У мене весь час було відчуття, що хтось мусить за мною наглядати. Я ж виросла у світі, де майже не існувало покинутих будівель, фабрики й заводи працювали, безробіття не було. Тому й багатьом людям не подобається, що вони втратили статус ґвинтика системи, і замість того, щоб почувати себе вільними, вони опущені до рівня ізгоїв.
Двері були забиті дошками, кілька дверей виходили на зовнішнє подвір’я, але знайшлися одні, виламані мародерами, і я переступила межу. Мені й раніше доводилось переступати межі. Чи дізнається хтось, якщо я зникну в цьому місці? Дядько з конем — єдиний свідок. Я втішала себе, що якби то була заборонена зона, він би мене попередив. Внизу був хол, порожній, темний, з отворами дверей, які познімали. Чомусь у покинутих будинках найперше виймають двері, а тут дверей мало вистачити на цілий Хирів. Підлога внизу і в деяких величезних залах, актових чи гімнастичних, була цілою, але далі на другому поверсі почалось якесь страхіття — місцями провалена стеля, здерта підлога, і порожнеча. З вікна я побачила прегарний краєвид і подумала, що тут, де все ще існує підлога і цілі вікна, можна було б прожити день чи два, маючи спальник. Вдень блукати горами, а ночувати тут. Я була певна, що ніхто сюди вночі не прийде, і з цього боку не побачить світла ліхтарика чи свічки. А тут сухо, пахне нагрітим сонцем і пилом…
Я вийшла на внутрішнє подвір’я, бо все тут було одноманітне й безлике, і побачила в’їзд у підвал, де знаходились кухня і пральня. Там було вогко й темно. Я ще не бачила таких споруд, що обслуговували тисячі людей. Розміри головної будівлі я могла б порівняти лише з Ермітажем у Санкт-Петербурзі. Будівля мала строгі пропорції класицизму, і я вже не знала, де закінчується єзуїтський колегіум і починається військова частина. Тобто перший плавно перетікав у другу. Я пішла далі й побачила якісь залізні стовпи, вишки, що виростали з високої трави, і все ще могли до чогось надаватись. То була авіаційна частина, наскільки я знала, але жодного аеродрому я не бачила. Певно, він мав бути в іншому місці. Я трохи посиділа на сонці, радіючи, що, мабуть, спокійно повернуся звідси. Знизу долинав шум машин, звуки людського побуту, сюркотіли коники, літали метелики. Коли я обернулась, відірвавши погляд від округлих зелених гір, то побачила кілька двоповерхових будинків, житлових. І мене раптом охопило незрозуміле відчуття жаху і туги. Тут мешкали родини військових, бавились діти, текло приватне життя, яке мусило поєднуватися з життям Хирова. Жінки, можливо, десь працювали в місті, діти ходили до школи. Для цього треба було спускатись щодня з пагорба. Я так і не знайшла цієї головної артерії, що сполучала місто з містечком нагорі. І не хотіла шукати. Оті порожні будиночки, з яких одного дня виїхали всі мешканці, враз витягли в мене всю силу, і якби я наблизилась до них, напевно, поглинули б мене. Місця, де люди живуть, а не просто працюють, і які покинули раптово, без поважної причини, найстрашніші.
Самбір
Я проїжджала через Самбір сотні разів, і все життя хотіла потрапити туди на Матки (28 серпня), коли продавали дерев’яні іграшки — траскалки, візочки, то була особливість храмового свята. Але тепер немає сенсу туди їхати — там усе так, як усюди.
Дітям в Урожі навесні казали:
— Треба їхати в Самбір по буськів!
Навіть мій перший вчитель Юліан Іванович казав нам про це у школі, і ми ніколи не питали, чому треба в Самбір їхати по буськів. Хіба вони прибувають з теплих країв залізницею? Але наші батьки повторювали те саме, що чули від своїх батьків, і не могли пояснити, чому буськів треба забирати з Самбора до Урожа. Але від цієї причетності до чудових птахів серце радісно завмирало і світ наповнювався теплом і передчуттям радості. Мій дідо їздив у Самбір продавати сливи. Туди до цьоці Іванки, дочки урізького війта Василя Петрущака, бабциного брата, іноді їздила дитиною моя сестра Марійка. Одного разу вона привезла плюшевого ведмедика, що танцював. Сестри поклали його в коробку з-під взуття, прикрашеного марлею замість мережива, і дуже ним дорожили. Коли вони набавились, я стала опікуватись ведмедиком зі Самбора. Вуйко Василь оженився з полькою Білинською, а їхня дочка вийшла заміж за німця з колоністів, якого вбили у 60-х. Він працював на залізниці. Я ніколи не була у їхньому будинку в Самборі, й узагалі не маю там жодної людини, до якої могла б піти в гості. Усе проїздом. Хоча до свого зацікавлення історією Галичини часом ходила по місту, а ще частіше у 80-90-ті сиділа на вокзалі, намагаючись дістатись до Урожа чи Львова. Там не було де сісти, там сезонні цигани таборились коло вокзалу, і можна було спостерігати за ними: низькорослими чоловіками, які відчували свою вищість над зовсім юними циганочками і напівроздягненими дітлахами, які просили милостиню. Чи над прохачами, у яких хтось хворів, чи осиротів, яким треба було випити. Я бачила їх роками, і їхня риторика не змінилась досі, а вокзал, попри те, що його відреставрували, перебуває в оточенні реалій 90-х. Брудно, незатишно, неорганізовано. Колись давно я сиділа на вокзалі, чекаючи електричку, і до мене підсів сивий дідусь, який мандрував світом. Він нагадував того буська, що опинився у Самборі, і по якого ніхто не приїхав. Трохи не в собі, але вільний тією свободою, яка сторонньому видасться тотальною самотністю, втім, такі люди вже звиклися з нею. Мені досі здається, що він відчув у мені споріднену душу. Розповів, що працював на фабриці паперу в Сибіру і показав клапоть паперу, з якого роблять гроші, сказав, що їде на Закарпаття. Він був захищений старістю і, мабуть, то були найкращі часи його життя, бо ніхто вже нічого у нього не відбере, ніхто не поб’є його, а міліціянти таких "божих птахів" не затримують. Іноді вони проповідують якісь божевільні теорії, але цей дідусь просто хотів поговорити. Він не був брудний чи обідраний, просто трохи божевільний. Може, зимував у лікарні, а на весну знову вирушав у мандри. Я ж була прив’язана до життя всіма можливими і неможливими способами, а він явився мені, щоб нагадати: існує ось така свобода. Померти колись на вузькій лавці електрички, що прямує на захід.
Ось такі місця як вокзали, привокзалля залишають на тілі людини невидимі синці, і уникнути їх може лише той, хто ніколи не залишає дому або подорожує авто.
Зразу ж за автостанцією — старезний парк. Якби він був на горі, то вітри давно б звалили ці могутні дерева, чиї крони не пропускають сонячного світла. Моторошне місце із зігнилими альтанками, танцмайданчиком, поламаними гойдалками і смородом стічної канави. А при виході в місто жахливий пам’ятник жертвам репресій — руки, що стирчать із землі, перекривлене обличчя. Хтось по блату виграв конкурс.
Ну, а далі — це вже Самбір, хай понищений, але живий. Я завжди хотіла його пізнати, але все відкладала, бо треба було їхати далі. Колись я прочитала, що у внутрішніх двориках будинків на ринковій площі були городчики з лікарськими рослинами. Може, там мешкали аптекарі, може, самі міщани воліли мати при собі зілля на домашні потреби. Але від цієї короткої згадки я прихилилась до цього міста, це був перший знак моєї симпатії, бо полюбити Самбір за привокзальну площу, стіни казарми і понурий хідник, що веде до вокзалу, я не могла. І мені все здавалось, що з Самбором пов’язані якісь не дуже приємні спогади моєї родини, бо там мешкав ще старший брат мого тата — Григорій, якого я чомусь боялась, хоч бачила два-три рази в житті. Дуже авторитарний чоловік, але ті, хто покинув Сторонну, ніколи не бувають щасливими.
А потім була ще вулиця Тиха, 1. Я описала той будинок у романі "Гірчичне зерно". Там відбувався столітній бал, тобто бал раз у століття. А в реалі — там знаходилось приміщення товариства "Бойківщина". У 1985 році я крадькома перечитала в Дрогобицькому музеї всі випуски "Літопису Бойківщини" і це стало для мене першим пробудженням до майбутніх мандрів. То була рушниця, яка вистрелила у 2012 році.
У вересні до мене приїхала Юля Мельникова, письменниця з Орла. Вже на презентацію книжки "Львів самотніх сердець", яку я переклала. Моє бажання побачити Самбір, з якого почався похід Лжедмитрія на Москву, співпало з її і бажанням Лани Перлулайнен, моєї подруги-письменниці. Ми хотіли знайти місце, де був королівський замок, яким опікувався Юрій Мнішек, батько Марини. Мав він бути на території лікарні. Взагалі, місцеві краєзнавці байдуже ставляться до ролі Самбора в цій найфантастичнішій авантюрі XVII ст. Колись у Москві я купила книжку Костомарова про період Смути і хотіла розібратися в цьому питанні. Думаю, самбірським міщанам було байдуже, коли Лжедмитрій вирушив з їхнього міста на Москву. І так само байдуже зараз. У Самборі так і не з’явився музей власне міста, але там створили музей "Бойківщина", куди я давно збиралася потрапити.
Отож, наш десант висадився у Самборі й ми пішли до центру через парк. Юля колись написала фантастичне оповідання про Самбір, то розчарувати її було неможливо. Я те саме відчувала, коли потрапила в Кеніґсберґ-Калінінград, уже написавши роман про нього. Відчуття загострені, серце схвильоване, і вся дорога всіяна знаками.
Хліб. Видовжені житні буханці трикутної форми, які ми знайшли тільки в одному гастрономі. Виявилось, що це монастирський хліб, який печуть в Рудках. Ніколи такого не бачила. І на смак він не дріжджовий.
Перехрестя біля міліції, де посеред клумби стоїть ажурний телеграфний стовп, якому, певно, більше ста років, бо схожий, тільки вищий, я бачила в Бориславі. Внизу чавунна будка для монтера, і сам стовп прикрашений кошиками з квітами та електричними гірляндами. Якби не Борислав, я б не звернула увагу на це диво. Ми пішли за дротами, але більше таких стовпів не було.
Перше, що ми побачили, піднявшись угору до Ринку, це костел Йоана Хрестителя, який пам’ятав Мнішеків, але брама була зачинена. Ми дивились знизу вгору, відчуваючи свою мізерність, бо вуличка була вузька, крута, і ми вирішили зайти з тилу, піднявшись угору. Але там на подвір’ї нас зустріла старша черниця-полька, яка подивилась на нас суворо, бо внутрішнє подвір’я не було призначене для простих смертних. Вона нічого не сказала, але ми все зрозуміли.