як ви, пане інженер, мислить дещо іншими категоріями, ніж звичайні смертні. Мені просто хотілося б запевнити вас, що, спілкуючись з нами, ви одержите найширші можливості для свого ділового життя. Вісім заводів! Постійна забезпеченість збуту… — Голос Штрауса піднісся до патетичного звучання, він говорив з запальною переконливістю. — Індійський океан! Екзотика джунглів. Дешева робоча сила. І головне — ніяких соціальних проблем, ніяких сутичок з цими клятими профспілками…
Ріхтерові щось сяйнуло в голові. В гарячковій балаканині Штрауса він раптом упіймав заховану думку: ці люди мають намір створити свою воєнно-промислову фортецю, їм тільки бракує технічних наукових сил… Ніяких соціальних конфліктів! Он що! Десь в Африці, в пустелях, у безлюдді, в царстві білого терору, в лабетах "Білої зорі".
— Нащо ж вашому покровителеві стільки "Левіафанів"? — спитав він, не приховуючи іронії. — Чи не збирається він подорожувати на Марс?
— О, Марс!.. — скинув свою велику голову Штраус, і його рот викривився в зловтішну усмішку. — Ви майже влучили в ціль, пане конструктор. Марс — єдиний хазяїн всіх цінностей на німецькій землі, і тільки йому повинна належати наша доля. Звичайно, ви розумієте, що мене цікавить не Марс небесний, а Марс земний, так би мовити, в його ракетно-ядерній оболонці.
— Ага!.. — в горлі Ріхтера щось ніби зашерхло, він через силу спромігся на слово. — Ваш могутній шеф молиться богові війни. Розумію, розумію вас, пане Штраус.
Кілька секунд Ріхтер дивився в темну пляму Штраусового обличчя. Власне, він не бачив того обличчя, не бачив вузеньких, нахабно примружених очей, сухої, жилавої шиї. Бачив тільки бліді, як тіло молюска, губи, що ледь-ледь прикривали жовтизну зубів. Страшне слово "Марс" тільки тепер дійшло до Ріхтерової свідомості, забриніло в його вухах всією своєю гримучою вагою, знеслося перед Ріхтеровими очима в усій своїй кривавій потворності. Темний хаос зметнувся в Ріхтеровій душі, причавив її, обплутав і знесилив. За словом "Марс", за короткою пропозицією Гуго Штрауса Ріхтер раптом побачив далеке, напівзабуте дитинство, темні уривки чорного страхіття, які довгими роками жили в його серці. Наче могутнім проекційним апаратом хтось спрямував на тло його пам'яті ті далекі дні, які Ріхтерові довелося пережити десятирічним хлопчиком у палаючому Дрездені, в розбомбленому, знищеному до краю американськими "літаючими кріпостями" місті його золотих мрій: люди біжать серед ночі з клунками, в завиванні сирен, між палаючими стінами будинків, під градом осколків… Розбита коляска лежить серед бруку, і біля неї маленьке дитинча з відірваними ніжками поволі ворушить головою… Старий пожежник, втративши глузд, ллє з відра воду у пекельний вогонь, що виривається з вікон костьолу… Небо, чорне й низьке, прасує землю гуркотом моторів…
Ріхтер підняв голову.