Чудасій

— Гм... Так то ж зовсім інша річ... То ж — власна жінка, а то — дів­чина. Хіба ви не розумієте різниці?

Я вже починав сміятися:

— Це напевне про вас люди кажуть: "Добре було татові женитися з власного жінкою, а мене, ось, хотять оже­нити з чужою дівчиною"... Слово чести, ви — як той Гоголівський Подколєсін... І що ви бачите неморального в тому, щоб обняти дівчину й поцілувати? Та ж відколи світ світом, стоїть, так робиться! '

— Чекайте, чекайте! — тер безжально чоло Олекса. — Ну... ну, добре... Підійти, обняти і... і обняти, одним словом. А як вона образиться? .

— Та чого ж образиться, коли вони тільки того й чекає?

— А ви звідки знаєте, що вона тільки того чекає?

— Коли б це була моя дівчина — то я знав би це напевне. А ви, коли не знаєте, то не пробуйте ліпше, бо може вийти погано.

— Я не знаю, справді...

— То чому ж тоді торочите мені, що Ліда вас любить, що сохне за вами, як рожа без води?!

— Га? А так, звичайно, я думаю, що вона... Себто, всі кажуть... Потім та рожа... І взагалі... Але це все єрунда, звичайно... Я хотів тільки знати, на випадок, коли вийде таке, як у вас з Галею... І тоді як?

— Що "як"? Ніяк!

— Починати обіймати іншу, так?

Я почував, що мені вривається терпець.

— Ат, Олексо, відчепіться від мене і не випитуйте! — вибухнув нарешті. — Коли ви не мужчина, а якесь непоро­зуміння, то наука теорії вам нічого не дасть! Ви й так ні­коли жадної дівчини не обіймете, і ні Ліда, ні ніяка інша дівчина вам не скаже: "Олексо, я люблю тебе"!

Після цих слів я, на своє велике здивування, помітив, що обличчя Олекси раптом прояснилося, а з грудей ви­рвалося зідхання полегші.

— І добре! — сказав радісно. — Кажу вам, що я міг би померти в такому випадку зі страху.

— То навіщо ж тоді створюєте собі якісь ілюзії?! — напав я. — Пощо ж плекаєте якісь мрії?! А уявіть собі, що Ліда й справді у вас закохана, то тоді як? Тоді як, питаю вас?!! Чи це було б чесно — закрутити дівчині голову, знаючи иаперед, що ви ніколи не зважитесь її обняти, а від її признання можете вмерти?!

Олекса зіщулився від тих слів, немов би я кидав на нього камінням, і знову закрив лице руками.

— Ах, це все дуже складне й тяжке для мене! — обі­звався глухо. — Таке складне, таке болюче й страшне, що ліпше про нього не говорити...

— То ви боягуз!

— Я?

— Певно, що ви, а не я!

— Гм... Не знаю...

Олекса хвилинку щось уперто подумав і раптом роз­сміявся.

— А це цікаво, знаєте? — заговорив живо. — Влади не боюсь, міліції не боюсь, в'язниці не боюсь — взагалі ніяких ворогів не боюсь! А от Ліду я так люблю — і бо­юсь! Чому?..

***

Я погано спав ту ніч. Непокоїла мене думка про Олек­су, і я вже дуже жалував, що не відговорив його йти ло­вити рибу. Над ранком, коли я вже добре заснув, знову збудив мене якийсь підозрілий рух і притишені розмови під вікнами на вулиці. Я встав і відчинив двері.

— Що там таке? — спитав сусідів, які також повихо­дили з мешкань і стояли, ховаючись по темних кутках по­під стінами.

— Та хто його знає... Щось є, а що — невідомо. А­лярм якийсь, міліція й військо напоготівлі. Може, щось починається...

— Ходімо ліпше по хатах, — запропонував чийсь роз­судливий голос. — Не стіймо, щоб у якусь халепу не вліз­ти...

На цю осторогу люди мовчки заворушились і почали розповзатися по своїх мешканнях.

"Бодай того Олексу біда взяла! — подумав я сердито, вернувшись до хати. — І вибрав же якраз ніч на рибу! Як не піймала його варта на ставках, то тепер готова піймати міліція в місті з речевими доказами..."

І я вже не спав до світанку.

Та ледве засіріло, як у двері постукав Олекса. Я пізнав його стукіт і зрадів.

— Ой, Олексо, Олексо! — покрутив головою. — Бити вас, та нема кому!

— Ц-ц-ц!.. — щасливо розсміявся Олекса й виклав на столик чотири великі рибини.

— Смійтеся собі на здоров'я, а я цілу піч не міг спа­ти. Ви ж знаєте, що вночі був алярм?

Олекса засміявся ще веселіше:

— А знаєте, — спитав, — хто той алярм зробив?

— Може, ви?

— Я!

— Та йдіть!

— Слово чести! Пішов я, знаєте, до ставків, заліз у лози й сиджу. Клюнуло раз, клюнуло другий раз, клюнуло й третій раз... Сьогодні добре клювало, знаєте... Я вже за­кинув четвертий раз, а тут раптом коло мене у двох кро­ках: "Хто такий? Стій, бо. стріляю!" Ц-ц-ц!..

Мені пішов поза шкірою мороз, а Олекса жартівливо оповідав далі:

— А я тоді таким, знаєте, страшним, утробним голо­сом відповідаю: "Ви, хлопці, не лізьте сюди, бо тут таке побачите, що й життю своєму раді не будете! Деріть звід­си, поки не пізно!" Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чую — пошелепотіло. Спочатку тихо й обережно, а потім тільки — гуп — гуп — гуп! — аж земля трясеться. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Я так і знав, що сторожі побіжать по допомогу, а тому вже не чекав довго: як тільки клюнуло четвертий раз — зараз змотав вудки, забрав рибу і в ноги! Ц-ц-ц!..

— Бодай вам, Олексо, ні дна, ні покришки! — сказав я, обтираючи холодний піт з чола. — І що за дурне зух­вальство?! Ну, а якби піймали?

— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! "Піймали"! Кого, мене пій­мали? А фіґу з маком! Я в одного пікета попід самим носом прошмигнув, а ви — "пійма-а-ати"! Давайте краще якусь миску, щоб рибу почистити. Додому вже не понесу, а так до вечора зіпсується...

Коли я пізніше йшов до праці, на всіх видних місцях красувалися свіжі й мокрі ще від клею остороги. В них сповіщалося, що цієї ночі в околиці цукрозаводу викрито цілий десант диверсантів, які мали на меті, очевидно, ви­садити в повітря цей важливий господарський об'єкт. Але, завдяки хоробрості й відданості сторожі, диверсантам не вдалося свій намір перенести в життя. Органи державної безпеки впали вже на слід і мають надію незабаром поставити злочинців перед судом совєтського закону, але од­ночасно звертаються з відозвою також до всього насе­лення: кожного підозрілого затримувати й передавати в руки міліції, або ҐПУ.

Увечері ми їли свіжу рибу й реготали до сліз, а в місті ще кілька днів не було спокою...

***

Випало так, що за тиждень приблизно перед закін­ченням навчального року в інституті мені треба було за­глянути на одну пробну ділянку тютюну, що її заложено в колгоспі, віддаленому від міста на яких п'ятнадцять кі­лометрів. Комунікації з тим селом не було, і я мусів іти пішки. Тож, постановивши собі зробити це у вихідний день, я запропонував Олексі дотримати мені товариства. Той, звичайно, радо погодився, і ми пішли.

Поки дотюпали до села, поки я скінчив оглядати ді­лянку, поки ми вернулися назад — стояла пізня ніч, а на додаток насунулася густа хмара, з якої кресали грізні блискавки.

— Ви не добіжите додому перед дощем, — сказав Олекса. — Давайте завернемо до мене.

— Ні, дякую, Олексо... Я боюся вашої мамаіш і не маю охоти з нею зустрічатися.

— Ну, от іще єрунда! Ви ж зі мною. Ходіть!

Я хотів протестувати, але в той самий момент линула така злива, ніби в небесах зробилася діра на всю ширину склепіння.

— Скоро! Бігом! — крикнув Олекса і погнав уперед.

За пів хвилини ми вже були біля його хати.

— Сюди, за мною, через паркан! — кричав Олекса.

Ми перескочили паркан, пробігли попід деревами й опинилися під захистом піддашшя.

— Тепер чекайте, а я піду розбуджу батька, — сказав мій приятель і завернув за ріг будинку.

Незабаром двері, біля яких я стояв, відчинилися, і в них з'явилася постать Олексиного батька.

— Заходьте, заходьте, — прошепотів він тихенько, взяв мене за руку й повів у пітьмі вперед. — Обережно, тут скриня... А тут — бочка... Не зачепіться... А ось тут — двері. Прошу...

Шаркнули сірники, заблисло світло нафтової лямпи — і я побачив нарешті кімнату. Була вона досить малень­ка й бідно обставлена: два ліжка, великий стіл, два стіль­ці і стара шафа. Все це стояло тісно одне побіч одного, так що в кімнаті ніде було обернутися.

— Біжи, сину, принеси хліб, сало й усе, що там знай­деш, — говорив тихо старий Ухо. — Там у печі чайник, напевне ще теплий... Та тихо, щоб мамаші не збудити...

— Не клопочіться, — поспішив я при згадці про "мамашу". — Я ось тільки перечекаю, поки дощ перейде, і піду додому.

— Ну, навіщо ж час дармувати? Поки дощик собі йтиме — ви й підкріпитеся, — відповів басько.

Олекса безшумно вислизнув з кімнати, і ми лишили­ся зі старим удвох. Це був надзвичайно милий дідок з блакитними ласкавими очима, сивенькою борідкою і ма­лесеньким, мов гудзичок, носиком. Ступаючи по хатї, він сильно налягав на ліву ногу і чомусь видався мені дуже подібним до Олекси в ті часи, коли він шкутильгав після випадку з колінним яблуком.

— Так, так, — говорив Ухо, — Олекса мені про вас часто оповідав, а от все нема нагоди познайомитися... Мій Олексій дуже вас любить, знаєте, за те, що ви часто смі­єтеся...

Я трохи зніяковів.

— О, це правда, — мусів признатися. — Якийсь я та­кий смішливий від дитинства. Тепер часом самому за себе стидно, бо ж уже й літа не ті, а от не можу своєї натури примусити до стриманости.

— Дозвольте з вами не погодитися! — запротестував Вухо. — Веселість — це перша ознака щирости й доброти людської. Веселости й здібности сміятися людина не по­винна стидатися, без огляду на свій вік. Я не люблю і по­просту боюся людей, які не сміються й не жартують...

Увійшов і Олекса з вечерею. Спритно й охайно, як вправна господиня, порозставляв посуд на столі, накраяв хліба й запросив мене вечеряти.

Уминаючи хліб з салом та попиваючи ледве теплий чай з медом, ми прислухалися до бурі, що шаліла надворі, обмінювалися незначними думками, і в кімнаті запанувала тепла, дружня атмосфера.

— Ну, подобається вам мій татко? — спитав Олекса, роблячи наголос на "о".

— Дуже подобається, — відповів я щиро і цим дуже втішив свого приятеля.

— Е-е, ви ще його не знаєте, — гордо сказав Олекса. — Він тепер, знаєте, трохи прибитий і на вигляд плохень­кий, а насправді, то мій татко — герой!

З тими словами він присунувся до батька, обняв його однією рукою за плечі, а другою почав гладити по облич­чі. І стільки ніжности показалося в його скісних очах, що я глибоко зворушився і навіть трохи розгубився. Чомусь досі ніколи собі не уявляв, щоб Олекса, цей кострубатий і дикуватий Олекса, міг пеститися, як мала дитина. А бать­ко, видно звиклий до таких виявів ласки, сидів тихо і блаженно мружився, ніби кіт, якого лоскочуть поза ву­хами.

— Ви ще не знаєте, який хоробрий мій батько! Не вірите? — спитав Олекса, хоч я ніякого недовір'я не виявляв.