Розтулив рота, аби щось сказати, але нічого не сказав, закліпав тільки за звичкою.
– Я не пристановища біля неї шукаю, – продовжувала Ванда, – а зі шкури лізу, щоб їй було добре. Вона має вступити до музичного училища, і я все зробила, щоб вона туди потрапила. Ми сиділи над її програмами десятки вечорів, і я таки досягла свого. Подбала й про протекцію – без цього також не обійтися, і можу бути певна, що без шматка хліба вона не залишиться. Ціню щире почуття в тих твоїх листах, але вони, ці почуття, мало що можуть дати.
– Ті листи збереглися? – спитав він несміливо.
Вона засміялася коротко і знову відвернулася до вікна. І знову, певне, побачила стежку, про яку він нещодавно мріяв, і клумбу з квітами, можливо, з тюльпанами.
– Недаремно спитав у тебе про ті листи, – продовжив він. – Мені хотілося, щоб, вирісши, вона прочитала їх – по-справжньому вкладав туди душу…
– Наївний ти і смішний чоловік, Сильвестре, – сказала вона, не повертаючись. – Через оту нерозумну пристрасть до нікому не потрібних віршів ми й постраждали усі. Він хапнув ротом повітря і знову поблід.
– Вона їх не читала? – спитав зовсім тихо.
– Ще чого? Я ж кажу, та її пристрасть до тебе – тільки химера. Можливо, я неправильно зробила, що спалила ті твої вправи – не буду ховатися, боялася. Може, це її розхолодило б і не мали б ми потреби вести з тобою цю балачку.
В кімнаті зависла глуха мовчанка, але Ванда не повернулася від вікна. Він же стояв серед мешкання й німо дивився їй у спину. Знову хапнув повітря й понурився. Тоді сказав зовсім тихо:
– Ти дивовижна жінка. Вандо. Завжди захоплювався тобою, бо ти по-справжньому сильна. Ти якась така…
Вона різко повернулася на підборах.
– Знову ти про мене, – мовила нетерпляче. – Ми про дочку балакаємо…
– А для мене що дочка, те й ти, – сказав він ще тихіше. – Дякую, що дозволила бути біля вас. Для мене це щось справді богом дане. Мені, Вандо, це жити допоможе.
– Ну, гаразд, – обм'якла раптом Ванда. – Здається, ми ні до чого не домовилися. Одне я хочу попросити: поводь себе як вдома і нічого годинами просиджувати на стільці. Заради дочки я тебе прийняла і заради неї на що завгодно піду. Поживемо. Хай придивиться до тебе і хай тебе пізнає. Саме таким, як ти є, а не яким витворила тебе її уява. У неї багата уява, і це не дозволяє мені контролювати кожен рух її душі. Признаюся: з якогось часу вона почала мені опиратися.
Блимнула на Сильвестра і різким рухом відсунула з вікна фіранку. В його грудях щось тенькнуло, але не міг отак відразу підійти до вікна. Через це опустив очі і сказав перше, що прийшло йому в голову:
– То ти прийняла мене для того, щоб вона в мені розчарувалася?
– А ти ж думав як? – сказала Ванда загонисто й пішла рвучким кроком із кімнати. – Зараз вона повернеться, і ми тебе покличемо, – мовила від порога.
Гримнули двері, і він знову залишився сам. Вовчик-братчик, який уже вмостив був аж дві ноги на санках Лисиці, вона, однак, одну наказала із санок прибрати. Але він з того не вразився. Перечекав, поки стихнуть кроки, і був насторожено напнутий. Почалапали капці через вітальню і стихло зовсім, але він ще стояв і прислухався. Тоді й напливла на його вуста м’яка всмішка, і, ступаючи навшпиньки, він рушив до вікна. Рипнула дошка під ногою, чоловік завмер. Але було довкола тихо, аж дзвонило у вухах. Тоді він заплющився і, витягши руки, пішов наосліп. Торкнувся пальцями підвіконня і раптом розплющився, йому різко кинулася в очі стежка, що била в зеленому трав'яному ложі, добігала до малої видолинки, круглої, як коло. Стояла в цій видолинці лавка, а посередині яскраво цвіла вщерть засаджена червоними та жовтими тюльпанами клумба.
6
"Це був мій другий лист віршем", – прошепотів Сильвестр, бо таки писав про це Ванді. Про стежку, і тюльпани, і лавку, про своє бажання застати їх, коли вдається повернутися. Все дивним чином накладалося: оця кімната – чомусь тоді він мріяв про таку стерильну чистоту, про тиху забіч, де живим може бути хіба що календар. В його голові щось просвічувалося, але він не посмів і мріяти, що Ванда з дочкою таки не зневажили його фантазій. Точніше, сама Ванда, бо листи вона таки спалила – не казала б інакше цього. "А може, це просто випадковість", – подумав він. Стежка, зрештою, завжди була тут, клумба теж, а тюльпани вони могли посадити принагідно. Так само завжди білизна Вандою щедро крохмалилася й була сліпуче біла. Може, не треба перебільшувати, думав він, бо ті листи так давно він написав. Потому дістав коротку записку-повідомлення, в якій Ванда повідомляла, що з тих і тих міркувань вона розриває з ним шлюб, що вона засуджує його і вважає, що він несе покуту справедливо. Отже, чинить вільними і себе і його. Після того протяглася безконечно довга прірва часу; він також уже більше їй не писав, хіба що подумки. Й справді, дурною наївністю треба вважати, що ті листи щось та й значили для Ванди й Мирослави, та й чи не краще було їх знищити? Бо коли відмовився й засудив того, хто ці листи писав, чи й був сенс у їхньому зберіганні.
В домі висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й тюльпанову клумбу. "Вона сказала, що можу вести себе як удома", – подумав він сміливіше, бо йому неймовірно, аж до заверту голови захотілося пройтися по тій стежці. Не міг тому бажанню опиратися, не міг ні про що навіть думати, тож не втримався й тихенько прочинив двері. Але у відповідь відразу рипнули двері інші, що вели в коридорець до кухні, і в них постала якась серйозна й поблідла Ванда.
– Кудись зібрався? – спитала вона.
– Та нікуди, тільки в садок. Знаєш, на клумбі й справді ростуть тюльпани, – наївно мовив він.
– Звісна річ, знаю, – сухо відказала Ванда. – Щороку я їх і саджу. Цієї весни, правда, садила їх Мирослава: вони завжди тут росли.
– Оце мене й радує, – сказав він. – Чи не дозволиш там трохи посидіти?
– Ти вдома, Сильвестре, – звищила голос Ванда, – тямиш, удома! І для того, щоб вийти в сад чи в туалет, у мене нічого питати дозволу.
Він покірливо хитнув і подріботів до дверей, що вели в сад, все-таки намагаючись якомога менше чинити шуму.
– Коли повернеться Мирослава, я покличу тебе, – сказала Ванда.
Але він уже стояв по той бік дверей і вже не був такий принизливо-зігнутий. Начебто повищав, і ніхто, побачивши його в ту хвилину, не сказав би, що він надто малий. Очі в нього розширилися і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він таки мав реальну можливість па неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідує поета, було це щось живе, наочне й просте. Трохи злякався власного щастя, бо не міг уже знати йому ні виміру, ні стриму – чи вистачить у нього сили витримати напругу? А може, коли стане на біле тіло стежки, щось обірветься йому всередині і провалиться він у чорну темінь, а може, й справді не витримає такої напруги його схвильована душа? Але не міг він і зупинитися, отож нога його звелася і таки торкнулася стежки, і він пішов по ній, як писав уже в третьому листі віршем, і все навкруги зазвучало так само ніжно, як він і писав, начебто кожна травинка довкола стала струною і тепло відливала йому свою музику. Але ні, то дзенькотів цвіркунець, всього один-єдиний трав’яний коник, і цього стало досить, щоб звідусіль полилася на нього щедра блакитнява, бо весь простір над стежкою густо наповнився нею, проклавши йому довгий і незвично високий коридор. Більше того, той коридор став ясним тунелем і не вів нікуди, а розчинявсь у глибині сусідських городів. Саме по тому тунелю вій мав піти, хотів-бо знайти ключ до свого щастя, тобто заспокоїтися. Похитуючись, наче п’яний, добрів до лавки біля тюльпанової клумби і обережно сів, відчуваючи, що йому таки завинулося в голові і забракло повітря. Зловив пальцями ніжне квіткове стебло і, як сліпий, обмацав його, відчуваючи пучками тугу й прохолодну квіткову плоть.
У цей час прилетіло звідкілясь із неба сонечко і сіло просто на затилля його руки. Сильвестр тримав руку, боячись поворухнутися, й дивився на жучка як на посланця небесного – те сонечко на затиллі руки спокійно собі повзло, рухаючи вусиками, і легенько шкробало йому шкіру – було кругле, гарне і червоне…
Саме в цей час зайшла в дім Мирослава і підійшла до матері, котра стояла біля вікна.
– Тато вже прокинувся? – спитала дівчина.
– Онде в саду, – сказала мати. – Глянь, тішиться, як дитя.
– Що це він розглядає на руці?
– Не знаю, здається, якогось жучка. Чи він там жодного жучка не бачив?
Мирослава дивилась у шибу, і їй здався трохи смішним отой маленький, лисий, густо залитий сонцем чоловічок, що так пильно розглядав щось на своїй руці, такий маленький, крихітний, такий самозаглиблений. Але відразу ж у її серці спалахнуло щось таке, як жаль чи співчуття. Вона засміялася вслід за матір’ю, але відразу ж обірвала сміх – бо той жаль раптом почав рости, як тісто.
– Ходи покличеш його, доню, – сказала Ванда. – Чи не правда, дивний у тебе батько?
– Маленький, – відповіла Мирослава. – А знаєш, мені навіть подобається, то він у мене не такий, як усі.
– Ну, це невелике достоїнство, – сказала Ванда і незвідь-чому прикусила кінчик долішньої губи.
7
Він здригнувся, бо побачив, що по стежці просто до нього йде дівчина. Не зумів так швидко переключитися, отож здалася вона йому незнайома. Була гарна, але ще надто юна, з молочно-блідим обличчям і з темним розкиданим по спині волоссям. Він аж захлинувся від думки, що оця юна красуня його дочка, рухнув рукою, і сонечко, зірвавшись, полетіло назад у небо. Дівчина всміхалася до батька щиро й лагідно, він же ледве стримався, щоб не підхопитися їй назустріч.
– Вже повернулася? – спитав спокійно.
– Уже, – відповіла дівчина і з розмаху сіла біля нього. – Гарні у нас тюльпани?
– Чудові, – сказав Сильвестр. – Вони мене й виманили сюди. Ти їх садила чи матір?
– Ясне діло, що матір. Я їй тільки допомагала.
Він легко здивувався – це не зовсім збігалося з тим, що повідомила про це Ванда.
– Дивлюся на тебе і впізнати не можу, – сказав він.
– Я так само, – мовила дівчина.
– Добре кінчаєш школу?
– Непогано.
– Мати хоче, щоб ти вступала в музичне училище?
– Я теж того хочу.