А й само кварцяне військо, що складається з найліпших вояків, неповоротне і лише тому держиться знаків, що більше як три четвертини – се не поляки, але русини, козаки, волохи, сабати, німці, французи, і шкоти. Польська шляхта дуже благородна і щедра, але брак їй військового духа. Се правда.
– Так! – відповів Калиновський, граючись медаликом при своїм ланцюгу. – Але наші поважні знаки, наші панцирні…
– Панцирні, гусари, – се добре військо в отвертій битві на рівнині, в гарну погоду і то тілько до наглого нападу та розторощення ворога самою вагою. Се не військо – лиш таран, се не мужі – тілько коні. Але зате як лиш раз спиниться, так один татарин десятьох без труду постягає з коней арканом. Що ж хочете, гусарська хоругва іде, мов камінь. Ваші вороги – се волохи, козаки, татари, москалі, а всі ті нації легко оружні. Також у турків або у шведів головна сила лежить у піхоті. Коли гусарам удасться влетіти каменем у юрбу, вона розскочиться, коли ні, то камінь впаде на землю, і дитина копне його ногою. Одним словом, ваше військо не вміє провадити війни, бо в вас нема своїх вояків, а на чужих мають гроші лише пани… але держава ні.
– Аж дивно мені, що васть так знамениту посідаєш сцієніцію наших сил! – відповів Калиновський. – Неоціненна була би вона для румільського беглербега.
– Без сумніву! – сказав Жолкевський. – Хто не бачив наших жовнірів на війні, той не знає їх. Зараз за тиждень мості панове тікають домів і щонайбільше лишають свої почети у хоронгві. Часом нема при гусарськім знаку і десятьох товаришів.
– Знаю я їх доволі! – говорив дальше Вендендорф. – Тому думаю, що треба раз на все запевнити собі поміч козацьку, знищивши їх самоволю.
– Так! – потвердив Жолкевський. – Їх треба безумовно exstirpare, щоби лише нарід остався, а все своєвільство мусить згинути, бо вони своїм полуменем стали ширятися в ойчизні і далеко заходять пожаром [Автентичні слова. – Авт.]. Воював і я з ними, і вашмость був сам зі мною в солоницькій різні…
Вендендорф зблід, стрясся усім тілом і вдарився в груди.
– Прости, Христе! – прошепотів.
Жолкевський пригриз зуби, згадавши викиди, які робив йому тоді Вендендорф, відтак кінчив:
– Але гадина була тоді тілько придушена, а тепер треба буде вашій милості, князям Янушеві Острозькому, Заславському, Вишневецькому, Корецькому і мені зібрати наші добрі полки та вірвати гідрі голову. Hoc modo відзискаємо силу підданих, наберемо дармо жовнірів, коли і кілько схочемо, а що найважніше – сконвінкуємо і скаптуємо собі султана…
– Все те добре, – усміхнувся Калиновський, на якого не робили сі виводи ніякого вражіння, – але що скаже на се ксьондз біскуп?
– Ксьондз біскуп встав саме з ліжка та питав за вечерею! – докинув Вендендорф.
Калиновський засміявся.
Жолкевський казився зі злості на байдужість магната, але гамувався, щоби не обидити одного з наймогутніших короленят на Україні.
– При тім, – продовжав Калиновський, – подумайте, ясновельможний, що у кождого з нас тисячі скрутиній, контроверзій, протестацій та реплік у трибуналі, а ніхто не лишить своєї фортуни на луп сусідів, щоби саме за сих сусідів товктися по диких полях, де хіба вовки та козаки можуть bestiarum vivere more.
– Сойм лімітує справи їхмость панів.
– Но так, – сказав Калиновський, – але, бачите, страшний се край, сі дикі поля, повні звірів, ворогів, татар, опирів та іншої нечистої сили! Так казав мені один тринітар, який їздив до Криму викуплювати бранців за посередництвом польських потурнаків у Кафі і Перекопі. Я годжуся, зрештою, на виправу, але нехай стають усі, nemine excepto. Крім сього, дайте пароль, ваша ясновельможносте, що постараєтеся мені про гетьманську булаву по собі, коли дістанете велику по Замойськім, а тоді я перший дам exemplum amoris patriae.
– Ось рука моя! – сказав втішно Жолкевський. – Нині вночі розпишу ще листи до шляхти і панів. Маю на се пермісію і пленіпотенцію від круля. А тепер ходім до салі!
І всі три пішли вділ до салі, де мала відбутися вечеря.
________________________________________
Примітки
десятьох товаришів – Властивий вояк – панцирний; кождий товариш мав почет, який складався з панцирних або і легших їздців; його самого дуже часто не було в таборі, а був лиш почет. – Авт.
За містом стояв на горбку замок з округлими вежами – помилка автора. У Жовкві замок розташований у місті, як і далі по тексту видно. М. Ж.
Калиновський – Валентій-Олександр Калиновський (? – 1620), історична особа.
7. При венгжині
Долішню частину замку в Жовкві займала майже виключно величезна їдальна саля. Мала вона до сто стіп довжини, а вісімдесят ширини. Усю підлогу, виложену плитами, застелював килим, а на ньому стояв величезний стіл у підкову. Стіни були оббиті дорогими тапетами, при високих вікнах видніли адамашкові занавіси, а між вікнами – гербові щити дому Жолкевських у золоті, прикрашені "арматурою", себто списами, топорами, мечами, прапорами, гарматами і трубами, які уложено штучно у виді оправи гербу.
Тут і там висів польський, німецький або медіоланський риштунок, а посередині стіни, по правій стороні від президіяльного місця, – портрет круля єгомості, а під ним – хоругви німецького цісаря, здобуті на козаках при Солониці. По боках висіли дві повні збруї орієнтальної роботи з дамасценськими мечами. Хоча стіни були оббиті тапетами, то все-таки видніли по різних місцях ще широкі коври смирненські, а на них різані венецькі зеркала. Стеля була розмальована яркими красками, а з неї звисало багато дорогих, золотом блискучих павуків, в яких горіли білі воскові свічки.
По однім із вужчих боків салі стояв креденс, відгороджений різьбленою решіткою. Серед нього пишалася висока та широка, мов царські ворота, різьблена шафа західної роботи, прикрашена мармуром та емаллю а повна дорогоцінної посуди всяких можливих видів та величин. Було її так багато, що креденс подобав радше на торговлю, ніж на склад домашнього припасу.
Коло креденсової шафи стояло на землі кілька стосів срібних полумисків, з яких деякі були позолочувані; з другої сторони – такі самі стоси срібних тарелів з хлопа заввишки та величезний спижевий кіш зі срібними ложками. Ся просто неймовірна маса срібла, яка творила ціле покладне багатство пана Жолкевського, мала на цілі осліпити блиском біднішу шляхту, виказати увесь "сплендор" господаря перед багатшою шляхтою та збудити поважання у вельможів.
Пан Жолкевський знав, що родинне срібло важніше, як гріш та військо, бо по його кількості оцінювано й багатство. На се та на заграничні приправи і вина ішов мало не весь гріш, добутий кервавицею підданих. В їдальній салі, повинуючись прийнятому звичаєві, урядив гетьман неначе виставу сього найкращого та найціннішого, що лише мав.
Сам стіл застелено трьома скатертями з білого адамашку, вишиваного краями. На столі стояли довгим рядом срібні тарелі, поруч – маленькі рушнички до обтирання губ, дрібні ложки й великі склянки на пиво. Насередині стола видніло зате дуже багато склянок зі звичайного скла, але у різних видах. Деякі були тригранні, інші чотиригранні, круглі, овальні, високі, низькі, словом, годі було вичислити всі види сих склянок. Середуща часть стола, звернена до креденсу, була обставлена позолочуваними тарелями і золотими ложками. Коло накрить стояли срібні та золоті кубки, пугарі, розтрухани і кришталеві чаші великої ціни, оправлені в золото і срібло.
При сій часті стола мали сидіти лише найповажніші гості, сенатори і духовенство.
На противнім кінці салі був на стовпах уміщений хор, окружений блискучою бронзовою галереєю. Там саме висів і портрет Жигмонта III, малюнок, дарований гетьманові тому два роки, по останній комісії на Запорожжя. По обох боках портрета короля, зараз поруч турецьких збруй, висіли портрети трьох предків пана дому з темними, суворими лицями, у ярких одягах та з іменами і похвалами, виписаними великими буквами.
На хорі сиділо багато всяких музикантів і малих співаків. Вони заглядали через баляси на салю, яка аж кипіла від шляхти і панів.
Шляхта стояла юрбою по внутрішній стороні стола, між обома раменами підкови. Аж за очі хапали пестрі, блискучі строї: атласи, тафти, оксамити, адамашки та парча. Усюди миготіли самоцвіти, особливо брильянти і рубіни. Тут і там мигали вильоти кунтушів, бряжчали золоті остроги та коралом, туркусами й опалами виложені карабелі, золоті ланцюги, медальйони, шнури, гузи, перстені, жовті, червоні, попелясті та чорні і парадні шапки з брильянтовими ношеннями спереду.
Парадному одягові відповідали у часті й самі постаті мужів. Парчеві, блаватні кармазинові жупани і шовкові пояси тісно обіймали могучі, кремезні бедра, а обширні ногавиці розширювали також відповідно їх об'єм у підставі. Високі підголені голови надавали сим мужам щось войовничого, і лише лиця не підходили до решти вигляду. Здебільшого були се червоні лиця звичайних собі обивателів-гречкосіїв від стриження овець, які не гордять чаркою та полумиском і уміють спати по півтори днини без перерви після якоїсь "лицарської забави".
Деякі мали вигляд хитрих, підступних торговців, які своїми маленькими очима ненастанно слідять усіх і вся. Інші, в кінці, держалися набоці і гляділи на товпу згори; на їх лицях малювалася гордість і зарозумілість. Вони збиралися якнайближче стола, де по другій його стороні, між столом і креденсом, видніло кілька вельмож; вони обступили надмірно товстого і грубого мужа в духовнім одязі, з червоним беретом на лисій голові. Се був ксьондз, біскуп зі Львова.
Мимо войовничого строю та воєнного окруження і декорацій салі, Вендендорф мав слушність, бо справді не видко було між присутніми майже ні одного мужа з правдиво войовничим виглядом. Лише кількох не старих іще людей, убраних не надто вибагливо, стояло при кінці стола коло дверей, і сі мали вигляд справді військовий. Були се команданти двох надворних козацьких рот пана Жолкевського та два угорські капітани від прибічних гайдуків панів Калиновського і Заславського.
П'ятий, у драгунському однострою, був француз і носив борідку "à la Henri IV" та широку шарфу через груди, подібну до сеї, яку мав Вендендорф.
В салі панував гамір, бо всі панове ходили сюди й туди, а за ними тічнею їх ренкодайні, розглядаючися пильно, та раз у раз поділялися з посесіонатами своїми спостереженнями.