Хто б таке міг подумати на святу... Те ж ще...
Церква приймала все кращий і кращий вигляд. Баня вже розмальована. Тепер виробляють по вікнах всіляки викрутаси. Малюються літери і ті грамотніщі вичитують з них: "Отче наш, іже єсі на небесі. Да святиться ім'я твоє, да приїдєт царствіє твоє"... Цілий Отченаш виписано довкруги бані. І так все рівненько, і так треба було вичислити, щоб хватило місця і не зісталось зайвого... Слово в слово... От, дійсно.
О.Дормидонт слідкував сам за роботою. Він приходив до церкви з заложеними за спину руками. Дядьки, а особливо хлопчики, що гуртами стояли тут і там, побачивши вже здалека о.Дормидонта, зривалися, мов зграя ворон, і зникали з овиду. О.Дормидонт йшов поволі, крок за кроком, руки має заложені, очі дивляться на все гостро, брови насуплені... Він приходить до церкви і дивиться, задерши голову, що там ті малярі натворили. Потім сходить на хори і слідкує, як поступово там то там з'являється якесь крило архангела чи барвистий одяг біблійного пророка. Загально він довольний. Потім він довго розмовляє з керувником праці Нарутовичом.
– Я думаю, – розважає о.Дормидонт, що треба більше виразності, реалізму. Риси святих мусять бути чіткі... Не розумію тих всіляких Врубелів та Нестерових. Якісь демони, не святі. Якісь безплотні химери... Ні, ні... У мене святий мусить мати кров, плоть, дух... Щоб глянуть на нього і на душі стало весело... Барви, барви... Більше виразних барв... От ця св. Катерина нагадує мені одну молодицю... І добре... Червоні щоки, блискучі очі... Це мені подобається...
Маляр сміється.
– Отче благочинний! Розумію ваш густ...
О.Дормидонт також сміється і обидва вдоволені.
– Не люблю сентіменталізму. От цього ніяк не терплю.., – казав о.Дормидонт.
– Людина живе на землі, а не в небі...
– Але я маю вражіння, отче благочинний, що ви нічого не маєте проти того, щоб і з неба вигнати ту річ...
– Ха-ха-ха! – зареготав міцним голосом о.Дормидонт...
– Це ви нащот тих образів... Маєте рацію, але в небі хай собі буде так, як там хочуть. Я до того не втручаюсь...
– Думаю, що ви рекомендуєте туди багато своїх овечок, то вам, як доброму пастирові, не байдуже, як вони там себе поводять...
– Строго! У мене скрізь строго, шановний майстре! Я тут не дозволяю ніяких вольностей, не бажаю, щоб і на небі такі водились...
– Це, зрештою, праввельно... – погоджується Нарутович.
– А ота Параска на образі Воскресення дочки Іаіра, це чудесно... Це мені подобається. Де ви її помітили?
– Тут... Ваші люди вже говорять, що я дуже залицяюсь...
– Тут є до кого. У Дермані, я не хвалюсь... Їй-Богу ні... Тут є гарні личка... Візьмім хоч би Катерину... Ви її не знаєте, або Гапку – дочку Махобейову... Це справжня Мадонна. Я не жартую. Відкиньте їй ім'я і вийде Мадонна...
– Чому... Ім'я Гапка дуже звучне...
– Та-ак... Досить звучне, но, признатися, неприємне, ха-ха-ха!..
– Цікаво, я помітив, що тут дуже багато орігінальних імен. Наприклад, Варйон, Йон, Сак, Гапка, Васька... Як це пояснити?..
– Просто, – відповів о.Дормидонт. – У мене імена не дають батьки, а виграють в лоторею. Це гра. Кожний день має свої імена. Акакій, Тула, Дормидонт... І як хтось родився сьогодня, а сьогодня Тули чи Фоки, у мене так і мусить бути... Ніякої поблажливості... А чому? Дуже просто. Селяне не вміють бути орігінальними. У них, як вчепляться до якого-небудь Івана, так всі Івани... Я знаю такі села, де самі Івани, Василі і більше нікого... Ніякої, так би мовити, фолькльорної розманітності... Взагалі мусить бути строгість. От візьмімо піст. Я сам також... Піст не піст, як коли... Але піст, по-моєму, це гімнастика волі і характеру...
– Яка ж це гімнастика, коли вона виконується не добровільно і не свідомо...
– А, не свідомо, але з вірою. У цьому є сила.
Вони розмовляли і розмовляли. Пішли в сад, пройшли через пасіку, через квітники. Зайшли на широке подвірря з цілою серією забудівель. Зліва велика, простора хата, навкруги неї пишні квітники, цілі вали з бузових кущів, зелені, ніби кипариси туї, молоді берізки по кутах... Скрізь чується чітку, тверду, господарську руку...
Зайшли до хати. Зайшли переднім ходом з ганку. Тут стоять плетені стільці, на стінах тушові легкі шкіци. У кімнатах, крім одної Мадонни копії з Рафаеля, ніяких святих. На стінах гостинної старовинні гравюри переважно ренесансових італійських майстрів. Меблі з великою, тяжкою різьбою під дуб. На помості такі самі перських зразків килими...
– Просимо, маестро, сідати... Дозволю представити вам свою матушку...
По хвилі матушка увійшла. Чорна, у великих окулярах з чорною оправою. Сукні довгі і також чорні. Нарутович привстав, приложився до тонкої, сухої з довгими пальцями руки. Мабуть, грає, подумав він.
– Пане Нарутович... Ви до нас не заходите... Мені скучно... Я розкладаю пасянс? Як справжня матушка...
– Вибачте, шановна пані... Мій гріх. Тільки я все ношусь в облацєх, – відповів Нарутович.
– Наш отець духовний, напевно, вам про свій реалізм говорить... Так. Ми з ним не погоджуємось. Я більше романтик... Хоча люблю Чехова... Зараз читаю його оповідання. Прекрасні. Пишуть, що він у Криму. Хотіла б туди поїхати... Додо, – звернулась вона до о.Дормидонта. – Як ти на це?
– Я? Ніяк, моя кохана... Можеш їхати... До Криму, до Італії, до Гонолулу... Я мужик... Дермань для мене вистарчить за все... – відповів о.Дормидонт...
– Дермань, Дермань... Для нього все Дермань... От цього не розумію. Ну, скажемо Дермань... Ну, хай... Нічого собі село, але як це назвати: він твердить, що Дермань це найкраще місце на землі...
– Так! – твердо і рішуче проговорив о.Дормидонт. – Найкраще! І так собі, моя шановна матушко, знай... Це моя рідня точка на планеті. Я тут у цьому домі... Ні, ні в цьому, але на цьому місці побачив світ... І тому! Тому!
– Хто б сказав, отче, що ви можете бути таким пристрасним, – сказав Нарутович.
– Хто б сказав... А от спитайте матушки... Вона скаже, – тикнув він на матушку товстим пальцем.
– Та-а-ак, – протягнула матушка. – Під цим кутом ви ще не знаєте о.Дормидонта.
– Ну, а скажіть... Маестро... Посудіть. Ви маєте смак, маєте око на барву. Маєте, так би мовити, жилку, щоб вичути, що чого варте... Чим Дермань не прекрасне, не тільки як село, а як місце, як певне поняття. Ви дихали цим повітрям... Я, признатися, дуже тонко вичуваю нюхом запахи землі... І закладаюсь з вами: такого запаху, як тут, я не зустрічав ніде...
– Бо де ти, признайся, був, – перебила його матушка...
– Де був? Ха-ха-ха! У Відні був, раз. В Альпах був, два. У Швейцарії був, три. У Італії був, чотири... Хоч ще? Був, був, мила моя. Бачив того світа...
– Був, був... Там місяць, там тиждень...
– Мені більше не треба... Я б не промінявся за Дермань ніякою Італією... А потім. Тут... Ну, от ви, маестро... Ви проходились біля того манастиря... Чи ви придивились до тих мурів, до того каміння... Воно тут стоїть п'ять століть. П'ять століть от стоїть така наша дзвіниця, п'ять століть дзвонять на ній, п'ять століть тут чулося слово Боже і все на тому самому місці... Тут друкували книги. Тут жили Смотрицькі, тут... Е!.. Ти кажеш е... це не е, a... міць... І коли скажемо, це у місті, ну, так там і Бог велів, а це ж село, розумієш ти, моя прекрасна Кармен?.. Я вірю, я вам кажу, що я вірю, що на цьому самому місці буде ще одного разу стояти велике місто... Так. – о.Дормидонт твердо поставив точку.
Увійшов молодий, тонкий, елєгантний панич у чорному костюмі, підперезаний широким шкіряним поясом.
– Знайомтесь, – сказав о.Дормидонт. – Мій наслідник... Йому передам свій престол...
– Я, батюшка, – проговорив з певним носовим призвуком панич, – я не особливо рефлєктую на ваш трон. – Подав руку Нарутовичу і шаркнув елєгантним черевичком.
– Так. Це син матері... Романтик. Теж читає Чехова, – проговорив о.Дормидонт...
– По-перше, батюшка, – з тою самою носовою інтонацією проговорив панич, – Чехов не романтик, а реаліст. По-друге, я не романтик, а естет...
– Ха-ха-ха! – грубо і соковито засміявся о.Дормидонт. Живіт його від цього випучився, а буйні коси затремтіли.
– І що за розмови... І то при гостеві... Вибачте... – звернулася пані дому до Нарутовича.
– Ні, чому? Мене дуже цікавить... Признатися, я такого не чекав, – делікатно відповів Нарутович...
– Ха-ха-ха! – так само соковито засміявся о.Дормидонт. – Ви чекали, очевидно, попа, матушку, єлєй, а тут побачили фермера і сина його есс-те-та... Так. У нас на Русі такого досить... Контрасти. От ми. Я реакція, жінка моя романтик і ліберал, син от, прошу любити і шанувати, як самі бачите, революціонер і естет. А як, братику, нащот ряси? – запитав він сина з прижмуреними шельм'ячими очима. Син помітив, що батько кпить з нього і не відповів на це. Він тільки по хвильці сказав:
– Я думаю, батюшка, що наш шановний гість волів би іншу тему, ніж ця.
– Дода, лиши-и-и! – сказала також матушка. – Дозвольте запропонувати вам чай? – звернулась вона до Нарутовича.
– З приємністю, – відповів той і зараз додав: – Ні. Мені такі розмови якраз імпонують. Чому ні? І я розумію о.Дормидонта... Любити, наприклад, це село є за що... І прекрасно, що ви садите ці сади, будуєте ці віли, копаєте ті ставки, малюєте ту церкву... Що може бути краще? У цьому всьому є стиль, смак, ідея... Ну, от хоч би село. Я тут побачив дуже цікаві типи... Жіночі і мужські... Ті певні, горді, дебелі дідугани... От йде собі такий Мойсей Міхельонжеловський і все йому "ніпочом". Це, по-моєму, прекрасно. Або жінки... Є між ними, що так і просяться на полотно... І ще одно. Можливо вас, матушко, це здивує: тут мало помічається малоросійщини.
Від цих слів всі насторожились. Як це, мовляв, розуміти? Нарутович помічає ті вирази і ті рухи. Він хоче пояснити.
– Хочу сказати того чогось млосевого, розвезяного... Тополя, вишник, очкур, одним словом, "вечорі на хуторі близь Диканьки"...
– А я все-таки Гоголя люблю, – проговорила паніматка і попросила сина, щоб приніс їй цигарки. Вона курить. Нарутовича і це здивувало. Йому також хочеться закурити.
– І я люблю Гоголя, – проговорив трохи зміненим, гнучким тоном Нарутович... – І я люблю Гоголя, – повторив він ще раз. – Але, розумієте мене, у Гоголя є своєрідний тон.