Хто так наказує імператорові, зуміє наказувати і з імператорського трону".
Антіной виговорився. Гнів його спадав. Але пекла його образа.
— Я для тебе зроблю все. Ти це знаєш,— почав лагідно Адріан.— Скажу кинути Мастора муренам, Аврелія ти, мабуть, дозволиш вигнати в Іберію. А тепер сядь, спробуємо поговорити спокійно.
Антіной метнув іскри:
— Мені здається, що й ти глузуєш з мене?
— А стривай-бо! Як я зроблю тебе принаймні консулом, тоді, може, пошлеш мене до Дакії. Але поки що цезар — я. Тож сядь, випий води і говори спокійно.
Адріан немов підслухав, що говорив перед хвилиною Аврелій Ізі, бо повторив те саме Антіноєві.
— Дійсно, я погарячився,— згодився Антіной.— Вибач мені... і я піду перепросити Аврелія...
— Визнати провину тяжче, як стримати гнів. Я звелю покликати сюди Аврелія.
— Ні... Ліпше я піду сам. Там Ізі! Вона стурбувалась, коли я зчинив той дурний бешкет.
Цезар засміявся й заплескав у долоні. Увійшов Скавр.
— Попроси прийти сюди патриція Аврелія, а його гостей попроси, хай трошки затримаються.
Коли раб вийшов, Адріан обняв юнака.
— Скажи ж мені, мій хлопчику, по правді: дуже вона тобі люба? І що ти гадаєш?
Антіной притулився до цезаря.
— Скажу цілком щиро: ліпшої дівчини я не зустрічав і... не зустріну. Не борони мені, щоб вона стала моєю дружиною.
— Гадаєш, що вона може бути августою? Римською імператрікс?
Антіной встиг тільки мовчки хитнути головою, коли до таблінуму вступив Аврелій.
— Вибач, приятелю, що я тебе потурбував. Тут Антіной потребує пильно з тобою поговорити,— сказав цезар і вийшов.
Мастор розшнуровував цезареві сандалії і розповідав про Антіноїв вибух. Адріан сміявся. Сміялись і раби.
— Нема дива,— озвався Скавр.— Йому вже ввижаються, щоправда, не червоні миші, що їх бачить по півночі патрицій Семпроиій, але шовкові метелики, що співають і мають зображення мертвої голови на спині.
— Як? — перепитав цезар, і його обличчя враз спохмурніло.
Скавр розповів слово за словом все, що знав. Був здивований, що така дурничка занепокоїла цезаря. А ще більше, що цезар звелів обшукати всі Лохіаські сади, щоб знайти того метелика, якого Адріан назвав: "Атропос".
Більше цезар не промовив ні слова ні до кого. Мастор вернувся навмисне, ніби поправити загнутий ріжок килима. Цезар сидів на ліжку, впершись руками в коліна.
Таж лише перед кількома днями найславніша александрійська віщунка, профантида, віщувала про смерть Антіноя. Пророчиця Скитської Діани в Немі, про помилки якої ніхто ніколи не чув, сказала цілком ясно, що смерть Антіноя прийде з його першим — і єдиним — коханням. І от лише заклепало в серце кохання, а вже стукає в двері й смерть!
Підніс голову. Вперся поглядом в освітлену місяцем стіну. Біле світло місяця повільно сунулось по прекрасній копії Апеллесового образу "Офірування Іфігенії".
— Як вимагають Парки, то й ти, дівчатко прехороше, що прийшло сюди як Іфігенія — прекрасна й безвинна,— муситимеш стати офірою богам. На Зевса! Я цього не хочу! Але Антіноєве життя дорожче тисяч дівчат! Афродіта ж завжди вимагає найдорожчого,— міркував Адріан.
Цезар ліг. Але не спав. Ще раз поглянув на образ. Місячна смуга посунулась до підлоги й упала на очі Аргусові. Несподівано пес підніс голову й протяжно завив...
Занепокоєний Мастор почув сумний Аргусів голос і тихо відтулив запону.
— Візьми пса, Масторе! — сухо звелів Адріан.
Мастор вийшов з Аргусом на терасу. В саду побачив Скавра.
— Чого виє пес? — спитав той.
-— Віщує біду. Цезар це чує також. Не спить.
Скавр стиснув п'ястуки:
— Ці кляті єгиптяни! Я знав, що вони його зурочать! Той Серапеум не минеться без біди! Це вони підкинули того метелика!
— А що ж то за метелик? Чому так враз зажурився "наш", коли почув про нього?
— Я винен, старий онагр! Але ж, як би я це знав, що зветься той метелик "Атропос"!
— Не розумію,— покрутив головою Скавр.
— Бо ти не грек і не римлянин. Існують три Парки... чув?
— Ні...
— Богині такі. Вони прядуть нитки людського життя. Дві прядуть, а третя, що зветься Атропос, та ріже нитку. Це смерть. Зрозумів?
Увійшли до палацу.
"Смерть... Кому?" — думав Мастор. А пес знову тихо заскавчав.
— Мовчи, друже! Це не врятує! — ніжно погладив пса Мастор.— Парки! Це ж наші Долі-Рожаниці!—розмотував у пам'яті імлисті, далекі згадки.— Тільки ж наші Долі, здається, не прядуть і не втинають, і лише матері бачать їхнє світло, що вони несуть біля колиски...І в нас — добрі, а третя лиха... А ходім-но, друже, до пекарки,— звернувся до пса.
Збудив кухаря й звелів миттю зварити молочної каші. Чекаючи, згадував широкі лани, срібну річку... і стару бабусю Авену, що виносила "Долям" за поріг хатини мисочку каші молочної, политої ситою з меду.
IX. РОДИННА РОЗМОВА
Не маю, цезаре, бажань я особливих
Тобі сподобатись. І не цікаво знати,
Чи грішник ти, чи... може, Бог?
Гай Валерій Катулл.
Туга й блискуча, мов чорний баклажан, муринка з віялом на високому, золоченому держалні уважно заслонювала світло бронзової лампи, щоб промінь її не вражав чутливих очей Сабіни. Світло падало лише на сувій і обличчя читачки.
Те обличчя з дрібними рисами, маленьке й ніжне, нагадувало пташину голівку й видавалося ще меншим від монументальної, як і в августи, зачіски. Воно навіть губилося в хмарі кучериків.
Сабіна неуважно слухала Катуллову епіталаму, подібну до сотки інших римських весільних пісень, що на всі способи повторювалися принаймні протягом шести століть.
Коли-не-коли августа кидала пестливе слово іхневмонові, а звірятко, призвичаєне до частого дотику своєї пані, спокійно спало на її колінах, огорнене своїм довгим пухнатим хвостом. Раптом мангуста звелась на своїх коротеньких ніжках, глянула на запону дверей, що висіла нерухомо, і, немов хтось кинув її, влетіла на стіл з туалетними причандалами Сабіни. Швидкий, нерозрахований скок звалив золотий флакон, а той, падаючи, перекинув пуделко з рум'янами. Все раптом задзвонило, мов дзвони, бо впало на велику срібну тацю, де стояла фризувальна лампа.
Корчі болю перебігли августиним обличчям. Вона вхопилась обома руками за вуха й заплющила очі.
З гурту невільниць, що годинами чекали черги в призначеній для кожної них праці, нечутно метнулась молоденька грекиня,—— Сабіна не терпіла в своєму оточенні немолодих жінок,— ухопила на руки звірятко й почала його тихо заспокоювати. Інші кинулись прибирати вчинену Аматусом шкоду.
Мангуста дивилась на двері. А коли там з'явилась невільниця, Сабіна запитала лише рухом брів:
— Божеський цезар питається, чи не перешкодить августі в цю годину?
Сабіна мов зашелестіла устами:
— Хай увійде, коли це необхідно.
Дівчата підштовхнули вигідне крісло і зі гнулись, мов тополі під вітром, у глибокому поклоні.
— Певно, щось важливе напророкував ворожбит, що божеський цезар зволив нас відвідати у такий пізній час,— процідила крізь зуби августа з неприхованим незадоволенням, замість привітання чоловікові. І враз відчула, що промахнулась, бо цезар цілком спокійно відповів:
— Ні, інші справи. В цю хвилину я мав вільний час...
Адріан давно призвичаївся до способу розмови зі своєю дружиною. Знав, що вона намагатиметься вщипнути його ворожбою, пророцтвами, в які ніби не вірила, але якими цікавилась вельми. Певно, вона й одверто вірила б їм, коли б цезар не надавав усьому таємному перебільшеної ваги, часто шукаючи у жерців, профантид, астрологів й авгурів вказівок — ауспіцій — щодо своєї політичної чинності й свого особистого життя.
Сабіна тепер шкодувала, що зарано випустила стрілу. Однак бадьорилась і запитала не без іронії:
— Цезар хоче говорити поважно й — річ ясна — без свідків?
Адріан знову цілком спокійно відповів:
— Свідками кожного вчинку цезаря є й мусить бути підвладний йому світ,— притиснув на слові "вчинку".— Але розмови цезаря призначені лише тим, хто має їх чути.
— Ну, звичайно. Ідіть! — зробила Сабіна рух до дівчат і до Бальбіли, читачки.
— Сьогодні ляжу пізно. Тобі, Бальбіло, дуже дякую за читання й товариство. Я все забуваю порадити, щоб ти пройшлась садами, "чудовими садами", про які всі говорять, що вони гідні августа. Колись, потім, розповіси мені про ці дива Александрії.
Це була також дрібна шпилька проти Адріана, бо він брав участь у плануванні тих садів, яких вона навмисне не хотіла побачити сама, хоч і перебувала серед них вже чимало часу.
Адріан, що повільно ходив по покою, всміхнувся на її "жарт", зрозумівши натяк.
— Аматуса лиши тут,— озвалась августа до невільниці,що тримала звірятко. Але тваринка, щойно її спустили з рук, підняла голівку і, втягуючи повітря, скочила, припала до підлоги й на низеньких ніжках, ще присідаючи на них, поплазувала далі від Адріана.
Цезар голосно засміявся і, несподівано для дорослої і поважної людини, заплескав у долоні й пронизливо свиснув, як школяр на кота. Ошалілий іхневмон умить настовбурчився, мов щітка, блиснув очима й одним скоком опинився на рамені невільниці, що не встигла ще переступити поріг. Сабіна вхопилась рукою за серце й простягла другу по флакон з "сіллю".
— Даруй мені! — простодушно озвався, ще сміючись,цезар.— Я забув, що тобі не подобаються голосні звуки. Але це дужче за мене. Мабуть, так пес не може бачити кота, як я цього твого "щура".
Сабіна відсапувалась, хапаючи повітря.
— І дивно мені,— продовжував Адріан,— цей щур ненавидить мене, а ніколи не спробував ні вкусити, ні пошкрябати. Лише вибалушить свої червоні очі й блискає ними.
— Це й є те "важливе", що ти прийшов сказати мені?
— Уяви собі, ти вгадала! Ні, не це! Але я говорив, чекаючи твого заспокоєння,— потрапив Адріан у тон, переходячи кімнатою. Непризвичаєний до сутінків, кілька разів зачіпав ногою то Аматусові подушки, то килим, то стілець.
— Я слу-ха-ю.
Адріан мовчав, проходжуючись між речами, що переповнювали покій.
— Невже ти перешкодив мені йти на відпочинок на те,щоб тут обмірковувати якісь архітектурні проекти? Перестань ходити! Ти ж знаєш, що це розкидання меблів — невиносиме! Це мене до шалу дратує!
— Аякже, знаю! Добре знаю, Сабіно... Тебе дратує все,що я роблю. А надто архітектура. Але ж сьогодні буде мова не про те. Я тільки шукаю способу, як би так сказати, щоб найменше тебе дратувати.
— Дякую за ласкавість. Може б, ти ще посвистів?—уїдливо відказала Сабіна і, не витримавши тону, спалахнула: — Ні, це мені треба вже давно поговорити з тобою серйозно, а не тобі зі мною! — Аж зірвалась з місця.
—Раз і назавжди! Чуєш? Раз і назавжди скінчити цю безглузду комедію.
— І знову твоя правда.