Знаєте, як вони розважаються у басейнах? Набиваються так, щоб можна було один одного за руки тримати, й починають стрибати. Невисоко — у воді дуже високо хіба пострибаєш. Й не часто — № експериментальним шляхом визначають частоту коливань, № вона залежить від розміру басейну, глибини, форми, кількості стрибунів й купи інших факторів. Пробують. Раз, другий, третій, десятий... й кінець кінцем, знаходять резонансну частоту, й піднімають хвилі! І не якісь там маленькі, № такі, що, буває, викидає людей з води, б'є об стіни й навіть калічить. Тому в деяких аквапарках такі розваги заборонено.
Не раджу розважатися таким чином у російських аквапарках, то вони й самі по собі падають!
На цьому місці студенти, мабуть, гигикали, гигикнув і я.
— отже, що роблять німці й інші западенці, в природному значенні цього слова, № не з мешканці Закарпаття? Вони створюють такий собі кумулятивний аналог могутньої бомби. Він має в діаметрі майже тридцять кілометрів, знаходиться під землею, жере рідкого гелію, як маленька зірка класу нашого Сонця, й дозволяє відмити кількасот мільйонів євро лише у процесі будівництва, № про експлуатацію я взагалі мовчу. Він розганяє жменьку протонів, гепає ними об пучок, що летить у зустрічному напрямку, і що виходить? Біс його зна, бо у них вічно щось не так, то гелій витече, то зелені прикують себе до головного рубильника, бо хтось їм сказав, що в результаті експерименту може виникнути маленька чорна діра й всіх № поїсть, № рознесе на порох.
№ що роблять нормальні люди? Нормальні люди беруть старенький радянський прискорювач. Навіть не циклічний, № лінійний. Зовсім слабенький, нічого важчого за мезон на ньому просто так не отримаєш. Здавалося б, нічого вони й не отримають, але крім прискорювача вони будують ще й невеличкий генератор когерентного рентгенівського випромінювання – тобто слабенький рентгенівський лазер; світимо ним назустріч пучку, і...
Клієнт затнувся й винувато глянув на мене.
— Ну, і...
— Та розповідай вже, чого там.
— Коротше кажучи, зробили ми майже те саме, що планували зробити на колайдері, й воно таки зробилося. Але хто ж міг здогадатися, що клятий цей академік Мігдал настільки помилився з розрахунком нижнього порогу піонної конденсації?
Знаєте, що? Якби хтось й колись сказав мені, що у підвалі можна створити зірку, хай невеличку, хай малесеньку — я б не повірив. Незважаючи, що читано й перечитано з цього приводу, від підручника астрономії й "Чорних зір" пана Савченка аж до містера Хокінга.
Цікаво, ж хай йому чорт!
Угу. От і доцікавилися.
-...відбувся експоненційний процес конденсації... створилося два кваркових мішечки... вони колапсували... і одна вирвалася.
— Що вирвалося?
— Ну що, що... що у нас настільки важке, що всмоктує абсолютно все, рахуючи світло? Чорна дірка. Найсправжнісінька, лише маленька. Вдало, щоправда, вирвалася — пройшла вздовж прискорювача, прошила стіну й подалася навскоси, під кутом градусів у тридцять. Я, поки їхав, порахував — швидкість вона мала десь кілометрів дванадцять-шістнадцять на секунду, тобто з системи не вийшла. Докладно не рахував, але, гадаю, зараз вже за орбіту Місяця вискочила. Місяць, на щастя, минула, інакше було б те саме, що і в лабораторії..
Отут настала моя черга ніяковіти. Ганьба мені, ой, ганьба. Поплутати канал, створений припливними силами, з каналом від кумулятивного вибуху. Згоден, трохи схоже, але ж видно, видно було — не прогризало той канал, не розкидало осколки пообіч, № тягнуло, смоктало в себе! Наче лускатим ножем вдарили, потім витягнули — але відстовбурчилася на ножі луска, й рве за собою м'ясо! Отак і дірка та, чорна-чорнюща, пройшла — й потягнула за собою матерію. Всю підряд. З відповідними механічними, термічними, й... я згадав дівку, з якої зірвало одяг — й травматичними, хай би їм чорт, тим ефектам.
Й радіологічними теж, до речі. Дірка поруйнувала багато атомів на шляху, й вони, покалічені-потривожені, ще довго після того розсипалися. Й зараз розсипаються, й далеко ходити не треба, щоб побачити наслідки цього розсипання. Мене ще тільки нудить, № клієнт, який і хапнув більше, й носить їх у собі довше — вже й блював. Може, й в туалет кров'ю ходить, але то вже не має значення.
Ніщо вже не має значення.
— ...і навіть її б вистачило. Якби вона набрала швидкості кілометрів у сорок — о, тоді можна було ще поборюкатися. Можливо, проскочила б астероїди й зону Оорта, вийшла б за межі системи, № там досить чисто, майже вакуум. Торохнула б через хокінгівський ефект квантового випаровування... десь на пару тисяч мегатонн тротилового еквіваленту торохнула би... № кометну пилюку почала б жерти, і може років через півсотні й виросла б до помітного розміру, може й почала б потроху впливати на сонечко... але ж не набрала. Так і залишиться десь у поясі астероїдів, почне жерти, й за короткий час...
— Короткий — це скільки?
— № біс його зна. Не порахую. Бо зустріне щось таке, як Церера – то значно кілька годин, № якщо ні... Так, на око — кілька років. Навряд чи більше.
— № далі що?
— № що далі? Далі — ніякого далі. Сам подумай, що буде з системи, якщо всередині її утвориться чорна дірка? Поїсть астероїди, Марс проковтне, велетнів наших висмокче, Юпітер й Сатурн мається на увазі. Закусить Меркурієм та зовнішніми планетами, № далі, мабуть і Сонце вип'є, бо нащо воно чорній дірці? Й буде летіти у напрямку Полярної зірки, зустрічними каменюками підживлюватись, і може, колись й долетить, і тоді не заздрю я мешканцям тої системи. Але це несуттєво.
Я здивовано підняв брови. № що ж тоді суттєво?
— № от друга новонароджена значно суттєвіша. Вона піймалася. Правильно полетіла, якраз у магнітно-лазерну пастку. Нічого дорогою не поруйнувала, ну, може, конденсованих у пастці атомів трохи розрідила, хе-хе, проскочила в гирло, загальмувалася, і...
Він кивнув у бік темряви, що висіла у основному приміщенні бункеру. Крізь вузькі бійниці пробивалося три світлові промені, й схрещувалися вони, як циркові прожектори на фокуснику. № на гарматі, з якої зараз вилетить дівка в трико.
Й справді, фокус вдався на славу. Ця гармата як пальне — то пальне!
— ...підвішена в центрі контейнера. Й незважаючи на вакуум, потроху росте. Зжерла усі залишки повітря в контейнері — немає більше ніде на Землі такого чистого вакууму, хе-хе. Зараз потроху їсть обшивку. Дуже потроху. Ну скільки там випаровується атомів з металу у твердому стані? Крихти! Але ж вакуум, і тяжіння... шар за шаром вона таки здирає ті атоми, й росте.
— № це можна якось проконтролювати? Ну, маса ж її збільшується при цьому, чи що?
— Не дуже розумне питання!
Я хотів-був знову дати йому пістолетом по голові, але передумав. Навіщо? Хай нахабніє, однаково вже нічого не зробиш.
Втім, за секунду я зрозумів, що питання і справді не дуже розумне. Вона ж стінки їсть не навколишнє повітря. Втім, повітря теж, але скільки там просочиться його через крантик та вакуумметр?
Стрілка приладу, до речі, й справді уперлась в обмежувач. Такого чистого вакууму справді не має на Землі ніхто, хоч в Гіннес дзвони.
-...я у цій галузі фахівець невеликий, тому можу лише приблизно сказати. Від доби до трьох, й півтори вже минуло.
— № потім?
— № потім № квантовий розпад випередить швидкість поглинання, № зовнішній тиск контейнер зімне. Чи свищик утвориться, й крізь нього рине повітря. З точки зору фізики процеси різні, № з точки зору наслідків — то однакові. Хоч пнем об сову, хоч совою об пень.
— Ну, то що буде?
— Ну що, що... Якщо її зовсім не підживлювати речовиною — випромінювання ростиме по експоненті... Потім — висвічування маси в одному спалахові на ті самі кільканадцять гігатонн... Планета може й вціліє, № от атмосфері – капець. Якщо ж перегодувати — теж негарно вийде. З'їсть кількасот тон навколишнього повітря, грунту... провалиться. Їстиме мантію та ядро. Друга космічна швидкість у нас одинадцять кілометрів... з копійками, значить, під кінець матерія падатиме в неї приблизно з такою ж швидкістю. Це займе теж кілька годин, ба, навіть діб. Але то несуттєво, бо задовго до цього потривожене ядро влаштує нам такий землетрус, що нічого вже не вціліє. № якщо раптом й вціліє, то під час падіння матерії вона буде випромінювати у гамма-діапазоні так, що горобці на льоту із птахів на закусь перетворяться. Смажену.
Мабуть, рано ми викинуло стародавні інстинкти — лють, помсту, жорстокість. Мабуть, у критичних ситуаціях саме вони спонукають нас щось робити, бігти, тікати, хапатися за ліану, за нитку, за соломинку; № ж навпаки — за дрюка, й по морді хижака ним, по морді, по нахабній смугастій морді!..
Мені страшенно захотілося вдарити когось пістолетом по морді, і, мабуть, це стало помітно й зовні.
— Але ж кажу тобі! — стривожився винуватець того бажання. — Це не має значення! Зрозумій же! Це ж просто, це так просто! Це ясно було ще до того, як ми допетрали про той резонанс!
— Га?
Якщо було ясно — то навіщо ж робили? І що ж ясно, кінець кінцем?
— Розумієш... ти чув про парадокс Великого Мовчання?
— Не чув. Читав. Давно, ще в дитинстві. Але ж його можна пояснити і так, і сяк...
— Справді, справді, — загарячкував він. — Можна, звісно, припустити, що всі молодші цивілізації мовчать, бо ще не мають сил загорлати про себе на весь космос, № старші — бо їм це вже не потрібно. Але ж зірок — мільярди, то невже немає середніх? Ані занадто молодих, ані занадто старих? Га?
— Ага.
№ що тут ще скажеш? Над цим було б непогано поміркувати в кріслі із книжкою, № потеревенити на якійсь конференції. Статтю написати, кінець-кінцем. У крайньому випадку — заснувати релігію Великого Мовчання, й качати гроші з фанатиків. На розробку нового засобу спілкування, наприклад.
Але ніяк, ніяк, ну просто ніяк не вкладається в голові, що ось тут і зараз ця суто філософська проблема раптом набула смертельного важливого значення.
— От і виходить, що рано чи пізно кожна цивілізація просто мусить, просто зобов'язана себе знищити. Не знаю, яким саме чином. Можливо, так, як у нас вийшло, можливо, через війну, № ще якесь лихо. Можливо...
Він не договорив.
Контейнер здригнувся й з металевим рипом прогнувся. Як пляшка із напівпрозорого пластику, знаєте, коли присмоктатися до неї й зробити чималий ковток.