У протилежних од вікна кутках, на забитих в дерев'яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лави попід стінами — оце й усі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів.
На подвір'ї під парканом й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.
У тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився й бачив останні відблиски червоного неба, що тонули і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індіанських пірог, що проносилися десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх інків.
Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він уже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але ніколи відпочивати. Його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б'ється безстрашно в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П'єтро... Він сказав "П'єтро"? Він вимовив це зганьблене ім'я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця безневинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі...
Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю. Його доля стала часткою долі нещасної республіки.
Вечоріло. У дворі ранчо палахкотіли багаття. Коельо підсів до одного з них, став наслухати, про що розмовляють бійці.
— Індіанці апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.
— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.
— Підлі душогуби! На них немає управи.
— І поліція з ними заодно.
— Нічого, ми їх передушимо, як отруйних гадюк.
— Ви бачили такого героя, — засміявся хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не наробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому комісар спалив ранчо Макукано, вбив усіх чоловіків і забрав з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за одну легуа…
— А мені розповідали, що Ганкаур хоче вирізати індіанців племені арекуна. Він давно з ними не мирить.
"Вирізати плем'я..." — відлунилось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індіанське селище, кожна сотня індіанських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу, буде обвинуваченням проти жорстоких, продажних диктаторів.
Продаж відрубаних індіанських голів останнім часом перетворився на страхітливий бізнес. Власне, який бізнес? Це було щось дике, бузувірське, що не вкладалося в нормальну людську свідомість. Доктор Коельо не раз виступав з цього приводу в пресі, якось навіть мав нагоду на широкому міжнародному форумі в Парижі назвати імена торговців страхітливим товаром. В залі йому не повірили. Хтось гукнув, що то випадок, якась потвора людська, мабуть, вдалася до такого ремесла, за цивілізованих часів це ж просто неможливо. І тоді доктор Коельо нагнувся, поклав на трибуну великий, загорнутий у рожевий папір згорток, розірвав його хапливо і підйяй перед ошелешеним залом маленьку, висушену, з широко відкритими очима людську голову.
Люди ахнули. Високе зібрання завирувало. Посипалися вимоги передати справу до міжнародного суду, розшукати винуватців смертельного торгу, проклясти їх на віки вічні. Проте доктор Коельо, гірко посміхнувшись, сказав надломленим голосом: "Панове, ніякий суд тут не зарадить. Бо не знайде жодного винуватця, жодного конкретного злочинця. Все відбувається потай, у лісових нетрях, в індіанських хижах, куди часом заникують шукачі отакого товару. Є інша пропозиція — оголосити неприпустимим і неприйнятним людській моралі скуповування мертвих голів різними музеями, інституціями, колекціонерами. Звернутися до високого папського престолу в Римі і зажадати від нього негайного видання відповідної енцикліки з довічним засудженням торгівлі людськими головами. Не лишатися байдужими, не стояти осторонь страхітливого торговиська! Годі з нас Майданеків і Освенцімів! Згадаймо, що кожна людська голова — це світ, це космос, це вбите життя!"
Втім, справа на тому й вмерла. Торгівля смертю виявилася декому дуже поплатною. Як і взагалі торгівля власним народом, власною землею. І Коельо добре знав, кому саме, — хунті, генералам, диктаторам.
Власне, що тим диктаторам? Доктор Коельо був глибоко освіченою людиною, знався на міжнародній політиці і тямив, що за спиною навіть наймогутніших диктаторів стоять сили ще могутніші, стоять політичні системи і блоки, цілі державні союзи, колосальні скопища флотів, армій, баз, усілякого військового мотлоху, всіляких політичних і фінансових інтриг.
Генерал Батіс не був винятком. Його кривавий диктаторський режим комусь дуже придатний. Кому ж? Ясна річ — його північному сусідові, тим чемним, гарно вбраним, елегантним у поводженні естрангейро, для яких він був всього-на-всього маленьким "хлопчиком Баті". "Хлопчика Баті" шанували й любили, для "хлопчика Баті" виділялися величезні грошові суми, його проголошували мало не рятівником "демократії" в Латинській Америці.
Звісно, по всьому світові зростав і опір диктаторові. Але диктатор зневажав його. Ну, що йому можна було зробити, коли він під опікою самого... Одним словом, він недоторканий. І всі ці "протести" його навіть веселили, смішили, давали йому привід для жартів і їдких насмішок. Приміром, кілька місяців тому якась група протестуючих зібралася біля однієї військової бази в США, на тій базі зберігалася зброя для режиму генерала Батіса, й оті наївнячки полягали всі на рейки і вирішили таким чином перетяти дорогу військовому ешелонові, який віз для "батенька Баті" військове спорядження. А чим усе це скінчилося? Поїзд не зупинив свого ходу, промчав, як стріла, як вогненний смерч, і один з наївнячків, їхній лідер, був задавлений, розшматований, перетятий навпіл. І так буде завжди, генерал Батіс був у цьому переконаний. Усі ці протести проти "контрамаментос" (так називали себе прихильники генерала) марна справа. Марнісінька!
І все-таки доктор Коельо і його друзі вірили в свою перемогу. Вірили і боролися. Ось чому чутки про приїзд радянської групи вчених викликав у серці доктора стільки надій і добрих почувань.
Біля багаття знову заговорили про Ганкуара. Цього разу Коельо побачив чоловіка у чорній сутані сільського священика, що вийшов з темряви і підсів до вогню. Падре Гонсалес втік із столиці, де йому загрожувала розправою тамтешня поліція. В загоні його одразу прийняли як свого. Після того, як агенти хунти підклали бомбу під архієпископа й того було знищено разом з прихожанами, цей молодий падре виступив в одній з церков міста й безстрашно назвав винуватців трагедії. Було видано ордер на його арешт. За ним почали ганятися шпигуни і наймані вбивці з "ескадронів смерті". І ось він тут.
— Сини мої, — озвався худорлявий, з блідим обличчям прелат, — я увесь час чую слова про смерть, убивство, помсту, серце моє обливається кров'ю. Я не проти кари на голови диктаторів. Але я хочу, сини мої, щоб ви самі частіше зверталися думкою до нашого спасителя і пам'ятали, що він над усе ставив прощення і милість.
— А коли генерали ведуть проти нас війну, то як нам бути? — запитав один з вакеро. — Хай рубають нам голови? Хай кидають в річки до кайманів?
— Я не закликаю вас до смиренності, сини мої, — озвався важким голосом священик. — Я хочу, щоб ви в найчорніші хвилини покари своїх ворогів пам'ятали, що захищаєте Бога і Життя.
Ці слова були мовлені з такою щирістю й болем, що жоден з присутніх не наважився заперечити прелатові. Партизани сиділи похнюплені, не знаючи, як же можна інакше захищати Бога і Життя, не вбиваючи своїх ворогів. І хіба сам падре не показав власним прикладом своєї безстрашності, своєї зненависті до насильників? Цими днями він разом з групою пеонів випадково потрапив у засідку, влаштовану поліцією. Зав'язався тяжкий бій. Пеони почали відступати. Поліцаї вже ладні були торжествувати перемогу, але в останню мить падре вийшов з піднятим у руці хрестом супроти жандармів і урочисто-гнівним голосом закликав їх припинити вогонь. "Якщо ви зробите хоч один постріл, я прокляну вас іменем бога нашого всемогутнього!" І його заклинання подіяло. Дивно, майже нереально те все було, а втім, у душах жандармів, видно, ворухнувся страх. А може, таким суворо-піднесеним, таким владним голосом промовляв до них падре, що вони ніби заціпеніли. Загадка життя й смерті, страх перед невідомістю іншого існування скували душі жандармів. І вони відступили.
Докторові Коельо захотілося підтримати свого патера. Він, доктор, і сам був людиною м'якосердою, він і сам не раз казав своїм воякам: "Якщо є змога, старайтеся не вбивати, не кривдити, не чинити насильства". Тож, зробивши крок з пітьми на світло від багаття, доктор мовив тихим, ледь застудженим голосом:
— Святий отець рече істину, друзі. В усьому світі сьогодні люди шукають злагоди й порозуміння. Росіяни й американці вже знайшли точку примирення, вже роззброюються, вже шукають нові угоди. А ми що? Жорстокіші й затятіші за них? Падре сказав правду: ми не повинні бути жорстокими.
— Воістину, — підтакнув священик і схилив смиренно голову.
— Одначе, падре, стривайте, — підвищив голос доктор Коельо. — Це не означає нашої капітуляції. Я хочу цим сказати, що ми повинні скликати до себе всіх, хто нам любий і хто нелюбий. Нам потрібно передусім об'єднати сили. — І, помітивши нерозуміння на обличчях пеонів, доктор пояснив: — Давайте шукати примирення з усіма. Перш ніж вистрелити, скажіть добре слово. Не доводьте тільки свою правду. Є правда і в інших. Ось хоч би страшний Ганкаур. Мені казали, що він наче вагається. Його людям набридла війна. Як і нам. — Доктор озирнувся: — До речі, де Мігель?
— Мабуть, біля коней.
— Кохається хлопець в тваринах.