Але вже дзеленчали телефони, міський голова почав відверто натякати на мої зв'язки з впливовими людьми, аби ті допомогли коштами, казав, що і я буду "в долі", чого я відразу не зрозумів, а щоб я був поступливішим, наприкінці розмови твердо пообіцяв зайнятися моєю проблемою.
Ніби це була моя проблема!
Вийшовши з кабінету міського голови й автоматично йдучи до будинку, в якому жили старий і Оксана, я доволі швидко зрозумів, що від цього можновладця нічого очікувати, він засліплений грандіозними будовами і не розуміє, що місто треба рятувати сьогодні. Ситуація загострюється не лише з кожним втраченим днем, а й з кожною втраченою годиною.
Я розповів про все старому й Оксані, але мені видалося, що вони слухають мене неуважно. Коли на середині мого речення старий несподівано підвівся з крісла і вийшов із кімнати, я з подивом подивився на Оксану, а вона через хвильку сказала:
— Дідо цієї ночі провів додаткові астрологічні розрахунки і дійшов висновку, що тобі бракує якоїсь дрібниці, аби ти врятував місто.
— Якої ще дрібниці? — не розумів я.
— Не знаю, — мовила Оксана, — дідо не каже... Нашого шлюбу і народження синочків це не стосується... Чи ти вже передумав?
Я пригорнув свою половинку до себе і дав слово, що зроблю все можливе й неможливе, аби врятувати місто. Оксана не чула моєї внутрішньої клятви і лише щільніше пригорталася до мене, а я всім єством відчував її пружне гаряче дівоче тіло.
10
Того й наступного дня я оббігав усі осередки партій і громадських організацій, які були в місті, переговорив з керівниками найкрупніших підприємств, священиками різних конфесій, журналістами. Всі мене уважно слухали, погоджувалися, що проблема існує, але далі цього справа не йшла. Мені дружно радили не драматизувати ситуацію, а справді допомогти місту коштами, якщо я маю таку можливість.
Це була змова божевільних! Пробити стіну нерозуміння було практично неможливо.
Лише вічні опозиціонери до влади з партії зелених серйозно вислухали мене і запропонували свою допомогу. Але їх у місті сприймали зверхньо, як молодших братів, і сподіватися справді на серйозну допомогу від них не доводилося.
Я зрозумів, що старий з допомогою астрології зневірився у мені і, здається, так само зневірився у своїх мріях врятувати місто. Тому про всю свою біганину і шарпанину я щовечора розповідав лише Оксані. Вона мовчки все вислуховувала, сумно дивилася мені в очі. Це була зовсім не моя Оксана — весела, горда, незалежна! Тягар невідомих проблем ліг на її плечі — й мені удвічі було важко від цього.
Наприкінці другого вечора, коли в місті практично не залишилося жодної впливової людини, з якою би я не порозмовляв на тему загибелі міста, Оксана сказала мені сумно і важко, що всі мої намагання допомогти врятуватися мешканцям виявилися марними, і ліпше би я поїхав до Києва. Уже значно пізніше я зрозумів, що цим Оксана рятувала мені життя, але тоді я витлумачив її слова по-іншому. Мовляв, їдь у Київ, можливо, там тобі вдасться привернути увагу громадськості та урядових і президентських структур до нашого міста.
Мені зовсім не хотілося розлучатися з Оксаною, але мешканці міста, не винні у недалекоглядності своїх керівників, стояли перед моїми очима, змушували діяти рішуче й наполегливо.
Вже наступного дня поїзд мчав мене до столиці, і перед очима я бачив заплакане Оксанине обличчя, нахмурений погляд її діда, веселого Бровка, який махав на прощання хвостом.
У Києві мою розповідь про старого з різнокольоровими очима, про дівчину, яка народилась у труні, про місто, що може зникнути з лиця землі, сприймали як екзотику. Народні депутати, міністри, навіть друзі по літературі відверто сміялися мені в очі, але робили це делікатно, аби я не образився.
В одній впливовій газеті мені вдалося втиснути статтю про цю небуденну подію, але її так безбожно відредагували, скоротили та ще й дали такий саркастичний коментар, що ліпше б ця стаття не з'являлася.
Я телефонував Оксані мало не щодня, але все скидалося на те, що я просто звітую їй, щоб моя кохана і старий бачили, що я не сиджу склавши руки, зранку до вечора займаюся цією проблемою. Але це, власне, був звіт, бо ніякого просвітку врятування міста не було видно.
11
Так минуло майже два тижні безуспішного стукання лобом об залізобетонну стіну нерозуміння.
Увечері того вересневого дня, коли я мав телефонувати Оксані, з програми новин я дізнався, що в місті мого безтурботного дитинства розпочалася трагедія, яку прорікав старий. З інформації диктора не було зрозуміло яка частина міста провалилася, скільки людей уже загинуло.
Я кинувся до телефона, але даремно: зв'язку з містом не було.
Тоді я зателефонував одному народному депутатові, з яким ще вчора розмовляв про можливість трагедії. Він очолював у Верховній Раді України комісію з надзвичайних ситуацій і тепер уважно слухав кожне моє слово. Здається, мені вдалося його переконати, щоб негайно евакуювали всіх людей, бо місто буде зникати частинами. Депутат сказав, що через півгодини вилітає на місце катастрофи і, якщо я хочу, для мене знайдеться місце.
Якщо я хочу! Вже через п'ятнадцять хвилин я був у потрібному місці, і депутат здивувався, що я так оперативно спрацював.
По дорозі з Києва до місця катастрофи він уважно слухав мою розповідь, ніби про це саме я не тлумачив йому вчора. Але в мене не було образи на обранця народу. Я бажав лише одного: щоб мої слова допомогли врятувати якомога більше людей.
Депутат зв'язався по телефону з міністром із надзвичайних ситуацій і майже слово в слово повторив мою розповідь. Тепер усе зводилося до того, щоб тих людей, яких не можна відразу евакуювати, розмістити у рятувальній тристаметровій зоні. Якщо би люди стали щільно один до одного, можна було би врятувати півміста.
Я благав Бога, щоб і міністр на віру сприйняв ці слова, а не почав мудрувати і віддавати якісь непотрібні команди. Здається, все мало бути добре, бо депутат після розмови з міністром важко поклав мені руку на плече, як давньому другові, і стомлено всміхнувся.
Частини міста зникали під землею одна за одною і значно швидше, ніж це передбачав старий. Все закінчилося протягом доби. Важко було собі уявити, що з міста залишилася дивним чином тристаметрова поверхня, на якій тулилися один до одного люди. Ще упродовж трьох діб їх евакуйовували гелікоптери, які були зібрані, здається, з усієї України.
Упродовж цих трьох діб я, мабуть, зовсім не спав, хоча, очевидно, це було не зовсім так, але я цього не пам'ятав.
Я постійно шугав з депутатом чи з іншими представниками влади у місця збору евакуйованих людей, але Оксани та її діда не було.
Нарешті пролунала команда, що всі люди вже евакуйовані. Оксани не було, і я не міг повірити, що вона не врятувалась.
Я мало не на колінах попросив у віце-прем'єра, який керував рятувальними роботами, здійснити ще один рейс, бо вважав, що в означеному мною місці залишилися люди. Очевидно, віце-прем'єр мав точну інформацію, і не було причини здійснювати ще один рейс, але, зваживши, що я найбільше прилучився до врятування людей, він дав команду — і я полетів.
Я мовчав і не хотів ні з ким говорити. Здається, навіть ні про що не думав. Лише з жахом дивився на те, що залишилося від міста. Ніби гігантський город, переораний, але ще не засіяний, був під нами.
Ось і шахта. Я і ще один військовий спустилися, дійшли до потрібного місця, погукали. Нікого...
Вже коли поверталися, мій ліхтарик вихопив вирізані на дерев'яній балці слова: "Вибач. Кохаю. Оксана".
Це були останні слова моєї Оксани.
Але чому "вибач"? Чому вона не врятувалася? Чому не народився мій син, який мав вивести формулу безсмертя?
Гелікоптер піднявся, і я навіки покинув мертве місто.
1995, 2009
ГАЛИЦЬКА РЕСПУБЛІКА
Любомирові СІКОРІ
ДРОГОБИЧ. 2055 РІК. 17 КВІТНЯ
Богдан ішов, не озираючись, але потилицею відчував, що за ним стежать. Гуділи ноги, шлунок грав марша, але до Марти не можна було йти, доки "хвіст" не дає тобі спокою.
Дрогобич давно не пам'ятав, аби в квітні падав сніг. Богдан був одягнений явно не по-зимовому і тепер жалкував, що його світла весняна курточка кидається у вічі переслідувачам. Аби не піддаватися відчуттю холоду й голоду, які все більше заволодівали його думками, юнак дозволив собі пофантазувати. Ось прийде він до Марти, та кинеться йому в обійми, а він, мов дорослий, скаже їй: "Шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок". Богдан усміхнувся сам до себе від цих фантазій, коли позаду почув голос: "Молодий чоловіче, одну хвильку! Зачекайте, прошу вас!". Єством юнак відчув, що звертаються саме до нього, але не оглянувся. Богдан мобілізував усю свою волю, аби не притишити чи не прискорити ходу й тим самим не видати свого хвилювання.
Чоловік, що кликав його, був уже за спиною і ще раз повторив: "Юначе у світлій куртці, прошу вас, зачекайте!". Було б неприроднім з його боку не зреагувати на ці слова і тим самим видати свою схвильованість, а тому Богдан, притишуючи ходу, озирнувся.
До нього підійшов чоловік років сорока п'яти, з сивою борідкою, одягнений у модну дублянку. Саме його він помітив, коли на залізничному двірці виходив із потягу. Невідомий стежив за ним хвилин п'ятнадцять і відірватися від нього було неможливо.
— Ви Богдан і йдете до Марти, — володар дублянки не запитував, а стверджував.
— Прошу пана, в мене мало часу. Ви мене з кимось сплутали. Вибачте.
— Богдане, я знаю вас, Марта показувала мені вашу фотографію. Я батько Марти, — незнайомець ледь устигав за юнаком. — Марта наказала зустріти вас і попередити, щоб ви не йшли до її будинку, бо там засідка.
— Вибачте, пане, не знаю, про що ви кажете і з ким маю честь розмовляти, — Богдан був переконаний, що це провокація і що його, львівського кур'єра, ось-ось схоплять.
— О, я старий бовдур! — щиро розсміявся чоловік, який назвався батьком Марти. — Я повинен був вам із самого початку показати якийсь документ, що засвідчує мою особу. Ось, прошу! Бачите, у мене таке саме прізвище, як у Марти. Знаєте, доця сказала мені, що ви будете вдягнені у чорну ватяну куртку, а на шиї у вас буде сірий шалик, що вона вам його зв'язала. Але вона не врахувала, що у Львові немає снігу і ви будете одягнені по-весняному.
Богдан мовчки йшов і дивився на свого несподіваного супутника.