Людина без серця

Зараз приготуй нам обід.

— Слухаю вас, докторе!

Слуга квапливо попрямував до будинку. За ним пішли Евеліна і Йоган.

Під час обіду Берн крадькома поглядав на Евеліну. В його голові настирливо билася думка: "Як дивно! Доля ніби на­вмисне вже вдруге дає мені можливість позбутися суперни­ка… Адже я досі люблю Евеліну. Боже мій, яка вона прекрас­на! Зачекати один місяць, батарея Петера виснажиться, і… він помре. А Евеліна!.."

Та як і під час операції, Берн рішуче відігнав від себе недобрі думки. "Ні! Я за всяку ціну мушу врятувати його! Це велить мені обов'язок медика і… товариша".

Берн кинув салфетку на стіл, підвівся.

— Евеліно, йди спати, відпочинь. А я, не гаючи часу, візьмуся до роботи.

Він поцілував їй руку і вийшов з їдальні.

Жінка лягла на канапу, втомлено заплющила повіки. Але сон не брав її. Перед нею, на чорному фоні, вогняними фарба­ми малювався образ Петера. Його божевільні очі вп'ялися в її обличчя, владно кличуть: "Евеліно! Вернись!"

Вона здригнулася, схопилася з канапи, злякано озираю­чись довкола… Може, він десь неподалік?.. Може, він хоче примусити її вернутися до нього?

Але поступово спокій запанував у душі Евеліни. Ні, він неспроможний цього зробити. Просто вона відчуває навіть на такій відстані його колосальні вольові імпульси. І все ж таки як страшно!

Евеліна пригадала останній день, коли Петер викладав перед нею свої маніакальні думки про завоювання світу. О, як мало було тоді в ньому людського! Якийсь страшний механізм!

Механізм з людським розумом. Ні! Ні! Йоган правий… Жаліти його не можна. Коли не вдасться його врятувати, то…

За вікном шуміли високі смереки, співали заколисуючі пісні. Евеліна схилилася на канапу. Може, їй вдасться задрі­мати. Але в наступну хвилину до кімнати влетів Берн. Облич­чя його було бліде і стривожене.

— Що трапилось, Йогане?

— Лихо! Сюди їде Гельд!

— Твій асистент?

— Так!

— Що ж робити?

— Я сховаюсь! Він, здається, сам. Поговори з ним і дізнайся, що він хоче.

Вони кинулись до вікна. Справді, біля воріт спинилася відкрита машина. З неї вийшов Гельд і після хвилинного ва­гання попрямував до вілли.

Берн відсахнувся од вікна.

— Як він узнав, що ми тут? — злякано запитала Евеліна.

— Не час з'ясовувати це! Він, безумовно, агент поліції. Спробуй спекатися його. А потім… потім ми вирішимо, що робити.

Берн зник у сусідній кімнаті, а Евеліна пішла швидким кроком у коридор назустріч Гельду.

Асистент, схвильований і трохи зніяковілий, підійшов до неї.

— Мені потрібний доктор Берн!

— Доктора нема, — сухо відповіла жінка. — Він недавно виїхав звідси.

— Неправда! — гаряче заперечив Гельд. — Я знаю — він тут.

— Шановний пане! — Евеліна спалахнула. — Ви забуває­тесь! І яким чином ви дізналися, що ми тут?

Гельд гірко посміхнувся.

— Ви, напевне, вважаєте мене за шпигуна? Даремно! Я при­їхав сюди заради Стара, заради вас!.. Адже ви його дружина?

— Берна нема, — вперто вела своє Евеліна. — Якщо ви хочете щось сказати, говоріть мені, я передам доктору.

— Гаразд! Я поїду назад, тільки прошу вас — передайте зміст нашої розмови доктору. Я хотів затримати його ще там, у місті, але не встиг. І тому поїхав за вами. Я змушений був це зробити… Ви покинули напризволяще Петера Стара. Ви розумієте, що ви вчинили? Тепер він кинеться розшукувати вас, наробить дурниць. Його психічна могутність…

— Звідки ви знаєте про його могутність? — перебила Евеліна.

— Я помічник Берна, — сухо відповів Гельд. — Крім того, я випадково почув вашу розмову… Його обов'язково викори­стають у своїх цілях корпоратисти. Невже ви не розумієте, до чого це призведе?

— Що ж пропонуєте ви? — запитала Евеліна, вже втрача­ючи витримку.

— Ви не повинні були їхати від нього. Його необхідно ізолювати від людей. Ви тільки подумайте — це ж страхітли­ва мана для масового гіпнозу. Адже доктор Берн і ви — най­ближчі йому люди. Ви могли б тримати Стара в певних рам­ках, доки не буде встановлено причини цієї психологічної па­тології.

— Ну, гаразд! Що ви пропонуєте? — ледве приховуючи роздратування, запитала Евеліна.

— Негайно їдьте назад! Доки він вдома і не накоїв лиха, треба вивезти його в надійне місце, де б ніхто не міг знайти його. Ми переправимо вас всіх в іншу країну. Звичайно… на певний час…

— Хто це… ми? Гельд знітився.

— Поки що я цього сказати не можу!

Підозріння спалахнуло в душі Евеліни з новою силою.

"Безперечно, агент, — подумала вона. — Хоче заманити нас і видати поліції".

А вголос сказала:

— Гаразд! Я передам доктору ваші слова. Я згодна з вами. Гельд радо посміхнувся:

— Ми допоможемо вам! Запам'ятайте адресу: Прахт-штрассе, 37, квартира Бервальдів. Чесні, надійні люди… Запитайте мене. Краще приїжджайте вночі… Ви навіть не уявляєте, яке страшне лихо ми відвернемо від світу, якщо ізолюємо Стара. Все інше може зробити тільки Берн!

— Що інше?

— Повернути вашого чоловіка до нормального стану! Гельд подав руку Евеліні.

— Я їду! Не марнуйте часу! Сьогодні треба це зробити, бо буде пізно.

— Гаразд.

Евеліна зачекала, доки Гельд вийшов з вілли і сів у ма­шину. А коли авто рушило, вона прожогом кинулась до кімна­ти. Там її вже чекав Йоган.

— Ну, що? — нетерпляче запитав він. Евеліна передала йому зміст розмови.

— Я так і думав, — блиснув очима Берн. — Агент поліції, ніяких сумнівів. Ми не можемо їхати туди. Петер перетво­рить нас у слухняних кроликів і примусить виконувати його волю. А корпоратисти використають мій винахід для воєнних цілей. Тепер я знаю, хто передавав поліції відомості про мої роботи.

— Що ж нам діяти, Йогане?

— Не поїдемо! Залишимось тут.

— Як? — здивувалася Евеліна. — Вони ж знайдуть нас! Берн іронічно посміхнувся.

— У мене така підземна лабораторія, що її не відшукає ніяка поліція. Там ми будемо спокійно працювати цей місяць. Тим часом все з'ясується.

Берн натиснув кнопку дзвінка. Зайшов Фріц.

— Що бажає доктор?

— От що, Фріце. Я буду в лабораторії. В нижній — ти розумієш?

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що хто б не приїхав — друзі, вороги, чорт, диявол — мене нема, я поїхав, і ти не знаєш, де я. Зрозуміло?

Фріц вклонився.

— Буде зроблено, докторе. Працюйте спокійно.

— Газети, листи — передавай мені кожного дня!

— Слухаю.

— Щодня виїжджай до міста і розвідуй все, що стосуєть­ся мене.

— Все буде зроблено.

— Дякую. Можеш іти.

Слуга вийшов. Берн відкрив на стіні дверцята, включив рубильник. В ту ж мить Евеліна зойкнула: підлога здригнула­ся і почала опускатися.

— Що це, Йогане?

— Спокійно! Ми опускаємось на той світ,— пожартував Берн.

Спуск припинився. Берн підійшов до отвору в стіні, про­пустив поперед себе Евеліну. Підлога з тихим шумом знову посунулася вгору.

Напівтемними коридорами, по вузеньких східцях Евеліна і Берн попрямували до підземелля…

Зустріч у лісі

Кілометрів за п'ять від вілли Берна, серед густих чагарів, які щільною стіною обступили дорогу, Гельд наказав шоферу спинити машину. В око йому впала невеличка хатинка, що стояла трохи осторонь від шляху, під високою стрункою ялин­кою і дуже нагадувала житло альпійських горців — гостровер­ха, кладена зрубом, з красивою мансардою. "Лісник", — поду­мав Гельд.

— Візьміть за всю дорогу від міста й назад, — сказав він, даючи шоферу кілька асигнацій. — Мені доведеться затрима­тись тут.

Шофер байдуже перелічив гроші і, не попрощавшись, по­їхав далі.

Гельд кілька хвилин постояв на дорозі. Рішення, яке він щойно прийняв, було раптове й дивовижне. Ще сидячи в машині, він збагнув: його розмова з Евеліною була фікцією, Берн сховався від нього, вони не повірили йому і на призна­чене місце до нього не приїдуть. А коли так, — його поїздка була марною. Він не зміг переконати Берна, не зміг заручи­тись його допомогою. Страшне лихо наближається невідступ­но й швидко.

Гельд підійшов до хатинки. Постукав у двері. Йому відчи­нив літній чоловічок — з тоненькими вусиками і гостренькою борідкою. Зовні він здавався інтелігентною людиною.

— Я б хотів поговорити з господарем дому, — звернувся до нього замість привітання Гельд.

Чомусь виникла думка, що чоловік з борідкою — теж випадково заїжджий, можливо, комерсант, а то й просто лю­битель далеких мандрівок.

— Я — господар, — непевним тоном одказав чоловік. — Чим можу служити?

— Я вивчаю природу тутешнього краю… мені треба… — Гельд на мить завагався, і це вагання не сховалося від уважно­го погляду чоловіка. — Я хочу пожити у вас день-два… зви­чайно, якщо ви мені не відмовите.

— Заходьте до кімнати, — запросив чоловік уже при­вітніше. — Вибачайте, я лісник, і особливої розкоші ви тут не знайдете. — Він перший пройшов темними тісними сінцями і відчинив двері до кімнати. Власне, ця кімната — простора, з двома маленькими вікнами на протилежних стінах, і займала весь дім. — Прошу вас, розташовуйтесь. Мене звати Людовік фон Едельгорн. Так, так, не дивуйтесь, колись ми, фон Едельгорни, жили в кращих будинках.

Він урочисто підняв догори праву руку, його брови зійшли­ся на переніссі. Шкіряна, вже потерта куртка лісника, його грубі вовняні штани, великі зашкарублі руки, вкриті виразка­ми й мозолями, дивно контрастували з суворим благородним виразом обличчя старика.

— Колись і наш рід славився на всю країну. Мій прадід розповідав, що фон Едельгорни були першими радниками при дворі його імператорської величності. Всі оці ліси належали нашій родині. Але кому в наш час потрібні родовитість й благородство! Нікчемні грошові мішки захопили владу, роз­топтали велич нашої країни… Тепер мені доводиться працюва­ти лісником на землях, що належать якійсь шахраюватій фірмі.

Він раптом заметушився, почав перепрошувати Гельда:

— Ви мені пробачте! Чого тільки не наговорить стара голова. Можете зайняти оце велике ліжко, воно належало моїй бабусі, останній княгині на двісті кілометрів в окрузі. Спіть спокійно, сподіваюся, ви не вірите в духів. Вона зрідка прихо­дить до мене порадитись, але сторонніх не чіпає. Вибачте, як вас величати? Траумвальд? Яке чудове, милозвучне ім'я!

Гельд слухав базікання старика, але думками був далеко звідси. "Доведеться чергувати на дорозі. Якщо протягом доби Берн не проїде цією дорогою до міста, значить, вони мені не повірили.