Яблука з райського саду (збірка)

Потомлений, він відвідав туалет, сів, а потім цілком автоматично тією папірчиною з гігієнічною метою скористався:

– Аву!!! – криком своїм він перевершив усі тут раніше чувані – вибивши кабінку, він підставив обпече­не місце під холодний кран, од чого заволав ще дужче, висадивши двері в коридор, помчав у санчастину, волав і водночас устигав думати, що така болюча мука, а жодно­го разу не застосована в органах задля допитів...

Тим часом Колайчуков терпляче очікував на нього в порожньому кабінеті, щоразу милуючись відреставрованою подобою речового доказу Вершителя, ніжність пере­повнювала колишнього політпрацівника. Підійшовши до столу, де стояло погруддя, він вирішив обійняти, при­линути, однак сталеві кайданки на зап'ястях заважали, од такого напливу несподіваних почуттів голова пішла колом і він ненароком штовхнув скульптуру.

Вона впала, вдарилася, загуділа нутряним стогоном і явила ще одне чудо: знизу одпало денце.

Ця прикрість засмутила Колайчукова і ось чому – він осягнув причину свого подвигу, стало зрозумілим, чому він міг тривалий час носити погруддя – воно ж бо ізсереди­ни виявилося порожнім. Те що попервах видавалося мар­муром, насправді було одливком зі спеціального надміцно­го гіпсу, вдало тонованого блискучими фактурами лаків.

– Біда, – прошепотів подумки політкомісар.

Він спробував підлізти плечем, проклинаючи недо­речні кайданки, підважити тулубом скульптуру, однак марно.

Не полишаючи численних спроб, він несподівано і легко боком утрапив увесь всередину скульптури, про­низавшись нею нанизано й так вдало, що зумів з нею на собі підвестися на ноги, однак проминув ними, незрячи­ми, стола й висадив замок разом із дверима.

Опинившись в коридорі, легко й прямо подолав про­пускник, залишивши по собі отетерілого вартового, який вкотре поклявся не вживати місцевого самогону, настоя­ного на курячих кізяках, тобто з переляку мало також не ставши мармуровим, а яким, питається, ти станеш, узрівши, як повз тебе та ввіреного тобі поста особисто минає Вершитель?

Свіже повітря надало потрібної свіжої сили, він, Колайчуков, ішов, сунувши поперед себе дійсність, до середи­ни паркової зони, неначе магніти вели його, доки не на­штовхнувся на бажаний п'єдистал, чорний такий, бо полірований. Завдав останніми зусиллями стрибка, й заче­пився за надвершшя граніту, за гострий кут його, потім пе­ревалився нагору, витративши на це останні життєві сили.

Одхекавшись, отямився, надався там важким накрит­тям до вертикальної позиції, правда для цього треба було ембріонально підтягти усередину під себе обидва коліна й повністю накритися згори оболонкою погруддя, доки обидва тулуби нарешті не з'єдналися; велетенське полег­шення завбільшки з пам'ятник огорнуло його й завдяки йому він пригадав нарешті те, що вислизало йому із пам'яті та глузду багато разів, ота тоненька ниточка на­решті не увірвалася: бо він відчув під горлом своїми тісни­ми худими колінами, як вони упираються в комір у там в щось тверде; щастя огортало й огортало Колайчукова, до­ки залишками зубів він прожував комір і припинився.

Знову повернулася попередня влада, щоби мати змогу тепер мирно мордувати, місто відбудовувалося, розростало­ся, в центрі збудували Крупнопанельного майдана, окрасою якого був Музей безпрограшної війни, збудований навколо постаменту з погруддям поперед входу, центром експозиції Освяти й стало, яке пройшло фронтовими стежками й доро­гами, мандрувало тилами й там громило ворога, змусивши тікати з замучених поневолених земель – високий мону­мент, образ Його, хто сам особисто виграв перемогу.

Коли стихав денний гамір і останні відвідувачі та співробітники музею полишали споруду, западала ніч і чекала опівночі, – тоді здавалося, що скульптура трішеч­ки навертається очима до південно-заходу й своїм ясним мармуровим зором Вершитель линув туди: ген далеко, в керункові напрямку за тисячу верст, туди, до боліт і мо­ховинь, де саме вже починали потроху виходити з трясо­вин, куповин та мочарів оновлені місцеві блондони, аби вершити й прокладати уздовж азимуту осяйного погля­ду, гатити світлі широкі гатки в нове майбуття.

86 р., 29.11.89 р., 4.07.98 р., 1.05.2011 р.

Вклонитися

Романченко з докукою дивився на Марічку, він не дуже любив дівчат, які одягаються навмисне неефектно, мовляв, усі навколо мусять напружитися і вдивитися мою внутрішню сутніть.

– А що ви маєте в своєму доробку?

– Роль Мавки, роль Леді Макбет, ну, і різні етюди.

"О, які контрасти. Мабуть в інституті була першою відмінницею", – подумав він і зітхнув:

– Ви не повірите, але "Леді Макбет" щойно зійшла з нашого репертуару, а "Лісова пісня", успішно йде в іншому виконанні. Я б охоче подивився вас, але скажу відверто, акторських ставок у нас вільних нема, а якщо будуть, то на конкурсно-договірній основі, але коли це ще буде...

Художній керівник одвів очі, аби вона не прочитала в них: "щось у ній є", а потім зловив себе на думці, що він уже напружився і вдивився.

– Ну я б почекала...

– Чекайте. Дзвоніть, – зрадів він, що розмова закінчилася, і підвівся.

– Я хотіла сказати, а чи нема у вас якоїсь іншої поса­ди, щоб я могла працювати?.. й чекати, доки не з'явиться.

По ній очима було видно, що чудово знає: на таких посадах зниділо безліч претенденток, так і не діждавши, однак погляду не одводила. Тепер, коли вона стояла, Романченко краще роздивився постать. Він знехотя видо­був теку зі штатним розкладом, почав гортати, хоча й без цього знав напам'ять, як оця дівчинка роль Мавки.

– Так... так... – гортав він. – О, тут є пів-ставки,.. – знайшов. – Гримером зможете?

Знаючи чудово, що в інституті вона цю науку також проходила.

– Зможу! – непідробно зраділа вона, не здогадую­чись, що гримери тепер дефіцит, бо розповзаються по са­лонах, студіях, агентствах, тобто вкапувать в театрі за мізерну платню не бажають.

Наступного дня вона довідалася, що всі актори гри­мують себе самі, і тому ця штатна одиниця мала працю­вати лише на провідну актрису Наталію Степанівну Козубицьку.

Марічку подивувала, що ця видатна особа доволі мо­лода, як би не годилося для провідної.

– Значить так, мілочко, – подивувала вона дівчину, – гримуватися я буду сама, тому, що не довіряю комусь свою безцінну зовнішність, а особливо, образ безцінного персонажу.

– А навіщо ж... – озирнула вона персональну гриму­вальню актриси.

– Навіщо я тебе викликала? Будеш мені читати.

– Що? – не збагнула та.

– Доки я гримуватимусь і виходжуватиму в роль, ти мені цю роль читатимеш. – Вона кивнула на столик, де лежала роздруківка Мавки з "Лісової пісні". – Ти ж фахівець? Читати, принаймні, зможеш? – усміхнулася вона.

А що робити, коли посаду суфлера скасували ще в доперебудовчі часи.

Це цілком влаштовувало Марічку, адже розминати роль краще, аніж розминати обличчя. Дивовижно, але з'ясувалося, що роль вона пам'ятає набагато краще, аніж примадонна, тут у тої був пунктик. Забудькуватість. Злі язики шепотіли, що одного разу в "Леді Макбет" вона видала кілька монологів Офелії, і худкер Романченко визвірився:

– То ж Офелія, а то Макбет, Господи...

– Ну і що? Але однаково – Шекспір!

Й він насилу організував районну критику, яка вос­хвалила це нове прочитання твору. Відтоді примадонну охоплював страх перед виходом на сцену, однак публіка любила її по-справжньому, тому що актриса часто роби­ла дуже рвучкі рухи, несподівані, чим зривала аплодис­менти.

Коли в неї бував хороший настрій, вона розпитувала Марічку про її коханців. Та згадувала усі походеньки колежанок, однаково Козубицька постійно допитувалася про столичних меценатів.

– Ой, що ви, вони такі гидкі...

– А саме на них тримається святе мистецтво, мілочко.

– На оцих пузатих? Для чого їм святе мистецтво, во­ни ж його не тямлять. На ньому ж не наживешся.

– Зате напаскудишся досхочу. На чому ж іще паску­дитися, як не на ньому?

І вмовкла, бач, розбалакалася з камеристкою.

Правда, вона дозволяла себе розгримовувати, іноді роздягати, бо поверталася з вистави виснажена, й ворух­нутися не могла.

– Оддаю себе всю, – шепотіла вона, потім нюхала но­вого букета й потроху очунювала.

Те ж саме було й по репетиціях, тексти їй не давали­ся, отож Марічка мала приходити завгодя й виразно їх читати, Козницька, накладаючи грим, уважно кивала на кожному слові, засвоюючи, а дівчина стримувалася, аби тримати нейтральну інтонацію, бо чужих трактовок при­мадонна не любила.

... І от Марічка знову стоїть на порозі в худкера Романченка, входить, і, променіючи очима каже:

– Я поповнила свій репертуар.

– Та ну? – посміхається він. – Якою роллю?

– Офелії, Марусі Чурай, Старої дами Дюренмата...

– О. Ого. Чудово. Коли це ви встигли? – починає хо­вати посмішку.

– В процесі... гримування.

– Ви хочете сказати, підбираючи фарби до образу? Спершу грим, а потім слова? Цікава трактовка, – вирішує він запам'ятати цей хід для нового свого інтерв'ю. – Однак мушу сказати вам, – кривить він своє пещене лице, – що ці ролі вже належать і надалі належатимуть Наталії Степанівні Козубицькій... Ха-ха-ха!

– Марічко, ти плачеш? – розбудила її мама. – Щось снилося?

– Еге, – утерла сльози та, – худкер.

– Хто? – злякалася мама.

– Художній керівник театру.

– Не дає хорошу роль?

Мама пишалася, що дочка працює в театрі, лиш не зна­ла, ким. Пишалася, що доня не подалася на столичні підмостки, а приїхала в рідне місто й влаштувалася не в якесь там вар'єте, а на справжню сцену. Бо в неї хвора матір, яка виховала справжню дочку, а не якусь там вертихвістку.

– А коли вже покажеш мамі себе на сцені? Я подруг запрошу, – замріялась вона.

– Та ось репетиції ніяк не кінчаться, – знову вклада­лася та.

– Ну це ж діло серйозне, – підіткнула та ковдру, – це ж не можна отак зразу з кондачка.

– Еге, – засопіла та носом, поринаючи знову в теат­ральні сни.

Марічка прийшла в гримувальню задовго перед спектаклем, щоби був час зосередитися. Потім рішуче встала й одягла поверх блузки чужі шати Мавки, рясні листочки огорнули її всю, мить – і вона вже уявила себе на сцені. Це було неважко, бо мала власне трактування образу – знала, що гратиме не власне Мавку, а саму Лесю Українку, мала тверде переконання, що письменниця цей образ списала із себе.