Віддячився

Андрій Чайковський

Сторінка 20 з 25

Поки робити міг, то й не чіпали, а коли охляв від тяжкої праці, то викинули, мов собаку, до отцеї пустки і тут здихати мушу...

— А де ж сестра?

— Померла небога, я сам остався круглим сиротою. Поки вона жила, то задля неї у тім пеклі держався, а як її не стало, то вже в мене і сили не було...

За той час поставив Івась на лавці горячого кулішу і подав батькови ложку.

— їж, таточку, на здоров'я.

— Спасибі тобі, люба дитино. Давно я не мав в роті теплої страви. А куліш, мабуть, добрий буде.— Старий узявся за ложку і Івась мав нагоду тепер при світлі придивитись до батька. Та він його не пізнав би. Що за тих кілька літ недоля з нього зробила. Його голова була цілком лиса, лише кілька космиків волосся висіло іззаду. Він заріс цілий сивим волоссям. Голова і руки у нього тряслися.

— Я і вгадав, що смачний куліш,— говорив старий і наче б повеселішав. Та від того Івасеві не полегшало на серці. Воно стискалось, мов кліщами. Та все ж змагався старого підбадьорити...

— Не журись, тату, ми тепер інакше заживемо, вже я подбаю, що їсти буде шо, й до ліпшої хати переберемось.

Старий похитав головою.

— Добра, синку, у тебе воля і золоте серце, та сього ти не докажеш. Тобі ліпшої хати не дадуть...

— Коли так, то чорт з ними, з сими клятими панами, я тебе заберу і на Січ втечемо. Там тобі хліба не пошкодують.

— От вигадав ти! На Січ мені вже запізно, я вже ледво через поріг переступлю, не то що. Мене Господь покличе до Січі небесної... Я лише благав Господа, щоб довелось перед смертю котрого із вас, мої сини любі, побачити, а коли се сталось, так нічого більше мені не треба...

Івась не знав, що на се сказати. На душу залягав такий тяжкий смуток, наче б стояв над відкритою могилою, в яку мали його живого поховати.

— Так підожди, тату. У мене є трохи грошей. Завтра де-небудь пошукаю на селі якийсь куток супокійний, де нас у комірне приймуть. Заплачу добре, а сам зароблю тільки, що нас обох вигодую...

— Не дуже ти на ті заробітки числи. Ти панський підданець, твоя праця панові належиться...

На те слово Івась увесь спалахнув, мов підпалений порох. На Січі він був вольний, як птиця, а тут у тій нужді йому підданство нагадали. Почувши, що кінь товчеться при пустій стіні, спитав:

— Батеньку, де б тут коня трохи попасти?

— А де б? Хіба попід оплітки на селі. Ти, сину, коня тут не виживиш...

— Так його завтра продам, хоч жаль мені його, як брата...

— Ти коня не продавай, а зараз, зараз уранці тікай на Січ, тікай поки пани не дізналися, що ти тут.

— Хіба ж тебе самого немічного оставлю в такій нужді? Ніколи! Я сам себе прокляв би.

— Не турбуйся мною, мені не довго вікувати...

— Як Бог дасть, а я тебе не покину,— сказав твердо Івась.— Ти, батеньку, лягай спати, бо нічим бачу світити буде далі, я зараз лежанку тобі поправлю, по-рушаю трохи, ти ляжеш, а я піду трохи коня попасти...— Івась поправив лежанку, поміг батькові вилізти на піч і пішов до коня. Вивів його на двір і повів під оплітки.

На дворі стояла тиха ніч. На небі блистіли рясні зорі. Кінь хапав траву і хрупав. Івась задивився на небо, наче б звідти помочі благав для себе, у тій тяжкій недолі. Тепер при такій тиші, серед рідного села, нагадалась йому ціла безжурна, весела молодість. Тоді у нього стільки турботи було, щоб з вовкулаком або двораком не стрінутись. Нагадав хлоп'ячі літа, як то з ровесниками коні пас на леваді, аж до тої хвилі, коли попався татаринові. Нагадав дядька Касяна свого спасителя і почув у своїм серці велику вдячність до нього. Коли б трапилася колись нагода відплатити йому за його доброту. Нагадав товаришів шкільних, Січ запорозьку, сотника Жмута... і на хвилю забув, де він є. Йому здавалося, що стоїть на майдані січовім. Та в тій хвилі почув немічне кахикання хворого батька і знов станула перед очі сумна дійсність. Чому він тепер не на Січі з батьком, або у сотника? Як там усі піклувалися ляшкою-бранкою, а що тут ляхи з хрещеним народом не виробляють... Івась знемігся дуже, присів під плотом і став дрімати. Кілька разів шарпнув кінь за поводи, і він прокинувся. Та відтак випали поводи з руки, Івась не мав сили їх задержати, і він заснув...

Рано почув в селі якийсь гамір і прокинувся. Його кінь стояв під оплітком і куняв. На щастя уздени ця замоталася у корч вербини, а то пішов би світами. Івась став прислухуватись до гомону і йому зараз нагадалось, що се двірська служба людей на панщину жене. Та як воно? Хіба ж сьогодні не неділя свята? Певно розвідає у батька. Він повів коня в сіни.

— Добрий день, тату! Чи гаразд спав?

— Яке там моє спання. От, мов птиця на гілляці: заснеш хвилинку, та й опять прокинешся. Кашель мені не дає спати. Та ти, Івасику, такий здорожений, та не спав усю ніч, коня пильнуючи.

— Я спав добре. Таки зараз під тином заснув.

Чого се, тату, такий гамір у селі, хіба ж сьогодні на панщину людей гонять?

— А гонять, синку, гонять. Гонять тих, що чим-небудь прогрішились. Таке видумав наш новий економ.

— Бодай вони пропали, що таку содомію заводять.

— Побачиш, що й пропадуть. Господь Бог не дозволить жартувати із себе. Він терпеливий, а кара Божа не минеться так.

— Ось я тобі зараз що-небудь їсти прилагоджу.

— Ти, синку, нічого не їв...

— Погризу сухаря, води нап'юсь, буде з мене. Опісля піду під церкву, коня продам, тобі хатку якусь найму і туди перенесемося.

— А я тобі таки раджу коня не продавати. Коли не хочеш інакше, дай його комусь пасти, він тобі в пригоді стане. Тобі неперемінно треба буде звідсіля втікати. Мені ти нічого не поможеш. Чейже Господь зжаліється наді мною і зробить моїм злидням край...

— Ні, таточку, що не говори, а я тебе не лишу. Я таки мушу твою долю поправити. За наймита стану у кого-небудь, у мене сила є.

— Я побоюсь, що економ тебе у замок візьме, ти гарний собою хлопець, у лакеї постриже....— Старий притяг до себе Івася, дивився з любов'ю в його лице і гладив дрижачою висохлою рукою по кучерях.

— Яке панові до мене право? У мене землі нема, то я й панщини не зобов'язаний робити.

— Ого, го, тут не так. Тут нема ніякого права, а тільки панська воля. В тебе землі нема, та ти таки панський чоловік, холоп, підданець, і пан може з тобою зробити, що йому захочеться. Колись була тут свобода, та минулося. Добре було людям жити, як мені старі діди розказували і як я сам затямив, та усе перегуло, відколи люті пани настали...

— Хіба ж і сюди пани з Польщі позаходили, тйк як у правобережній Україні?

— Ні, синку, тут панів ляцьких не було і нема. Тут свої собаки виродились. Ти послухай: отсі слободи князь Вишневецький у давнину позаводив. Людей закликав з-під ляцького ярма, давав їм пільги і народові добре жилося. Один з Вишневецьких, Дмитро, гетьманом козацьким був, Січ заснував, його любив народ і козаки до нього йшли, мов бджоли до матки. Бо Вишневецьких рід є стародавній український. Аж отсего теперішного віддав батько єзуїтам на науку. І вийшов з нього яничар, кат своїх братів. Страшний чоловік. Сатана його опутав. Він свої ляцькі отченаші шепче, а людей на смерть, на муки відправляє. Найменший непослух, се у нього бунт значиться, а за бунт — смерть. Повідбирав нам давні слободи, права, завів панщину, віддав нас на поталу своїх посіпак, а ті виробляють у нас, що їм завгодно. І краю тому не має. Зривавсь народ кілька разів, та вдіяв тільки, що його проводирі, найкращі люди, на палі сконали...

— Скажи мені, тату, хто була моя мама покійна?

— Твоя мама з Києва була. її батько був рибалкою, на Подолі жив та рибою торгував. Його звали Грушкою, а твоя мама Ганною звалася.

— Хіба ж? Чи не Демид?

— Таки Демид. А ти звідкіля знаєш?

— У нашій Січовій школі школяр був Андрій Грушка, київського рибалки Демида син. Ми товаришували та дуже любилися... Він уже козак-това-риш.

— Так, певно він сам. Він тобі дядьком приходиться, от відгадала душа свою кров...

— Тепер, тату, я тебе оставлю, а сам піду в село, може знайду купця на коня та й пошукаю якогось житла для нас обох.

— Бережись, синку, не попадай на очі якому дворакові, щоб якого лиха з того не вийшло...

Івась вивів батька з хати на сонце, а сам пішов у село. Люди виходили вже з церкви. Вони дивились цікаво на Івася. Він з усіми здоровкався. Люди дізналися, що то Чорноусенко, якого перед кількома літами татари піймали. Обступила його ціла громада, найшлись ровесники, що разом з ним товаришували, стали вітатися та випитуватися.

— От ви, любі земляки, поможіть мені у двох ділах: купіть хто у мене коня та вкажіть мені та мому батькові житло яке. Годі нам у тій норі жити. Я заплачу добре...

— Якже нам у тебе коня купувати, коли ми його не бачимо.

— Так підождіть, я його зараз приведу.— Івась побіг до хатчини і вивів звідсіля коня з сідлом. Люди стали коня оглядати.

— Скільки хочеш?

— Я кіньми не торгував, то й не знаю, а ви краще скажіть, скільки дасте, продаю з сідлом.

— Двадцять золотих даю,— каже один богатій-ший чоловік.

Івась вже мав згодитися, коли заговорив другий:

— От дукач, дурнички йому хочеться. Купував би за двадцять, не гріх тобі кривдити чоловіка? Ти подивись гаразд: кінь добрий, міцний. Дивись, які у нього ноги, які груди, а голова? Коли б у рідного брата, так варта сорок...

— То купуй сам, я не дам більше,— каже богач.

— І не давай, удавися твоїми грішми. Я сам куплю за сорок. Ось тобі, Іване, гроші. Я зараз знайду тут десь мого синка, він відведе.

Чоловік відчислив зараз гроші. Навинувся справді синок і взяв коня.

Аж тепер спогадав собі Івась, що він зробив. Йому страх зробилося жаль доброго товариша. Йому здавалося, що прощається з кимсь рідним. Він обняв коня за шию, став його цілувати, пестити та сердечно розплакався. Цілував його в очі, ніздря та приговорював пестливими словами.

— Прости мені, не я тебе продав за юдин гріш, а моя тяжка недоля, вибач мені.

Аж тепер віддав коня хлопцеві, обтер очі і замішався в гурток людей.

— Тепер, земляки, покажіть мені, якесь житло, де би приміститися.

— У мене є хатчина, недалеко звідсіля... Ходи, оглянеш,— говорив Танас Чепига.

— Та чи відправа у церкві не зачнеться? — спитав Івась.— Може би аж по службі.

— Куди там ще до служби! У нас невільно зрана дзвонити, поки пан економ не виспиться — у нього до ранку гості гуляли... Хіба ходім зараз,— говорив Чепига.

Пішли.

19 20 21 22 23 24 25