Інколи Костик розпитував Дмитра Миколайовича про деякі реалії радянського життя і ретельно занотовував почуте у блокнот.
У помешканні було три спальні — та, де жив дід, кімната Вікторії та колишня кімната Вероніки. Ту кімнату й зайняв Дмитро. У цій невеличкій кімнаті на стінах висіли картини й фотокартки з нового життя його дружини, насиченого цікавими подіями, яких у неї не було в домі її чоловіка. І він годинами вдивлявся у світлини акторів театру "Трясиспис". І довго не відводив очей від календаря з розкішними зобра женнями каньйонів, озер і узбереж великої заокеанської країни, яку небіжчиця Вероніка відвідала минулої весни. Він дивився на всі ці свідчення її нового життя і дивувався сам собі, що вже не мучиться тим так нестерпно, коли не хотілось нічого знати, тільки заливати всі неймовірні припущення горілкою. Півторарічне провалля минулося. Він обережно брав книги Вероніки з полиць і, гортаючи їх, тихо думав: це ж треба! Читала Берґмана! А колись так само, як і великий шведський митець, тікала світ за очі з дому подалі від рідного батька.
А вечорами, після роботи, Дмитро потроху приводив до ладу кімнату, яку запаскудив Іван Раєвський за той недовгий час, поки жив у ній, і думав, що все таки не втекла Вероніка від свого жахливого батька, не сховалась вона від нього. Як же вона тоді бігла у кімнатних капчиках, у старій болоньєвій куртці, з якої крізь дірки випадав ватин… Дмитро відчував серцем, печінкою, спинним мозком: Вероніку погубив той нижчий, інфернальний світ, з якого він її, виходить, так і не вирвав. І, вкотре перетираючи стіни, об які, дід Раєвський розбив не одну пляшку бозна з чим, Дмитро тоскно думав: сам винен. Якщо уже вирішив брати дружину звідти, не треба було їй забороняти спілкуватися з батьками.Треба було хоча б зрідка ходити з нею в той дім, до так званого тестя. Тоді б у його дівчат не виникло бажання потай спілкуватися з ним.
Він потихеньку розпитав Вікторію, коли вони з мамою почали ходити до діда. І Вікторія розповіла, що мама зустріла на вулиці дядька Йосю, дідового фронтового друга, який розповів, що старий генерал Раєвський залишився зовсім сам, без усіх своїх дружин і дітей. А в колишньої шкільної подруги Вікторії також був дід з марґінального світу, і її батьки примудрилися заволодіти житлом того напівбожевільного діда, а потім вигідно продати його.
Отож, Вероніка жаліла батька, а у Вікторії був чистий розрахунок. Але праґматична Вікторія швидше прихилила до себе старого п’яницю, ніж співчутлива Вероніка. Ще тоді, до сварки з ним, у його дівчат виник план заволодіти дідовою хатою. Тільки вони не наважувалися розпочати розмову з ним, з Дмитром. А тут раптом дуже доречно саме життя (а, як відомо, життя — найкращий режисер) розіграло сцену зі зрадою і вигнанням зрадниць із "бетонки" у вільний світ.
— Тільки шкода, що ти так сильно вдарив маму. Вона по тому лікувалася півроку.
Раніше Вікторія говорила, що мати лікувалася три місяці.
А Лариса говорила, що два. Але не в тому справа, Господи, не в тому справа…
— Мама спочатку тебе боялася. А потім усе пройшло.
Особливо після Америки. Усіх знайомих жінок возили до Америки чоловіки. А тут вона сама зуміла! Могла б і тебе взяти, якби ти був тоді з нами… — І хто платив за вашу подорож?
— Звичайно, сторона, що запрошує! Сто сорок баксів добових! Мама вписала мене до списку акторів аматорів, то й мені також платили добові! В Америці зелених — як того листя на деревах! — І ви грали по англійськи?
— Ні, грали по українськи, тільки роздавали глядачам синопсис п’єси по англійськи. — І… автор п’єси також там був?
— Мурчик? Ні, він лишався тут. Його мама саме тоді захворіла, і він не поїхав.
— Але збирався?
— Збирався. А чому ти питаєш?
Дмитро дуже важко осмислював усе, що поступово дові дувався про чоловіків у житті його Вероніки. І про те, що було до нього, і про те, що після. Він нічого не знав про Вітьку. Молодесенька Вероніка вже була не дівчина, коли вони одружилися, і Дмитро ніколи не питав її, хто? Він чо мусь думав, що її зґвалтували, може, навіть і власний батько.
А виявляється, був отой Вітька, поряд із яким її поховали.
Ну гаразд, діти дна рано дорослішають. Вітька так Вітька.
Але вона весь час пам’ятала того бідного хлопця і спорудила надгробок його могилі, ніби передчувала… Що ж було в нім такого, чого не було в її чоловікові?
А потім оцей драматурґ, з яким, як висловилася Вікторія, маму поєднувала в е л и к а т в о р ч а д р у ж б а. Він сидів із нею в лікарні, і, між іншим, як сказала Вікторія, це він приніс до лікарні оте розкішне простирадло із віночком квітів посередині, на якому вона померла. Теж, вочевидь, щось таке давав Вероніці, чого не міг дати він. Але і йому Катерина Рачко давала щось таке, чого не могла дати Вероніка… Ні, нехай його судять відкритим судом, нехай засудять до страти, яку збираються відмінити, але він ніколи не прийме для жінки того, що підходить чоловікові!.. Якщо вимагає ситуація, він може вдавати, ніби прийняв, але ніколи не прийме в душі!
А ще був отой фат Адріян. Годований сивий мерзотник, весь у шкірі, з золотим перснем. Але, слава Богу, принаймні з цим індиком тут не панькалися. І Вікторія, коли він з’явився з кошиком квітів, оповитим жалобною стрічкою, покликала батька зі словами: "Дмитре Миколайовичу!
Покажіть цьому чоловікові, де ліфт у нашому домі! Якщо ви ненароком скинете його до ліфтової шахти, за ним ніхто не плакатиме!"
Але це все таке малозначуще у порівнянні з життям і смертю! Для Дмитра стало справою честі довести, що Веро ніку вбив кримінальній світ, від якого він її всіма силами захищав, і який вона так не хотіла забувати. Він розпитував доньку, що за люди крутилися в домі діда Раєвського. Бо тоді, коли він забирав звідти речі Вероніки, у тих подільсь ких "хоромах" весь час було повно всілякого підозрілого люду. Він ніколи не забуде довгого стола, за яким сиділи люди без віку, без статі, і, як йому тоді здавалося, без волосся і без зубів. Вони запрошували його випити з ними, просили не гидувати і не гордувати ними, бо вони теж люди. А Вікторія розповідала, що коли вони з мамою почали навідуватись до діда, в помешканні біля Дніпра, крім самого діда, жили тільки протяги і величезні бездомні пси. Двох із них, яких так і звали — Генералісимус і Маршал, дід привів із собою сюди. Довелося порадитися з ветеринаром і підсипати їм порошку до страв. Маршала взяло відразу, а Генералісимус вив дві доби.
— Він помер у тому кутку, де ти зараз стоїш, тату. Біля цих ідіотських валіз, треба буде колись викинути їх!
Дмитро уважно перебрав усе, що було в старих валізах у кімнаті діда. Там не було нічого цікавого, принаймні в контексті загадкової загибелі Вероніки. З дідових документів був тільки його військовий квиток. Не було ніяких шлюбних свідоцтв, за якими можна було б розшукати його дружин.
Вочевидь, "генерал" не обтяжував себе реєстрацією шлюбів.
Було багато нагород — медалі і навіть два ордени і посвід чення до них, — схоже, Іван Раєвський був бравим воякою, а потім не знайшов себе у мирному житті. Більше п’ятдесяти років по закінченні війни пив, наче сьогодні День Перемоги…
Але що робила в його домі баба Зося? І які життєві шляхи привели її до лікарні, де померла Вероніка?..
Женик сів на ліжку і протер окуляри. Знову він спав в окулярах, і знову йому снилося, що він тихо пестить уві сні волосся Вероніки, не бачачи в темряві її обличчя. А проки нувся від того, що на голову вилили узвар разом із сухофрук тами. І знову він перевіряв, чи не мокра постіль, і навіть зазирнув під подушку, чи немає там мокрих рудих яблук.
Якби не ці сухофрукти, сон був би такий чудовий, такий ніжний! Жодної ночі вони з Веронікою не спали разом! А вони так любили одне одного! Проте, коли в дні материних нічних чергувань вона приходила до нього, то ніколи не залишалася на ніч. Він так мріяв, прокидаючись серед ночі, торкатися її русявого волосся… А вона завжди поверталася додому, хоча й пізно. Чи то його матері соромилась, чи то своєї доньки.
А тепер та донька, здається, помирилася зі своїм батьком і живе з ним у помешканні, яке дісталося їм завдяки Вероніці.
Він уже двічі чув чоловічий голос по їхньому телефону.
Дочка запросто зрадила пам’ять матері. Вікторія казала, що хотіла б зустрітися з ним, обговорити деякі обставини загадкової смерті Вероніки. Якби від того Вероніка встала з труни! Які вже тут загадки — мама казала йому, що від грипу можна чекати всього. Це хвороба, підступніша за рак. Від грипу можна чекати всього, чого завгодно. Так само, як від комп’ютерів або щурів. Мама, щоправда, не фахівець з інфекційних хвороб, а травматолог. Але вона — лікар із величезним стажем і розуміється не лише на своїй спеціаль ності.
Вчора Вікторія знову телефонувала, нагадала, що везла його на таксі від лікарні за свої двадцять гривень. Ну що ж, борги треба платити. Гаразд, треба зустрітися з нею. Він пообіцяв, що зустріне її після занять в Гуманітарній Академії о другій. Зараз одинадцята. Ще є трохи часу. А втім, навіщо йому цей час, якщо його не можна ділити з Веронікою?
Вікно маминої кімнати виходить у внутрішнє подвір’я, а його — на вулицю. Женик стоїть біля вікна. За вікном — лютий, місяць вітрів і кривих шляхів. Здається, то лютневий вітер жене автомобілі по вулиці Січневого повстання. А оте авто кольору гнилих вишень вже давно стоїть на протилеж ному боці вулиці у провулку біля жовтого будинку полікліні ки. З нього вийшов шляхетно сивий чоловік у довгому шкіряному пальті. На кого він чекає тут? І чому мешканець третього поверху раптом зупинив свій погляд на цій незнайомій людині, на цій незнайомій автомашині? Може, тому, що він часто тут зупиняється, і мимоволі запам’ятався, як запам’ятовуються обличчя продавців у крамницях, до яких заходиш щодня?..
Женикові закортіло чогось смачненького. З’їв двоє яблук і апельсин. Не допомогло. Мабуть авітаміноз, хоча надворі лютує лютий, треба виходити на свіже повітря. Піде, непоспішаючи, прийде на зустріч заздалегідь. Женик перевдяг нувся, знайшов ключі від хати і згадав, що знову рушає в мандри по місту без грошей. Забув уранці попросити грошей у мами. Отже, треба пошукати в її кімнаті.
Гуманітарій Женик цінує й любить свою матінку — саме завдяки їй він має змогу робити в цьому житті лише те, що йому хочеться.