А між тим в обох дверях й біля порога тиснулося все, що було з домашніх й сусідів, з якоюсь боговійною пошаною приглядаючись до обох стариків. Видко було, що користувались вони незвичайною пошаною у всіх, бо коли дали вони нам знак, щоб йти за ними, цікава юрба зникла із дверей даючи нам свобідний прохід.
Ми забравши наші наплечники, кивнули нашим господарям на прощання і вийшли за стариками із кімнати. Дійсно перед домом стояв літак, чи щось в роді літака. Доволі широка повозка із двома бічними крилами на чотирох малих колісцятах, з піднятим угору "носом", як казав Ґрегем, в якому мабуть, находилася машинерія.
Рухом руки запрохали нас старики заняти місце в літаку й усівши біля нас кивнули головою на прощання нашим господарям. Всі присутні схрестили руки на грудях й поклонилися до землі.
Один рух колісцятка на переді повозки й літак легким, хвилястим рухом піднявся й за хвилину плив у воздусі. Не чути було потрясення ні ніякого колихання, легкий шум давав тільки знак, що ми летимо. Ґрегем розглядав дорогою нутро літака, стараючися збагнути тайну машинерії, що його як інженіра особливо цікавило. Та мабуть не богато второпав з цього, бо від часу до часу хитав головою й посвистував. А це був знак, що щось викликає в ньому здивування. Летіли ми мовчки, бо й годі було розмовляти із стариками не знаючи їх мови.
Перелітали ми спершу степом, подібним до цього, що ми вже бачили, чим дальше краєвид став мінятися. Степ почав переходити в горбовину тут й там вкриту деревами. Стрічалися по дорозі хутори то більші оселі, села чи міста, перелітали ми над якоюсь великою рікою то знов летіли край більшого озера, на ягаму колихалися човна. Раз майнув попід нами ряд високих одноманітних будівель, фабрика чи що. Тут й там паслися стада буйволів й іншої худоби, яку важко було доглянути з висоти. Незабаром замаяли проти нас над обрієм обриси якогось города. Так і видко було довгу смужку будівель, що виринала у долині. Один із стариків, цей що сидів біля Геріксона, заговорив щось, вказуючи рукою на місто. Певно говорив щось про нього.
І знов промайнула перед нами якась ріка то управлені поля. Наближаючись до города, бачили ми щораз більше тут й там розкинених дімків серед невеличких городів, щось немов літні дачі мешканців міста. Наш літак зачеркаючи легкі півколеса летів понад городом спрямовуючись до його середини. Був це якийсь великий город – на скільки можна було здогадуватись по кількости й величині його будівель. Тут й там видко було палати побудовані сказатиб в орієнтальному стилю з плоскими кришами, де-не-де стрічалися високі будівлі в формі піраміди, що терасами підіймалися вгору, то знов масивні будівлі зі стрункими пільонами довкола. На вулицях видко було повно людей та придивляючись близше не можна було запримітити цього рухливого життя та гамірливости так питомих для вулиці великих городів, особливо на сході. Якась мовчазна повільність, що більше мертвецький спокій сказавби я – так і осотував цих людей, цю вулицю, цей дивний город.
Та це може мені тільки так здасться – думав я, споглядаючи ч літака, що плив низенько над кришами домів, – а там хто знаг, може воно й не так.
Зробивши ще кілька поворотів, наблизився наш літак до широкого майдану, на якому видніла праворуч висока піраміда, збудована з якогось блискучого, рожевого каміня, а біля псі великанська будівля-налата, з чудово різьбленим фронтоном. Літак легенько опустився на майдан і спинився перед широкими, гранітними сходами, що вели у палату.
Мені нагадалися сходи, що ведуть до "білого дому" у Вашингтоні. Тихо, без гомону, мов у якому автоматі, відчинилися одні з бічних дверей палати і в них вказалося кількоро людей.
Мабуть прислуга.
Повагом, схрещуючи руки на грудях, кланялися вони у пояс й підійшли до літака.
Ми висіли.
Прислуга занялася нашими клунками та наплечниками, а один із стариків, цей, що провадив літак, вказав нам рукою на сходи і ми пустилися йти у палату.
Ще раз оглянувся я. підходячи до дверей, огортаючи зором цілий майдан. Виложений був вій якоюсь масою, подібною до асфальту, як цс водиться у великих містах, та щось немов пусткою несло від нього. Не було неї товпи, що і поспіхом швендягться вулицями, як це видко по великих городах – тільки де-пе-дс промайнув сілюет якого прохожого. Наш літак, яким ми приїхали, покотився кудись як авто певно прислуга підвозила його у повітку.
Ми ввійшли у палату.
Входючи, спинився Ґрегем на порозі, оглядаючи своїм звичаєм одвірки та ретязі в дверях й хитнувши головою на знак вдоволення, пішов дальше. Перед нами був широкий гол, а за ним довгий коридор – з долівкою, встеленою грубим, мягким хідником. Світло вливалося у него згори, й піднявши мимохіть очі, достерегли ми округлі віконця, розкинені симетрично по розмальованій у лагідну синяву стелі. На право й ліво видко було ряд дверей, що вели мабуть до внутрішних кімнат палати. Мило було тут й привітно, хоч царювала тут тишина, немов у монастирі.
Підійшовши до одних дверей, наш провідник доторкнувся їх й вони відчинилися тихо, знов як у автоматі за дотиком відповідного ґузика. Привітним рухом руки запросив він нас війти, пропускаючи нас вперед.
Ми ввійшли у доволі велику кімнату з чотирма широкими вікнами, крізь які вливалося соняшне проміння, огортаючи цілу кімнату. Попід стіни, що здавалися виложені блискучими камінчиками на взір старовинних мозаїк, стояли отомани, вкриті пушистими накидками та подушки до сидження. На середині находився довгий, за те доволі низький стіл на фантастично різьблених ногах та широкий пушистий килим на долівці, що своїми мотивами нагадував ці килими, що їх сьогодні ще ткають у Кашмірі.
Увійшовши в кімнату, наші старики вклонились привитально й запрохали нас спочити. За хвилину з'явились наші клунки, які принесло двох із прислуги. За ними з'явився третій, мабуть старший над прислугою, щось в роді дворецького чи мажордома й станув схрестивши руки на грудях біля порога, немов дожидаючи наших приказів. Один із стариків підійшов до него, щось заговорив своєю співучою мовою, мабуть давав якісь поручення що до нас і кивнувши на свого товариша, вийшов з ним, кланяючись нам з усміхом на прощання. Ми залишились сами із отим дворецьким у кімнаті.
– Ну, як досі то покищо добре, – сказав Ґрегем протягаючись. – Ці Марсіяни то цілком культурні сотворіння! А двері у них відчиняються, як у казці. Зараз опатентувавби їхні ретязі й завіски. Та кортить покурити, не знати тільки чи можна, – додав звертаючись до Геріксона.
– А ось й поспитайте в дворецького, – сказав той посміхаючись – він знатиме.
Ґрегем, не думаючи довго, виймив портсигар й взявши собі цигаро, простягнув папіросницю до дворецького, що стояв мовчки біля дверей.
– А курити в вас можна? – сказав він, простягаючи цигара дворецькому. – Беріть, це правдиві гаванна.
Цей зробив вид, що не розуміє про що йде річ й всміхаючись тільки хитав головою.
– Ну, беріть, не соромтеся – говорив дальше Ґрегем, втискаючи йому в руку цигаро. – Викурите по обіді – додав запалюючи собі цигаро.
Цей взяв цигаро у руку, оглянув його й киваючи головою з вдоволення, сховав його у пазуху свого жупана. Відтак заговорив щось до нас й показуючи руками на нас та на своє лице, пішов в лівий куток кімнати, де були двері у стіні.
– Що це він хоче? – спитав, в мене Геріксон.
– Не знаю – сказав я – ходімо за ним, побачимо.
Міжтим дворецький відчинив двері й рухом руки запросив
нас, щоб ми пішли за ним. За дверми була мала кімнатка, а в ній невеликий басейн з водою. Біля нього стояв столик з всілякими флякониками та коробками й висіла біла скатерть на вішалці.
– Ага, цеж купальня – кликнув Ґрегем – а він запрохує нас, щоб ми помились. – Добре, приятелю, розуміємо, розуміємо! – сказав він до дворецького. – Це просто розкіш викупатись по нашій одисеї! Ну, за те. братіку, дамо тобі й конячку покушати – долав він до дворецького. – Пожди тільки, як помиємо ці ваші марсіанські порохи!
Дворецький заговорив щось, показав рукою як спускати волу й кланяючись вийшов.
Ми не гаючись роздягнулись й почали купатись. Геріксон став нишпорити по столику й знайшов у одній коробці щось немовби плинне мило, що незвичайно відсвіжило наші знеможені тіла.
Скупавшися й витершися, повбиралися ми й перейшли у пашу кімнату.
– Коли б я знав був, що нас тут дожидає, то бувби без сумніву забрав візитний одяг зі собою, – сказав жартуючи Ґрегем. – Дож бо у брічссах[3] йти з візитою до господаря неї палати – додав він. – Дож чей же хтось мусить бути тут господарем!
– Нічого, мусить вибачити нам, ми-ж подорожні. Добре, що й так все ще держиться ціле па нас! – сказав сміючись Геріксон.
По купелі почували ми себе знаменито. Ми розглядалися по кімнаті, придивляючись до чудової мозаїки па стінах, коли відчинилися двері й в них вказався наш провідник старик. Побачивши нас одягнених вже й відсвіжених, всміхнувся й попрохав нас йти за собою. І знов повів нас коридором. Йшли ми так, поки не спинились проти великих, розкішно різьблених, дверей праворуч корпдора, що знов тихо розсунулись за дотиком нашого проводиря. Ми ввійшли у велику салю, якої стеля, вкрита різьбами, спиралася па струнких кольопнах, що двома рядами підпирали її. Широкі вікна вкриті були масивними запавісами, що пропускали небогато світла – тому у салі панував сутінок. Проти нас на степениці находився розкішний престіл, як це було колись у тронових салях східних імператорів, а проти нього півколесом дванадцять сідальних подушок, розставлених на килимі, що вкривав долівку. Із стелі звисав над серединою салі величезний павук-жирандоль, що мерехтів у сутінку тисячами маленьких перел чи кульок з якогось блискучого металю.
На тому троні-престолі сидів кремезний старик зі сивою бородою в блискучому жупані, спираючись головою на праву руку, а довкола нього на подушках одинадцять стариків у довгих темних одягах, таких, як в нашого проводиря. Дванадцята подушка була незанята – мабуть місце нашого старика. Була це, як ми опісля довідались, верховна рада старших, що кермувала долею цієї країни.
Все це огорнули ми одним поглядом, вступивши у салю.