Дозволяв Галинці впорядковувати одежу, бо хотів до того священнодійства повертатися знову й знову, ще раз і ще — хай навіть сотню разів, адже пізнати таємницю — це сотню разів повторити акт пізнання. Я знову садив дівчину собі на коліна, боком до себе, і її ноги витікали з подолу спідниці чи сукенки й текли в траву, як молочний струмок, власне, два молочні струмки, і я гладив ті ноги, м’яко, непоспі-шно, боячися відстрашити її чи скаламутити довіру до себе, і спершу тільки на цаль, а тоді все більше й більше оголюючи ті ноги, бо мені було мало їхньої відвертості. І так поступово пізнавав я другу жіночу таємницю — вічну таємницю текучих, як струмки молока, ніг. Її рука зупиняла мою, котра мимовільно просувалася все вище й вище, і я м’яко й ніжно з нею, тією рукою, боровся, але вона тут була тверда й непоступлива Від того я мав зрозуміти й розумів, що дійшов туди, де струмкам початок; надто швидко все не здобувається, нам ще треба по тій дорозі пройти, переступити ще одну заказану межу, тож не поспішав, добре-бо знав, що рано чи пізно ту межу переступлю, її тверда рука безвільно впаде і звільнить мені дорогу, і я ступлю в третю жіночу таємницю без грубого посягання. Але це станеться тоді, коли ми обоє будемо до того готові, бо таємниця ніколи не буває цільна, вона сама складається з часточок, і я щоразу пізнавав, приїжджаючи до Галинки, нову й нову її часточку і так до вичерпу, часом мені наївно здавалося, що це моє юначе пізнавання не матиме кінця-краю, адже йшлося про речі, дотичні до вічності. Може, це була якась смішна моя ілюзія, але ми обоє розуміли, що коли нам призначено заглиблюватися все далі в себе, власне, одне в одного, — це маємо чинити так, щоб не порушити нашої гармонії та злагоди.
Отож прийшов момент, і рука, яка боронила моє подальше просування, раптом ніби зламалася й опала, і я торкнувся заповітного. Трем пройшов мені по тілу, трем пройшов і по тому, що тулилося до мене, і я попросив її тихо звільнитися від одежі й там.
— Ти мене не образиш? — спитала вона так само тихо.
— Чи ж багато я тебе ображаю? — відказав я.
І вона раптом встала й звільнилася від одежі, яка мені перешкоджала. Тоді я відчув, що потрапив у густий ліс, і почав запаморочено блукати там, і моє тіло ще більше бив нервовий дрож, так само, як тіло її, бо звідтіля, із того трикутного лісу, струмувало такою енергією, якої я ще не мав сили витримати, — воістину, джерело було там. Ми відштовхнулися одне від одного й лежали в траві обіч, руки наші стискались, а очі тонули в глибокому небові, і я подумав раптом, що пізнання кожної таємниці чи частини її — це своєрідне народження в собі, а водночас і наближення до кінця. Тобто я відчував, що народжуюся як чоловік, а вмираю як дитина чи юнак, і це так само конечно, як і все у світі. Те ж саме відбувалося і в ній: вона вмирала як дитина й дівчинка, а народжувалась, як жінка. І я хотів, щоб цей обряд, чи процес, чи дійство, яке мусить відбути кожна жива істота на цій землі, не були нічим осквернені, а щоб усе відбулося, може, трохи й урочисто, а коли вже не урочисто, то принаймні погідно і шляхетно. Хотів не тільки самому бути готовому до цього обряду чи дійства, але щоб готова стала й та, котру я любив. Окрім того, мені не бажалося поспішати, та й вона, по-моєму, того не бажала. Отож сіла й натягла на коліна подола.
І тут я помітив, що за нами підглядає місяць. Помітив, що навколо вже зовсім не день, а справжня ніч. Провів рукою по траві, була вона зарошена. І так дивно мені стало, що я вимкнувся на якийсь мент із часу. Галинка вже впорядкувала одежу, і ми повільно побрели по сутінному полі, де чулися таємничі шелести і де відбувалося не одне, а сотні, а може, й тисячі таких же, яке ми щойно відбули, дійств. Ішли вичерпані й переповнені одне одним, хоч обоє знали, що це ще не край нашому зближенню, але обоє знали, що до того краю ми підступили впритул, і нам таки доведеться з тієї кручі стрибнути — отоді-то наше чудо зближення й поєднання завершиться остаточно. І я раптом незвідь од чого застрашився, бо мені здалося: в нас надто мало часу. Застрашився, бо подумав: я відтягую, вона відтягує, і ми віддаляємо той момент, а навіщо? Навіщо тратимо час, адже не відаємо, що буде з нами завтра. Не відаємо, скільки нам відпущено того часу. Ці думки вдарили мене раптово, як потік води чи град.
— Галинко! — сказав я, схвильований, і зупинився.
І обійняв, і притиснувся до неї, і пригорнув її до себе, і відчув її притулену до моєї, тільки відділену одежею плоть.
— Давай сьогодні, — видихнув я, — станемо чоловіком та жінкою.
— Як так станемо? — трохи злякалася вона й відсторонилася від мене.
— Так, як всі люди стають. Будь моєю, Галинко. Сьогодні, мені здається, такий момент настав.
Але вона вже була від мене далеко. Я це відразу ж відчув. Уже ми йшли побіч, проте біля нас, між нами виросла прозора стіна. І я пізнав якийсь відчай за те, що таки поспішив і, здається, недоладно. Відчай за те, що злякався часу, і за цю стіну, що між нами знову постала.
— Чому мовчиш, Галинко? — спитав я. — Станемо чоловіком та жінкою?
— Станемо, — мовила вона, — але не зараз. Я не готова.
— А коли будеш готова?
Вона мовчала. Якось глухо й безнадійно мовчала. Може, я щось тут не розумів?
Знову її зупинив і почав цілувати. Вона задихалась.
— Галинко! — прошепотів я. — Хочу з тобою побути ще.
— Пора вже йти, — сказала вона тремтливими губами.
— І мені пора, — сказав я, — але сьогодні не можу так просто від тебе піти.
— Дурненький, — засміялася вона ніжно. — У нас же є завтра й післязавтра. І взагалі, в нас безліч часу.
Та я не був у тому впевнений, тривога з’їдала мене. Я раптом згадав темне пророкування її матері, і мені гостро повірилося, що немає в мене з нею часу, немає!
Знову кинувся до неї, почав цілувати, але вона вивернулась.
— Ти й так забагато сьогодні мав, — мовила, і то таким тоном, що я почав пригасати: погодження і взаєморозуміння з нею в цю хвилю не мав.
Такі дисгармонійні хвилі в нас бували, але нечасто. Зрештою, як покаже подальша оповідь, мав рацію я, а не вона, — нам губити часу таки не випадало.
Чинилося все те, про що оповідаю, влітку, коли я був удома на канікулах, коли наше кохання буяло, як і тодішнє літо, повне сонця, зелені, гроз, дощів, радісних ранків, повне тепла, спеки, рясних плодів на городах, у полях і садах…
Несподівану перепону в своєму любовному святі я зустрів з боку своєї матері. Галинка їй чомусь перестала подобатись.
— Як на мене, — сказала вона безапеляційно і владно, — такий хлопець, як ти, міг би знайти собі кращу дівчину.
— Але кращої мені не треба, мамо!
— Небагато в житті знаєш, отож послухайся матері.
— Що значить послухайся?
— А те, що тобі Галинка не пара. Вона з поганої сім’ї.
Це мене ошелешило. Стояв і мовчки на неї дивився.
— Нічого витрішки на мене ставити, — сказала мати. — Кажу те, що є, і хочу тобі добра.
— Хіба Іван Касперович був погана людина? — спитав я.
— А Олька, її матінка? — відрізала мати. — Колишня п’яниця, а тепер гадалка. Тоже мені ще! Ні, я не хотіла б, щоб ти брав дівчину з такої сім’ї. Не хотіла б, щоб ти навіть ходив із такою. Правильно кажуть: коли хочеш взнати дівчину, подивися на її матір.
— Але ж дівчину маю вибирати я, а не ти! — обурено мовив я.
— А мені отак спокійно дивитись, як вона тебе обкручує? Ну, вибач! Раджу тобі від неї відійти. Ну, не зразу. Такий хлопець, як ти, вартий кращої дівчини.
— Якої це кращої? — не зрозумів я.
— Інтелігентнішої, — мовила вона категорично. — Хіба в Києві мало гарних дівчат?
Мати вразила в найболючіше місце. Галинка, хоч і вчилася в інституті, розвитку була невисокого, книжок не читала, більше любила шити й в’язати, а інтелектуальним співрозмовником мені взагалі не могла бути. Я пробував її підтягти: водив на гарні фільми, давав читати чудові книжки, пробував говорити про музику й поезію, але тут у нас погодженості й справді не було. Однак те, що це сказала мені мати, а ще й так прямо, мене обурило і викликало протест. Я розсердився й грюкнув дверима. Вийшов на веранду, розчинив вікно й побачив Олега Велета, який стояв серед двору й тримав у долонях випале із гнізда пташа, ніжно до нього приговорюючи.
Олег усіх нас дивував. Щороку він виростав сантиметрів на п’ятнадцять, а в дев’ять років рости перестав, дорісши до двох метрів. У сім років він рішуче став перегравати Георгія Ковальчука у шашки й шахи; в школу його відправили вчасно, але там він не затримався: писати й читати вмів чудово, а задачі розв’язував для старших класів, чим завзято користувалися Карасики. Його навіть хотіла обстежити якась комісія, але він від неї втік.
— Мені, мамо, — сказав він Карасисі, — школа не потрібна, бо я й так усе те знаю!
Моя мати зацікавилася незвичною дитиною і принадила Олега до себе. Як учителька математики вона навчала його вдома й казала, що він вільно засвоює курс вищої математики. Але в нього було погано з мовами: українська давалася легко, російську засвоїти не міг. Зате запоєм читав книжки, їх постачала йому знову-таки моя мати, яка вважала Олега геніальним. У місто він ходити не любив, бо там на нього зглядалися, а іноді чіплялися гурти хлопчаків, зате любив блукати в полі над річкою — інколи його поривало, і він ішов незвідь-куди: в ліси, до річок Гуйви та Гнилоп’яті й ще далі, намагаючись не потрапляти людям на очі. Довіряв лише двом: Георгію Ковальчуку та моїй матері. Мене сприймав трохи насторожено, однак коли я йому показав кілька поетичних книжок, скажу, дуже добрих, і розтлумачив, що таке поезія, він нею захопився, а через кілька днів приніс кілька своїх надряпаних дитячим почерком віршів, які мене вразили метафорикою. Та законів ритму й римобудування він до кінця не збагнув, і я йому розтлумачив і це. Після того він легко пізнавав, де ямб, а де амфібрахій чи хорей. Я тоді був меломаном і вирішив прилучити Олега до класичної музики. Але тут легко не пішло, до музики він залишився байдужий і нею не зацікавився. Це було тим більше дивно, адже музику природи він сприймав, бо й сам був її дитям. Книжки читав у якийсь дивний спосіб: не рядок за рядком і слово за словом, а відразу вбирав зміст усієї сторінки, через що поглинав книжки з великою швидкістю.