Врешті я не витримав:
— О-о-о-лег! Прости! Бий мене, ну, бий!
— Та-т-та геп — та за що?
— Те, що я розповідав, це все бре-брехня. Ви-виссав з келишка!
Тут Олег ухопив мене за комір і зробив дуже докладно те, про що я прохав. Опісля спільними силами всіх приявних викинули мене крізь графське вікно на город. Летів як ґраната, але, на щастя, не вибухнув.
Ця афера мусіла бути доволі гучною, бо большевики почали стріляти. Ґранати падали довкола, я зірвався, щоб утікати. Ще в блисках вибухів я бачив у вікні блідого Лисяка, що викрикував у мій бік щось дуже погане. Я вже не відповідав і почав збігати лісом униз.
Уночі був такий сильний вогонь на нашому відтинку, що ранком, коли вщухло, я сам потиснув собі руку за те, що витримав морально й фізично. І фізіологічно.
Ранком хлопці зловили перестрашеного індика. Зараз же спекли, але командир відібрав. Опісля ми довідалися, що на пропозицію сотника Темника з тяжкого фляку (протилетунські гармати), кухар начинив його начинкою з порошком для розвільнення шлунку, а командир вислав індика як дарунок, до штабу нашого куреня.
26 квітня 1945.
Нещастя й пиятика ходять у парі. Приїхав до нас по щось звітодавець Мирон Левицький. З цієї нагоди я дістав по протекції відпустку. Пішли в якесь село до ресторану. Тут зібралися самі мистецькі сили. Настрій осягнув вершин, рахунок теж. До випивки запросили господаря. Коли прийшла пора платити, він, зворушений (ми всі вже були на "ти"), встав із-за столу й сказав непевним святочним голосом:
— Ми-мирон! Дозвольте, я, я хочу, гм, я вам скреслю половину рахунку!
Страшний крик і оплески роздерли повітря. А Левицький розсівся за столом, глянув завіяним оком на все ще високий рахунок, сховав портфель і встав із словами:
— Ти скреслюєш половину рахунку? Твоя великодушність надзвичайно мене зворушує! Дай писок!
І поцілувалися.
Тоді Мирон гримнув п'ястуком по столі.
— Але й я не лишусь у боргу. Я скреслюю другу половину!
Опісля пам'ятаю ще, що ми сіли на якесь авто і я його попровадив. Дорогою затримав нас військовий жандарм з нашої Дивізії:
— Маєте наказ їзди?
— Так, — кажу, — чи маю показати?
— Ні! — відповів жандарм. — Тільки якби ви не мали, то мусіли б показати.
Ми їхали далі, співали, пересідали з місця на місце, і врешті попали в сентиментальний настрій.
— Нема нічого сильнішого, як наша Дивізія. Б'ють нас, розбивають, а ми теж б'ємо, і п'ємо, і живемо!
Пригадали козаків, традицію та й заспівали:
Гостра куля його
Вже забила давно,
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував!
Власне, ми заїхали під шпиталь. Це сталося ненароком, просто інстинктовно. Вояка тягне до дівчат, хоч би вони й ходили в одностроях.
При вході зустрів якесь знайоме лице.
— Ви п'єте, селепку? — спитало лице.
— Що ви говорите? — обурено сказав я, — я випив собі трохи під Ґляйхенберґом, а ви зараз: "п'єте"!
Ми увійшли до середини та зголосилися, як хворі. Доктор Лемішка спитав, не дивлячись на мене:
— Болить що?
— Так.
— В якій околиці ви почули перші болі?
— В околиці Ґляйхенберґу.
Аж тоді поглянув на мене.
— Їв щось?
— Ні, випив тільки склянку води.
— Отож то й маємо! — роззлостився лікар. — П'є воду, наче горілку!
Я закашляв.
— Болить у боці, — кажу.
— То мусите робити собі холодні компреси.
— Як то, — кажу, — а місяць тому, коли я перестудився, ви говорили, щоб я остерігався холоду.
— Місяць тому? — спитав доктор Лемішка. — За той час медицина зробила великий поступ.
Він мене оглянув.
— Мабуть у мене ґрипа, — кажу.
— Ви всі кажете: ґрипа! У тебе тільки подвійне запалення легенів і початок тифу!
Він налив мені рицинової олії й наказав випити, та зачекати в коридорі. За той час доктор Лемішка оглядав інших. Я ждав, сестри не появлялися. Так проминуло три години. За той час я перестав думати про сестер, зате почав бігати. Бігали ми всі, як мистецькі аси. Врешті закликав мене доктор Лемішка.
— Помогло?
— Так! — кажу.
— Не кашляєш? Ану, спробуй!
— Не маю відваги, пане докторе!
Ми вже хотіли відходити, коли прийшов якийсь старшина, колишній полковник військ УНР. Доктор Лемішка
глянув на нього й на протокол оглядів.
— Ви здорові, сотнику. Маєте тютюновий бронхіт, але з цим переживете сімдесятку.
— Я маю 73! — сказав сотник.
— А, бачите, бачите! — промовив радісно лікар. — Чи я не говорив?
Після рицини ми витверезіли цілком. Я, виходячи, вскочив у коридор, де ждали на медичний огляд сестри.
— Закрийте очі, дівчата! — крикнув я, доки ще вони встигли понакриватися своїми блюзками й штанами. — Мусимо пройти цим коридором!
В сотні я довідався, що став вістуном.
27 квітня 1945.
Сьогодні ми на висуненому відтинку сотні. Юсько, я і п'ять селепків. Маємо йти в далеке передпілля, розвідати, що є з москалями. Маємо ручні ґранати й протипанцерні макогони. Ледве рушили, напоролись на вогонь. Одного з селепків царапнуло по руці. Він наробив крику.
— Пане поручнику; пане поручнику, мене ранило!
— Шляк тебе не трафить! — закричав командир. — Не кричи! Марш назад!
Нам додали іншого селепка.
Ми розвідали, що в селі проти нас є якась сотня большевиків. Вночі йдемо ще далі, вглиб терену, зайнятого ворогом.
28 квітня 1945.
Ніч. Виправа далека й небезпечна. Мали тільки машинові пістолі, ручні ґранати і п'ястуки-макогони.
Вночі минули село. Коли світало, засіли в корчах. Ще було темно. Коли підвелися, побачили за яких 200 метрів від нас шосе. Здалеку щось гриміло, торохтіло. Юсько зірвався, став за деревом.
— Панцері! — прошепотів.
Ми дивилися на нього, і було на що глядіти. Звідки він дістав такий вираз очей?
Ми просувалися далі. Ішли не йшли, а рачкували ніжка за ніжкою, ручка за ручкою, кожна долинка була для нас спасенною.
— Диви, диви! — закричав раптом один селепко.
Я підніс голову. Панцері їхали по шосе, а до них біг Юсько. Щораз то блискав вогонь з вежі, і зараз же гремів біля нас розрив. А Юсько біг, згорблений, скулений вчетверо, досяг рова біля шосе й біг далі. Спотикнувся і впав. Устав знову. Біг рівно, наче на спортових перегонах на тисячку.
— Скорше, скорше! — закричав знову селепко, наче б Юсько міг його почути.
Нагло Юсько приляг, прицілився. За хвилину блиснув огонь з панцера: загорілося темно-червоне гостре полум'я, і страшний гук долинув до нас. Панцер горів.
Інші обертали вежами, і цівки кулеметів звернулися в сторону Юська.
Та-та-та-та! Та-та-та-та-та!! — зацокотіло. Один із селепків побіг туди. Два панцері горіли. Інші поволі завертали назад. Ракета!
Високо за нами піднялася вгору червона ракета. Це був знак до відвороту.
Селепко вернувся, не добігши до Юська. Ми дістали кулеметний вогонь.
На нашу групу почали наступати большевики.
Під вечір ми таки добилися до наших становищ.
3 травня 1945.
Звик до різних випадків, але без Юська сумно. Нещастя, що не могли його ані врятувати, ані забрати з собою.
Завтра Великдень 1945 року! Прийшов о. Томашівський. Сотня сповідається.
4 травня 1945.
Вночі, о 12 годині, ми всі, як один, заспівали в окопах "Христос Воскрес". Спів передали крізь гучномовці до большевиків, які стоять від нас за яких 150 метрів. Ніхто не стріляє. Христосуємось, ділимося свяченим, яке нам прислали з тилу. Стійки стоять нерухомо і вдивляються в терен перед собою. Треба бути готовим.
Біля полудня чуємо зправа вибухи ручних ґранат і постріли з машинових пістоль. Це йде рукопашний бій сусідньої сотні. У нас поготівля. Рушаємо на поміч. Хто сильніше б'є, той два рази б'є!
Я стою на стійці, з рукою на рушниці, думаю й записую: Ці роки! Для декого, може, хвилина, а для мене ціла епоха! З львівського селепка, що ледве починав розуміти життя, я став вояком нашої Дивізії. Перейшов пів Европи і є одним з тих, що б'ють москалів! Ось, як!
Під вечір розійшлися поголоски, що Німеччина має капітулювати. Цікаво, як це буде.
О. Томашівський залишився нині в нас. Відвідує селепків і розмовляє з ними. Ходить від одного до другого, не зважає на большевицькі кулі й жартує. А ми з ним.
— Цікаво, — каже, — я чув, як ви собі складали святочні побажання. Всі ці ваші "багато щастя, здоров'я, і многая літа, і вийти з війни, і дівчата" — все це, мої селепки, щастя дочасне. Але чому ніхто з вас, ніхто з цілої сотні не побажає ближньому щастя вищого, небесного?
— А що було б, отче поручнику, — кажу я, — якби я вам побажав, щоб ви осягнули небесне щастя і то зараз, негайно?
Біля шостої отець поручник попрощався й пішов до інших частин.
Мене зморив сон. Я ліг на дно рова й закуняв. Збудив мене прикрий стусан під ребро.
— Ти що? З курми вибрався спати?
Це був якийсь новий підстаршина.
— Як-то, — кажу, — з курми? Тут нема ніяких курей.
Може, була б і авантура з цим новим, якби не прибіг один селепко.
— Ви чули вже? Наші будують міст!
— Хто наші?
— Піонери. На річці Мурі. Щоб Дивізія могла відійти до англійців.
6 травня 1945.
В полудень ми вже знали: Німеччина скапітулювала! Ми залишаємось на місці. Інші частини Дивізії відходять на захід.
7 травня 1945.
Вчора було спокійно. Тільки тут і там перестрілки з рушниць і кулеметів. Нині відходять назад наші обози. Ці то завжди перші, як назад, і останні, як уперед!
Розліплюємо по стінах замку і будинків нашу газету з фотовідбиткою присяги і генералом Шандруком. Виписуємо крейдою: Смерть комуні! Слава Україні! Геть з Москвою!
8 травня 1945.
Вночі прийшов хорунжий Овад і наказав відступати в найбільшій тиші. Виходимо мовчки. Я йду на пальцях, бо коли кажуть, щоб іти тихо, то інакше годі. З нами йде поручник Козак і поручник Підгайний.
Ранком почули большевицькі постріли. Стрілянина хаотична й нервова. Мабуть дуже непокоїлися, що не відповідаємо. Наша артилерія б'є по них. Стрільна пролітають понад нами.
Прибіг якийсь вістовий з новиною, що москалі рушили вперед і йдуть за нами. Хорунжий Мотика лишається з хлопцями, як остання застава. Ми йдемо далі приспішеним маршем.
Пополудні большевицькі літаки патрулюють наш шлях. Доскочив до нас хорунжий Мотика. Цілий наш курінь іде до ріки Мур, де наші піонери вибудували міст.