Він підійшов до ложа, а за ним півколом ступали товариші. Було очевидне, що вони бажають відтяти князеві всі дороги до втечі, коли не зможуть убити його відразу топором.
Володимир не спав і, стримуючи віддих, стежив теж за рухами убивців.
Не спав і Оляф.
Ось топірник розбігся по східцях, які вели до ложа, його велетенська постать відхилилася назад, і зі страшенним розмахом впав топір на розкинену на пурпурі куклу. Як один муж, кинулися інші душогуби вперед, рвучи шовкове покривало ліжка.
Нагло залунав сміх, щирий сміх ситої людини, розбавленої після обіду.
— Вдаряй мечем, усі враз!
Три постаті зірвалися з долівки і кинулися на неприготованих напасників. Три удари мечів, завдані з усієї сили, повалили трьох. Топірник кинувся назад, а з ложа впали удари на нього та його товаришів.
Заки Володимир, Роман та Оляф встигли вдруге підняти мечі, він скочив між них зі своїм важенним топором. І, мов пірцем, розмахував ним, а нападені відступали взад, знаючи, що без щитів ніхто не зможе у темряві обчислити рухів тіла та меча. Успіх наступу додав відваги і двом іншим душогубам. Вони повтікали були зразу аж під стіни, та тепер знову стали підходити до князя. Оляф та Роман мусили повернутися на боки, Володимир залишився сам проти велетня.
Оляф з усім завзяттям варяга кинувся на свого противника, якогось високого вірменина. Забряжчали мечі. Невишколелий, але куди дужчий варяг мав у тісній кімнаті рішучу перевагу. Меч Оляфа з усього розмаху впав на передрам’я противника і гладко відтяв його від рам’я. Я брязкотом покотився меч разом із рукою на долівку, і нелюдський крик потряс склепіння княжої спальні. Живо кинувся на поміч ізаврійський топірник, і в цій хвилині зашумів топір над головою Оляфа. Молодець присів, щоб ударити його здолини, але вістря топора, зачепивши його, протяло шкіру на черепі, і обидва тіла упали на долівку. Я окликом тріумфу повернувся ізаврієць до Володимира та Романа. Тоді світло лампади освітило його так, що Володимир пізнав його: це був відомий ватажок ізаврійської гвардії, протоспатор Бессас, якого Володимир бачив при обіді. Був це муж великої відваги і страшної сили, який одним ударом відрубував голову бикові. Тим-то у бій ішов радніше із топором, ніж із мечем.
Князь мав уже час під час шамотні приготуватись до оборони. Нелегко було велетенському ізаврійцеві важким топором відбивати блискавичні удари меча. Топір, зударившись з мечем, розтрощив його на кусні. В руках у князя залишилась тільки ручка. Він кинув нею з усією силою в лице противника, а сам відскочив взад, туди, де лежав Оляф, і вмить підняв з долівки скривавлений меч варяга. Ухопив викладаний золотом та перламутром підніжок і кинув ним у ізаврійця. Цим разом удар був влучніший. Важкий стільчик ударив убійника у груди, і він подався назад.
Роман скористався був з того, що його противник посковзнувся у крові на долівці, вихопив із-за пояса ніж і встромив його в нахилене над ним черево противника, який з харчанням повалився знову на землю. Роман мав коло себе покривала, на яких лежав перед нападом Володимир; він схопив їх швидким рухом і накинув на голову ізаврійця. Могутній розмах руки із топором заплутався у м’які фалди пушистої ткані. Ізаврієць зірвав рукою з голови покривало, та вже було запізно. Князь мав час використати свій меч: із розтрощеною головою повалився посіпака на землю.
— Спасибі за допомогу! — сказав князь.— Не забуду тобі її ніколи, хлопче.
— Богу дякуй, милостивий князю,— відповів Роман.— Від нього йде сила тіла й духу. Він-то піддав мені спасенну гадку. Якби ми були мали щити...
— Будь у мене щит, я і з ножем не побоявся б цього ката!
Роман швидко позапалював лампади. Аж тоді обидва доглянули сліди зведеного бою. Шість трупів валялося на долівці з розрубаними головами. Я цього три біля самого ложа, по одному справа і зліва і біля дверей труп Бессаса. Я облич пізнати було, хто вони: печеніги, вірмени, ізаврійці — всі здоровенні та кремезні.
— Води і вина! — наказав князь.— Поклич Анастаса.
Грек при вигляді такої різні вхопився за серце.
— Господи! Матінко Христова! — захрипів.
— Не м’явкай, а принеси мерщій води і сильного грецького вина. Але сам, щоб ніхто не дізнався передчасно, що тут трапилося.
Володимир і Роман промили рану на голові варяга, заліпили її й перев’язали, як навчив їх довголітній досвід, а коли влили йому в уста сильного вина, він розплющив очі. Пізнав князя і Романа й усміхнувся та простяг руку.
— Перемога за нами! — сказав.— Темно тут, холодно, і в голові шумить.
— Від топора, брате! Завтра минеться, а полежиш два тижні, то й устанеш здоровий, як риба!
Князь і Роман перенесли Оляфа аж у сіни, де спала дружина. Звідсіля шість парубків понесли Оляфа у місто. Вів їх Анастас у плащі з каптуром. Князь не дозволив нічого рухати в кімнаті.
— Хай бачать висланники імператора, що тут сталося,— сказав.— Заждемо до досвітку і поїдемо. Але раніше поступимо у Влахерн, щоб подякувати за китичку,— усміхнувся, якби і не бачив страшних скривавлених масок довкола себе.
Надворі вже зазоріло, від Лукомор’я в Евксін пливли хмари. Володимир скочив у човен.
— Всі є? — спитав Путятича.
— Всі!
— Так відчалюйте і пливіть вліво вздовж берега! — А до Анастаса сказав: — Вкажи і мені вхід до підземного каналу!
XIII. Царівна
До царівни Анни зайшов увечері її брат Василій.
— Я прийшов прохати тебе, щоб ти висловилася про своє подружжя. Ти забезпечиш себе найкраще, віддаючись ще цього року. Володимир дістане якусь своячку, а не тебе...
— Даремно ви мене заспокоювали, що не боїтеся Володимира. Невже ж ви у вічному городі серед найкращої дружини не зовсім безпечні перед ним?
У голосі царівни звучала злоба. Я острахом глянув на неї Василій.
— Погадав би хтось, що ти радієш нашою скрутою.
— Як я можу вірити у вашу перемогу, коли я маю бути ціною рятунку імператорської влади при македонському домі. Коли ви хочете викрутитися від договору, то мусите найти силу, ще більшу від Володимирової.
— А чого ж ти властиво бажаєш?
— Правди, брате! Ясної правди, без викрутів та промовчувань! Чому ти думаєш за мене і хочеш віддати мене заміж? Як стоїть справа з договором? Скажи, ви вимантили у Володимира поміч, дружину і за те мусили обіцяти мене, правда?
— Так, ми обіцяли на завтра заручини, а весілля щойно за півроку або й за рік!
— Затягаєте, хитруєте, а він?
— Він! Нічого!
— Нічого? То нехай завтра їде домів. Ти можеш примусити його, напустивши на нього його власних варягів.
— Ба, коли вони застерегли собі вірність цьому клятому варварові.
— Бачу, що Володимир перехитрив вас, не ви його. Сьогодні він відступив вам шість тисяч варягів, завтра може їх привести дванадцять тисяч. Що ж буде, коли ваші варяги відмовляться послуху?
— Варяги послуху не відмовлять! Ти їх не знаєш! Володимир теж не зламає слова!
— Видко, що поза варягами є в нього ще інше військо і то сильніше.
— Я його досі не можу розгадати.
— А я бачу в ньому щось більше, як звичайного варвара.
— Я для певності придумав ще інший спосіб. Цієї ночі нападе на нього Бессас.
— Цей горлоріз? То ви вже не мали ніжнішого способу?
— Другого способу нема! — сказав по хвилині.— Він не приймає від нас ні ложки страви, ні чарки вина, хіба... хіба б із твоїх рук, Анно, як чарку при заручинах...
— Хай бог простить тобі, Василію! Невже ж ти бажаєш, щоб твоя сестра стала отруйницею?
— Для добра держави, царства божого на землі, македонського дому...
— Ха! Ха! Ха! Як так, то краще вже для Христової віри стати жінкою варвара!
Василій зірвався з місця.
— То яку ти відповідь мені даси?
— Ніяку! Пробуй і роби, що знаєш. Одно тільки затям собі: Анна, сестра імператорів, краще в монастирі доконає свого віку, ніж для дикого пересуду стане жінкою якоїсь фізичної чи духовної потвори. Зате я не завагаюся перед нічим, коли цього вимагатиме добро держави або церкви...
— Досить таємнича відповідь!
Василій, все життя якого було обмотане хитрощами та облудою, станув перед загадкою — не розумів: чого бажала Анна, на що годилася і чого не хотіла.
Коли вийшов імператор, Анна шукала, схвильована, для себе слова, щоб пояснити своє зворушення. Поява князя, його гарне, спокійне та благородне лице, його первісна сила, яка била з усієї його постаті, залишила на дівчині незатерте вражіння. Із слів брата вона ще виразніше відчула, що не тільки хоробрість та відвага кермували ділами князя, але і розум, не гірше вихованих тисячолітньою культурою греків. Він на диво сам зрозумів, що для царгородян він тільки варвар, якого вживають за ловецьку собаку та з яким ніхто не дружиться. І ось появився він у неї, щоб показати їй, що він не варвар, а людина, покликана до звеличання святого хреста, може, не рівна їй знанням, зате рівна серцем і куди вища силою тіла та волі. Я його поведінки вона відчула ніжність, цю чарівну ніжність сильної людини у відношенні до слабших. Він не давав себе обманути, беріг свого життя, обстоював свої бажання як слід, хоч міг був узяти її, Анну, збройною силою, ограбити город, а морську ліхтарню Буколеону прибрати трупами її обох злочинних братів... Усміхнулася, а вираз гордощів промайнув по її лиці.
— Пробі! Якщо така воля божа, я буду Егерією цього Нуми,— сказала до себе.
Западав вечір. На тлі червоних хмарок чорніло сім веж Гептапіргіону, а на Золотий Ріг падали криваві відблиски. І в ту мить згадала Анна погрозу Василі я. Тоді передала своїй довіреній служниці китичку, яку мала на грудях, і казала їй квіти враз із осторогою передати комусь із прибічників князя.
Володимир мав час скористати з остороги.
Палати візантійських кесарів стояли на самому півострівці між Золотим Рогом і Лукомор’ям і не творили одної будівлі, ані цілості: Магнавра і Хальке, Дафні, Порфіреон та Буколеон складалися з безлічі менших палаток, літнівок, альтан, садів, цвітників, гаїв, травників, водограїв, портиків і колонад. Явні та криті над— і підземельні проходи сполучали ці частини зі собою, з церквою св. Софії, гіподромом та пристанню. Кожний куток мав тут свою історію, часто навіть криваву, мав і свої таємниці. Розгарячкована уява царівни наповняла тепер усе те убивниками, які напосідалися на життя її героя.
На сході почервоніло небо, кров залила фіолет досвітні в, а на їх тлі з темряви кущів виринув велетень, який вільним кроком наближався до неї.
"Це Бессас! — майнуло у першій хвилині царівні.— Ось він прийде і кине мені до ніг відрубану дорогу голову.