Жаїра. Том 2. На волі

— поспішила пояснити змішана Ірасема.

Тінь лише похитала головою, далі дивлячись на Жаїру.

— Вона носить рабство за собою, — сказала тоном найглибшого переконання. — Вона не може втекти від рабства, як не може втекти від власної крови...

Жаїра схопилася з гамака.

— Зате, як бачу, ти втекла від власного розуму! — кинула злісно й притьмом вискочила з оки.

Неприязнь, яку відчула до Тіні від моменту її прибуття, підсилена підкресленою опікою Татаурани над цією таєм­ничою появою, тепер перетворилася в ненависть. Жаїра бачила в ній свою суперницю, і злоба труїла їй світ. Ко­ли б не ця суперниця, Татаурана лишився б для неї і далі досить байдужим. Але небезпека втратити його кохання і бути проміняною на якийсь землистий шкелет, що його кості скрипіли від кашлю, викликали в неї бунт і робили Татаурану привабливішим.

— Не дати його, не дати! — казала собі з упертістю. — Не дозволити себе усунути з дороги, мов спорохнявілу колоду! Татаурана мій! Він покохав мене з першого по­гляду, він назвав мене чудовою орхідеєю пралісу, він че­кав, щоб я стала для нього джерелом, теплом і піснею. Не дам його! Чи ж та дихавична торба, напхана стогоном і кашлем, може зрівнятися зі мною, тільки тому, що має очі, як сині пера птаха?! Ніколи! Доки я схочу, Татаурана мусить бути моїм! Моїм!

А Тінь, прокинувшись із сну в ясний післядощовий ранок, здавалося, прокинулася до самого життя. Правда, кашель ще не покинув її зовсім, але його напади були ла­гідніші й коротші. Вона скоро почала вставати, заходила до кожної оки, знайомилася з усіми, розпитувала про кож­ну родину і про кожного члена родини, цікавилася всякою дрібницею і незабаром була обізнана з життям оселі в най­менших деталях.

Вона була добра, щира, незрозуміла і страшна. Боса і незачесана, ходила у своїй почорнілій від бруду, подертій на ґноття одежі, заглядала в кожний кут і виблискувала сріблом своїх гострих зубів та райдужними очима.

Ірасема відрізала їй кусок білого полотна, забраного ще при відході з місійної оселі і пильно зберіганого в спіль­ному скарбі племени. Але Тінь чомусь злякалася і запереч­ливо похитала головою:

— Білої одежі не маю права вбрати, хіба на смерть...

— Візьми, — просила Ірасема. — Ти не привикла хо­дити без одежі, а та, що на тобі, пірвана і брудна. Візьми. Татаурана наказав тобі дати...

Тоді Тінь прийняла полотно, але зафарбувала його у чорній фарбі женіпапо і зладила з нього собі туніку.

— Навіщо ти це зробила? — спитав з докором Татау­рана. — Хіба не любиш ясних барв?

— Тінь ніколи не може бути ясно-барвною, морубішабо, — відповіла дівчина. — А я не хочу бути нічим ін­шим, тільки тінню...

Правду сказавши, Татаурана спочатку побоювався, що ця примхлива й нерозгадана істота, як і належить тіні, хо­дитиме за ним по п'ятам, дивитиметься на нього покірними собачими очима, як на божество, і з упертістю маніяка старатиметься стати його рабинею. А рабство завжди ви­кликало в нього обридження і презирство.

Однак, нічого такого Тінь не проявляла. Щоправда, любила слухати, коли він говорив, ставилася до нього з глибокою пошаною, називаючи незмінно морубішабою, але зовсім не докучала, не переслідувала, не набивалася. Нато­мість, сказавши, що за добро в боргу не залишиться, справді чесно обіцянки дотримувала та ділом доводила, що нема хвороби, яка б звільняла людину від усіх обов'яз­ків. До роботи в полі, чи іншої якої, що вимагала фізичних сил, вона не бралася, але знаходила собі безліч інших зай­нять і не дармувала ні хвилини.

Поміж речами, що їх ареси відібрали в білих "купців", знайшлися голки, а жінки вміли прясти і фарбувати нитки. Тож Тінь, зібравши дівчат, запрягла їх до вишивання і гачкування. Видно, виховувалася сама в добрій родині, бо вміла не лише вишивати, гаптувати, але й плести мережива, шити, ткати і навіть читати.

Незабаром усі дівчата племени, а навіть і жінки, справ­но орудували голками й гачками, та одна поперед одної збирали вату з бавовняних дерев і запопадливо пряли нитки на майбутні полотна.

Тінь посідала великий секрет з'єднування до себе до­вір'я, пошани і любови. До неї липла вся молодь, дітвора бігала за нею вслід, старші радо з нею говорили про всякі справи, і вона скоро стала загальною улюбленицею пле­мени. І наскільки вже був маломовний і суворий старий Аракшо, але й він піддався чарові лагідної усмішки Тіні й їй одинокій дозволив заходити до своєї самотньої оки на довгі розмови. Тінь цікавилася зелами і способами лікування, а старий піяґа, неохочий зраджувати свої знання і свої таємниці нікому, для дівчини з райдужними очима робив вийняток. Докладно повчав її, які рослини в яку пору року й дня збирати, як і що з них використовувати і до яких недуг уживати. Вчив її також, як угадувати напе­ред погоду, як хоронитися від злих духів та чарів і як читати вдачу з чужих очей.

Від Аракшо Тінь бігла до жінок, вчилася від них плести коші, чи рибні сіті, варити фарбу з рослинних соків і уваж­но випитувала про закони та звичаї племени. Вчилася і вчи­ла сама, бо знала багато.

Зібравши дівчат у гурт і роздавши їм роботу, вона сама щось робила й одночасно оповідала. Але оповідання її були цілком неподібні до тих, що їх чули молоді арески від Жаїри. Тінь не тішила їх оповіданнями про скляні па­лаци, розкішні убори й грімку музику. Вона оповідала їм, натомість, про трагедії невільничих ринків, про життя рабів у душних сензалах, про виснажливу працю на цукрових плантаціях і робітнях, про долю молодих індіянок, що стали жертвами розпусних завойовників, і про жорстокі розправи з безправними рабами. Оповідала також про ве­ликі кораблі, що прибували з-за безмежної води й заби­рали з країни золото, срібло, дорогоцінні каміння і всяке інше добро, а натомість привозили залізо, зброю і нових розбишак.

Коли згадувала все, свідком чого була сама, її брови болісно збігалися до поперечної зморшки на смаглому чолі, а райдужні очі набирали відтінку грозової хмари.

І в уявах юних слухачок розсипалися в порох чу­дові палаци з Жаїриних казок, линяли й чорніли барви до­рогих одягів, затихали веселі тони музики, а на їх місце ставала сувора, закривавлена й обшарпана правда.

— Не хочемо бачити білих! — казали вони. — Не да­мося взяти в полон, коли на нас нападуть. Ліпше смерть!

— Так, ліпше смерть! — вторувала їм Тінь, і її очі заходили сизою поволокою страшних споминів.

Але вона вміла й веселіше оповідати про море, про біловітрильні кораблі і про життя в інших країнах. Любила також згадувати про великі повстання індіянських племен, що надовго змітали сліди панування загарбників з цілих околиць, а на решту наводили страх. Знала докладно імена багатьох індіянських ватажків і перебіг повстань. Раділа, оповідаючи про перемоги, і хмурилася, коли доходила до поразок. А вже особливо часто згадувала про розправу аресів з "мирними купцями", що її бачила і чула, забив­шись у щілину кам'яної гори.

— "Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів!" — повторювала вона слово за словом заяву Татаурани, і тоді з її очей сипалися сині іскри гордої втіхи. — Так говорить справжній муж, сестри!

Вона любила креслити літери і слова на рівному піща­ному березі й вчила дітей робити те саме. Голопузі кмітливі аресята дуже скоро збагнули таємницю грамоти й тішили невимовно свою вчительку, відчитуючи її знаки на піску. А ще трохи пізніше, майже кожне вміло написати своє і сво­го батька ім'я і засвідчувало свої знання, чим і де тільки могло: на землі паличкою, на корах дерев якимсь гостря­ком, а навіть фарбою на власному тілі.

Пописавши трохи та порахувавши з дітьми, Тінь почи­нала оповідати їм казки, або заводила якусь гру. До малечі прилучалася молодь, і дівчина тоді сідала з боку, милую­чись біганиною, стрибками і веселими вигуками, які їй самій були заборонені.

Дівчата тепер щодня розчісували її сплутане волосся і вдягали на її голівку вінки із свіжих квітів.

— Тінь гарна! Тінь гарна! — плескали радісно в долоні.

— Вона має очі, як сині пера птаха, і серце, як квітка зо­лотої еспонжейри! Її скоро возьме за дружину найсильніший юнак племени!

Тінь усміхалася, кашляла і, показуючи на свої запалі груди, заперечливо хитала пальцем:

— Мене вже давно обрала за дружину смерть...

Жаїра її ненавиділа і чомусь дуже боялася уважно-критичного погляду, який завжди її переслідував і мов би прилипав до неї. Тінь ніколи до неї не говорила безпосе­редньо, але полювала за нею очима і часто в її присутності ставила питання, в яких незмінно називала Жаїру рабинею.

Так раз, коли Жаїра, нудьгуючи, тинялася понад бере­гом, Тінь голосно спитала у дівчат:

— Чому ця рабиня ніколи нічого не робить? Чи їй не соромно, такій здоровій, як пантера, байдикувати цілими днями?

— Тобі до того діло? — огризнулася Жаїра.

А Тінь, ніби не почувши, дивилася на неї і тягла далі:

— Як це плем'я годує такого дармоїда? Чи нема зако­ну, щоб усі працювали? Але раб уміє працювати тільки під канчуком, він шанує лише накази чужого. Своїх він має за ніщо і їхніх законів не визнає...

Жаїра гордо підкинула голову і пишно пропливла далі. Ступала поволі, хоч їй хотілося заткнути вуха і бігти. Те, що говорила тепер Тінь, сказав був і Татаурана, і це була правда: в господі Ґабрієля де Лара вона працювала під канчуком, хоч і не завжди це розуміла. Мусіла працювати, бо ж інакше не могло бути, бо ж був примус! І шанувала вона також тільки чужих — білих. Але не могла собі уявити, щоб можна було шанувати індіян, а тим більше — визна­вати над собою право їхніх законів. Які ж це закони, коли їх видають такі самі люди, як вона? Закони мусять видавати хтось старший, сильніший. От у білих закон — це сила, жорстокість і кара. Але тут? Одинокий хіба Татаурана по­казав їй "закон", мало не втопивши в ріці. Але щоб про нього згадувала ще й якась сухітна торба?!

О, як Жаїра її ненавиділа! Ненавиділа подвійно тому, що ще й боялася її. І за що Татаурана проявляє таку ніж­ність до неї, таку виїмкову дбайливість?! Адже самі лише гострі, кістляві плечі цієї півживої потвори можуть викли­кати жах і обридження. А руки, худі, мов висушене коріння іпекакуаньї! А та жалюгідна одежа, пофарбована в чорно-сірі плями женіпапо. Ще й дихавиця при тому! Ну-ну, є чим привабити!..

А Тінь далі переслідувала її своїми пильно-прилипчивими очима і не пропускала нагоди, щоб не зачепити.

— Чому ця рабиня завжди ходить, як запаморочена? — питала дівчат, хоч дивилася в той час на Жаїру.