Була та козина шкура прироблена дерев'яна, колядницька, козина морда. А верх козиної морди, геть потрощений… Якби воно так не було, що саме в цього хлопчика і стріляв ваш Микола…
— Не. може бути! То був таки сатана в подобі "кози". І не тільки, а й сусіди шинкарки бачили.
— А це хлопчик в личині "кози". Параска натерла його лоєм та загорнула в бабин кожух. Лежить на лаві і чи воно вже спить чи ще його млость не відпустила.
— А чи є на ньому хрест на ньому, ви подивились? — Не на жарт стривожився Карпо і полишив ганяти погонач жорен.
— Хрестик у нього є. Такий мідний, литий. Тільки не київської роботи, грубіший. А ще в нього на шиї на шовковій шворці шкіряна ладунка.
— О! Ото й воно! Та може там якраз і найсильніші чари?! Ви хоч зазирнули туди?!
— Тю на вас, Карпо! Та хто ж у чужу ладунку носа пхає?!
— Отакої! Та воно ж дитина! А може воно сатан?!
Хрещена хотіла щось відповісти, та з хати вийшла в сіни сама господиня. — Ой! Здоровенькі були! І ви до нас на досвітки?! Ой! Я така рада, що ви до нас завітали!! — Висока, рухлива Килина так і сяяла вся.
І Марія їй радо посміхалася. Вони обнялись, почоломкались. Та Карпо перервав їхні бабські віншування. І коротко виклав про обмерзлого хлопчика. — Килино! — Підвів Карпо до дії. — Скажи Миколі та підемо і подивимось на того… малого!.. Може воно хлопець… а може воно сатана?..
— Боронь Боже! Та щоб мої досвітки якимось відьмаком перебивали?!! — Килина так струсонула головою і шиєю, що аж сім разків коралів задзвеніли на всю комору. — Зараз нехай молодь веселиться! А вже як зійде сонце, тоді й підете собі з Миколою на оглядини того сатани.
— А може я краще сам зараз піду та й подивлюсь?! — Не вгавав Карпо.
— І що ти робитимеш? Без Миколи нема чого туди пхатись.
— А все ж… Може воно таки краще зараз піти?..
— Карпо! Котику, май голову — наш Микола і їхня Ганна наче паруються. А ти тут із якимись "козами" та чортами! Потерпи до сонця! А ви, Марійко, не погостюєте оце в мене?
— Та як же я? Та у вас все молодь!.. А я…
— А ми з вами, сусідонько, гречаних млинців спечемо для молоді…
— Ну як ваша, Килино, ласка, то я з радістю… допоможу вам млинці пекти.
— Це я вам, Марійко, допоможу! Хто ж ваших млинців у нашім селі та не знає?!
* * *
Вже й о півнях було, а Параска не спромоглася знайти синій камінчик.
Від усіх думок, від хвилювання і голова розболілась, і серце почало пекти. Більше за все боялась, що доведеться ще й тоді шукати, коли всі попрокидаються! Ну що їм сказати? Як пояснити, чого вона повзає по долівці? Признатись?! Та ні за що!.. І так її всі повсякчас шарпають та повчають, як треба жити!.. Зрештою, Парасці стало так гірко, що вона сіла і вирішила поплакати. Але сльози ніяк не йшли!.. Сиділа вона, сиділа та не зчулась, як отако сидячи і заснула…
І спала, поки не розбили її сну дуже схвильовані і гучні голоси.
Прокинулась в легеньких сутінках грудневого ранку.
В печі тріскотить хмиз і спалахує бадьорий, яскравий вогонь.
Із манесеньких круглих шибочок напливало блакитне ранкове світло.
В хаті повно людей. Обступили лаву, на якій мертвим сном спав хлопчик, запеленутий у бабин кожух.
— Параско! — Потрусив її за плече високий, чорнявий красень Микола. — Давай ладунку!
Ще не прийшовши до тями, Параска витягла з-за пазухи ладунку і подала її молодому гайдукові.
Та тільки гайдук заходився розв'язувати ладунку, як загуркали у двері.
Господиня штовхнула Параску, щоб та відчинила двері. Параска, мов яка мана, підвелася і попленталась у сіни.
Та тільки вона відхилила двері, як у ноги їй мовчки кинувся їхній здоровенний собака. Підобгавши хвоста, вскочив у хату і забився у куток під полом в І тихо повискував від смертельного жаху.
У дверях нікого не було.
Параска висунулась на подвір'я. І в ту ж мить її із сіней висмикнула за плечі шалена сила і поставила босу на сніг.
— Тссс! — Засичав чоловік з-під темного каптура. — Писнеш — заріжу!
Малий у вас?
— У нас…
— Добре! Пішли! — Чоловік прихопив Параску за плечі і нереніс через поріг.
І заштовхнув її до світлиці.
Нараз пес під полом завив смертельним виттям. Всі люди стали, як стій!
Навіть діти застигли так, як виглядали з-за комина.
Поки ніхто не встиг і поворушитись, чорний чоловік відкинув в один бік, до печі, Нараску. Високу Килину в кут під мисник. І вже прихопив міцно руку молодого гайдука з ладункою в кулаці. Тихо просичав хрипким лютим голосом. Але в повній тиші всі добре чули.
— Так це ти вкрав мою ладунку?!
— Та яка вона… твоя?.. Це… ось цього… палія…
— А-а-а-а… — Радісно прошепотів незваний гість. — То він — палій? А ти тоді хто? І хто тоді Гнат? Сметана? Василь? Степан?
— Гей, гей, чоловіче!!! Чого в хату лізеш без дозволу?! Чого тобі треба?! — Пробасив розгніваний з похмілля Євтух. — І хто ти такий?!!
— А той, хто тебе з яру витяг. Пити треба мірою — тоді і воли не пропадатимуть!
Євтух почав поводити сірими круглими очима на всі боки. Але змовчав.
Та його чорнява господиня вихопилась:
— Так ось чого корова була на воловоді!..
— Тихо, жінко! А тут я тому, що жену слід… Оцей красуньчик приклав свою руку до вбивства, грабунку, підпалу і конокрадства, І ще за ним є окремі діла…
— Якщо женеш слід, чоловіче, треба "підняти про твоє "поволання", тоді треба і копний суд скликати. Та "лице", "лице" своє покажи! Щоб усі бачили, про що волаєш! — Завела високим голосом Килина.
— Спасибі, жінко, що підказала і наш звичай нагадала!.. Ей, дівчино!..
— Чоловік головою до запічка, де заклякла Параска. — Підійди і відхили з мене відлогу!
Параска тремтячими ногами підступила до чоловіка.
— Стань збоку і відхиляй!
Так Параска і зробила.
Коли дівчина спустила відлогу на плечі чоловікові, всі побачили оксамитову вишневу мегерку із золотою "квіткою" на вершку.
— Запорожець… — прошелестіла вперше ставна Ганна.
Інші стояли мовчки.
— А тепер слухай ти, Килино! — Козак голову не відвертав від блідого гайдука. — Оцей бахур служить ляху. Йому копа не страшна — його пан від. вас, очкурів сраних, захистить! А тому я сам і "волання" здіймаю, і слід веду і покару визначаю! Отак я вам "копа", а йому кат!
Молодий гайдук при слові "кат" спробував вирватись і розжати пальці з ладункою. Та запорожець правицею так стис кулак парубка, що той аж застогнав.
— Ой лишенько! — Заголосила хрещена мати Параски. — Та не мордуй ти, козаче, дитину!
— Ож не скигліть, тітонько!.. А тепер всі станьте до столу… Ага, отако по боках. А ти, тхір, поклади ладунку на стіл. В цій ладунці мій гайтан. Зеленого каменю. На правому рамені зі спинки є манюсінька сколина. І ще. в ладунці є два синіх самоцвіти. Розкрий ладунку і висип усе обережненько на стіл!
Запорожець відпустив пальці гайдука. І той висипав з ладунки на стіл зелений кам'яний хрестик і синій шахвір!
— Дівчино! Візьми гайтан і вдягни мені!
Коли Параска вдягала козакові його зелений хрестик, гайдук рвонувся до виходу.
Та дарма — козак підставив йому ногу! І гайдук опинився на долівці.
Підводячись, він встиг висмикнути шаблю і потнути нею в козака. Та шабля пройшла під пахвою.
Козак ступив крок уперед, затис ворожу руку із шаблею у себе під пахвою. Ударив правицею межи очі.
Гайдук захитався. Між очей закровила рана. Кров бризнула на жупан, на долівку.
— Всі під стіни! Та живо! — Заволав козак.
Люди не зрушились.
Тиша.
Малий на лаві, загорнутий у кожух, злегка посапував відкритим ротом.
Під полом заскиглив собака.
— Ну!!! Бо зараз його порішу!
— Ой пане-козаче! Помилуй! Пожалій старих його, батька і матінку. Він у них одинак! — Заголосила Килина.
— Тихо! Розкудкудакались, сестри-жалібниці! Всі одійдіть подалі! Геть всі!!!
Козак обернув молодика і з силою відштовхнув від себе. Той через усю хату пролетів і вдарився об піч. Але шаблі не випустив. І козак вже був із шаблею.
— Мав би тобі зразу горлянку перетяти! Але шкода дівок — люблять тебе. Тому нехай буде божий суд! Як я помилився — мені кінець. Як ти винен — помреш, як чоловік, зі зброєю в руках!
Жінки в один голос заголосили.
А красуня Ганна кинулась у ноги козакові.
— Геть!!! — Заревів козак. — Геть, бо порішу!!!
Ганна мовчки, навіть не схлипуючи, відповзла до полу.
— Він не хотів… малого… пострелити… Йому… Йому Гнат загадав…
В нього така служба…
— Не Гнат, а Степан. І за малого я на нього не "волаю". Останній раз кажу вам — геть всі одступіться!!!
Запала повна тиша. І раптом на лаві закамешився хлопчик. Вислизнув, голяка із кожушини. І загугнявив із закладеним носом.
— І куди ця йобана сорока подалась?…
— Га?! — Скинувся козак і не втримався і повернув голову до малого.
— Синку! А де ти такого слова навчився?!! — Чи не вперше прозлютився на малого козак.
— Так Прошка на неї казав!..
Почувши шум, козак пригнувся і в захисті викинув уперед себе шаблю. Та дарма!
Гайдук не нападав на нього, а протисся між жіноцтвом і вискочив на подвір'я. З шаблею наголо побіг по вулиці.
Запорожець рвонув на двір за утікачем.
Люди повибігали з хати. Тільки Ганна та дітлахи лишились у хаті.
Ганна впала навколішки і дерла на собі коси.
Хлопчик подивився на все зовсім відсутніми очима, голосно висякався на долівку та й заліз до теплого кожуха. І вмить заснув.
На вулиці ж була гонитва. Спочатку молодий гайдук добряче таки випереджав козака.
Та от він перечепився один раз на рівному.
Потім перечепився другий раз на зовсім рівному місці. Про це потім не один рік згадували свідки.
І третій раз гайдук зачепився чоботом за рівне.
Та коли він упав учетверте, то над ним стояв козак.
Чекав, поки молодик підведеться.
Гайдук швидко підвівся і наставив перед себе шаблю. Козак поволі зайшов на нього з лівого боку і стрімко викинув клинок уперед.
Гайдук відбив.
Козак із правого боку зайшов і вдарив шаблею. І це гайдук відбив. Тоді гайдук посмілішав і замахнувся на козака.
Козак вправно підставив свій клинок і загасив ворожий удар, і викрутив свою шаблю так, що різонув парубка єломанню по правій щоці.
Гайдук роз'ятрився. Кинувся вперед.
Та козак відбив удар і сіконув єломанню вже по лівій щоці.
У молодика тепер обидві щоки спливали кров'ю.
Потім козак пробив захист гайдука і сіконув самим вершечком єломані знов по правій щоці. Тільки навхрест по першому удару.
Гайдук сильно розмахнувся шаблею. А козак підловив його і сіконув навхрест вістрям і по лівій щоці.
Гайдук оскаженіло розмахував шаблею і кидався на козака.