Старий Подестра розповідав про свій славний негритянський рід, про минуле своєї батьківщини. Здавалось, він говорив сам до себе, уривками, монотонно, глухо. Говорив тоном заклинання, забувши про гостей, відгородившись від усього світу. Було видно, що його душа повернулася в минуле, розтанула в ньому. Часом голос його підносився до риторичних заклинань, часом затухав зовсім, і тоді в кімнаті западала моторошна тиша.
Він чудово знав історію Африки. Розповідав про неї з гордістю й натхненням. Згадував великі негритянські держави Гану, Сонга, далекі часи розквіту їхньої могутності. З його слів поставала картина дивовижної цивілізації, забутої й знівеченої невдячними нащадками: шумливі міста, армії чорношкірих вояків, барвисті свята в долинах священних рік.
— Розквіт династії Манденг був апофеозом державного розвитку чорного континенту, — бринів глухою напругою старечий голос Подестри. — Всі племена банту підлягали їй, світ древніх схиляв голову перед великими темношкірими володарями.
Ріхтер дивився зачарованими очима на старого президента, і побожний страх проймав його душу. Ніби бачив він перед собою злиття двох рік: древності й молодості. Струмені їхні бурунились, ставали на двобій, гриміли виплесками, хлюпались у береги, але, зрештою, молодий, світлий струмінь долав чорну хвилю минулого, і по безкраїй, осяяній сонцем савані плинув могутній, радісний потік. Він дзвенів голосами молодої Африки, загонисто сміявся в екстазі звільнення й щастя.
Очі Подестри теж сміялися. Ніби й не вони оце з фанатичним поривом спалахували при кожному слові, при кожній згадці про славу древньої Африки. Нове світло горіло в тих очах, новий вогонь поривав юнацьке серце президента.
— Минуле не принесло нам ні слави, ні багатства, говорив він уже зовсім іншим, рівним і спокійним голосом. — Нові герої підняли меч боротьби. Кров Лумумби, страждання його народу пробудили до нового життя оповиту чадом самозаклания, розтоптану Африку рабів. Чорні спини розігнулися до ясного сонця, змели з свого небозводу жахливу, жорстоку зорю колоніалізму, ту саму "Білу зірку", якою марять тепер вчорашні володарі континенту.
На третій день Ріхтер переселився в столичний готель, туди ж переїхали й радянські інженери. Дні тепер були наповнені клопотами, біганиною по міністерствах, експертних комісіях, приватних фірмах, гонитвою за міфічним "золотим руном", яке мав привезти своєму шефові тямущий інженер.
Аж перед самим від'їздом Ріхтера запросили на вілл Подестри. Там він зустрів і Крижанич. Трішки засоромився свого вигляду: був блідий, виснажений, в сірому закіптюженому костюмі.
— Бачите, став комерсантом, — спробував виправдатися. Але вона була схвильована своїм.
— Ну, як вам подобається синдикат? — трясучи Ріхтерові руку, пальнула йому в Лице. — Тепер можете конструювати, що хочете.
— Не знаю, про що ви говорите…
— Як не знаєте? — вигукнула Ганка. — Всі сьогоднішні газети кричать про це.
— Я газет не читаю вже півмісяця.
— Блискуча ознака ділової активності, пане інженере.
— Ну, то розкажіть, що там!
Ганка розповіла: за ініціативою ООН в Брюсселі засновано Всесвітній Аеросиндикат. Учасники його — в члени Організації Об'єднаних Націй. Фонди — десять процентів відрахувань від сум, які йшли раніше на конвенцій озброєння. В ньому можуть брати участь, крім уряді також приватні фірми. Прибутки розподілятимуться згідно з кількістю акцій, але керівництво справами — в рука контрольної ради. Рішення приймаються за більшістю голосів. Остаточний голос — за генеральним секретарем ООн.
— І вас захоплює ця капіталістична фірма? — іронічно посміхнувся Ріхтер.
— Мене захоплює мета синдикату, — відрубала завзято Крижанич. — Синдикат бере в свої руки міжконтинентальне сполучення. ВАС матиме значні грошові фонди, і головне — ВАС проголошує свою рішучість сприяти технічному прогресові, залучати до співробітництва найкращі світові фірми й заводи, будувати нові кораблі… Це ж казкова перспектива, Ріхтере. Це, якщо хочете знати…
— Я все знаю, все, все знаю! — зрадів Ріхтер. — Дайте газету! — Він пробіг очима по закордонних телеграмах і, одразу ж заспокоївшись, повернув газету Ганці. — Здається, я можу їхати додому. Моя місія виконана.
Хтось дружньо взяв його за лікоть, повернув обличчям до себе. На Ріхтера глянули примружені очі старого президента.
— Думаю, що ваша місія тільки починається. — В голосі президента почулося тепле заохочення. — Тепер слово за технічним генієм великих держав. Передайте Вальтерові Кірхенбомові, що Африка жде від його фірми першого реального кроку. Не тільки жде — вимагає! — Очі старого посуворішали. — Буду відвертим: ідея синдикату — наша, тобто… моя. Африка найбільше виграє від її реалізації. Тож не шкодуйте сил, пане інженер. Нас розділяють великі відстані в часі і в просторі. Ми просимо: зруйнуйте їх! І зруйнуйте якомога швидше!
"ЛЕВІАФАН" — РАКЕТНА БАЗА?
Ріхтер завів машину в гараж і, обтяжений думками, з непевним настроєм пішов у місто. Рівно о першій на нього завжди чекає столик у барі "Під трьома орлами". Дідусь-кельнер, мабуть, давно виглядає його.
Двері до бару розчиняються з мелодійним дзвоном, Ріхтер швидко входить досередини. Віддавши в гардеробі плаща, прямує в свій куток. На душі — дивна тривога. Той випадок біля аеропорту досі ще не вивітрився з його пам'яті. Недобрі передчуття тиснуть груди.
Ріхтер озирнувся по невеличкому залу. Де він, милий, клопітливий дідусь-кельнер? Дідусь стояв біля Ріхтерового столика і, розгублений, знічений, намагався в чомусь переконати двох незнайомих чоловіків.
Угледівши Ріхтера, винувато відступив убік.
— Ці пани навмисне сіли до вашого столика. Вони знають вас, пане інженер… вони…
Один з відвідувачів підвівся й неквапно, доброзичливим тоном представився Ріхтерові:
— Штраус. До ваших послуг. Не зважайте на старого! Він не хотів нас пускати, але ми все-таки відстояли свої мізерні права. І тепер радіємо з нагоди провести кілька приємних хвилин у вашому товаристві, пане Ріхтер.
На інженера дивилися вузенькі гострі очі під темними бровами.
— Чим можу бути корисним? — з настороженою обережністю в голосі промовив Ріхтер.
— Ми розуміємо, пане інженер, що з нашого боку було досить нетактовно порушувати ваш спокій, — сказав ні креслено коректним тоном Штраус. — Але, на жаль, спокій кожного з нас підлягає суворим законам дійсності.
— Чим можу служити? — не вдаючись у дискусію, відрубав Ріхтер.
В очах Штрауса закипіла прихована злість, брови його нервово сіпнулися. Він не звик до лагідних розмов, до умовлянь і туманних філософствувань. Але зараз він мусив бути обережним, надто вже складну місію доручено йому.
— Ми ще раз перепрошуємось, пане інженер… — голос Штрауса тремтить від прихованого напруження. — Кілька хвилин ділової розмови. Всього кілька хвилин!
В цю мить Ріхтер упізнав його. Це той, що там… біля аеропорту… Щось наче дряпнуло його по грудях, почуття подиву, майже отупіння забрало в нього мову.
Напевно, вони не самі. На вулиці, мабуть, стоїть машина, всі входи й виходи заблоковані. Його підстерегли, наче дикого звіра, щоб накинутись, зв'язати і потягти своє лігво.
— У мене є зброя, — попередив він не своїм голосом.
Штраус удав враженого.
— Пане інженер! Нащо такі слова?..
— Попереджаю, найменша спроба насильства — і вам доведеться мати справу з поліцією.
— Ми самі друзі поліції, пане Ріхтер, — поблажливо усміхнувся Штраус.
— Поліція завжди на нашому боці, — докинув його напарник.
Непрохані гості перші опустилися на стільці. Вигляд у них був підкреслено спокійний. На столі з'явилися цигарки. Штраус швидко розкрив коробку і простягнув її Ріхтерові.
— Сідайте, пане Ріхтер, — підохотив він, як це може зробити людина, котра добре знає свою силу. — Нам не уникнути розмови… Ви й досі не забули отого маленького жарту біля аеропорту? Слухайте, це ж був звичайнісінький тактичний маневр! Ви не піддаєтесь на наші вмовляння, не з'являєтесь на побачення з нашими людьми, ігноруєте нашу організацію, тож нам нічого іншого не залишилось, як вдатися до цієї дитячої витівки.
— Яка мало не коштувала мені життя, — вставив іронічно Ріхтер. Збагнувши ситуацію, він і собі сів до столу.
— Ви, здається, впали… Дуже сумно, дуже сумно, пане Ріхтер. В усьому винне оте паскудне дівча. Дівочі нерви!
— Ага, нерви! — з ущипливою посмішкою вигукнув Ріхтер. — То, значить, якби у дівчини були міцніші нерви, весь ваш тодішній жарт закінчився б тільки такою розмовою?
— Ну, звичайно, пане Ріхтер, — широко розвів руками Штраус. — Ми прагнемо порозумітися з вами. Ваш геніальний технічний розум належить німецькій нації, і ми, як найбільш патріотичні представники її, мусимо дбати про його збереження.
— Дуже зворушливо, панове.
— Ми знаємо, що ви, пане Ріхтер, упереджено ставитесь до нас, тобто до нашої організації, — веде далі вкрадливо Штраус. — "Асоціація білої раси", про яку плещуть всілякі нісенітниці, в принципі не визнає насильницьких дій. Ми не "вервольф" і не кримінальні злочинці…
— Серйозно? — їдко здивувався Ріхтер.
— Повірте нам, пане інженер!
Повірить їм! Забути все, викреслити з пам'яті аеропорт, чорну машину біля парку, дівчину з наляканими очима… Забути облогу товарної станції… В пам'яті Ріхтера зринає погромище на привокзальній площі: осатанілий натовп асберівців, залізні кийки, каміння, галас. Але ось э бічної вулиці вилітає вантажна машина з робітниками, за, нею друга, третя… Взявшись за руки, робітники шикуються в дві шеренги і навально сунуть до станційних воріт. Ріхтер бачить маленького Віллі, що махає йому з приступки грузовика, а біля нього бліде обличчя Крейського… О, що б тоді було, якби малюк не привів своїх друзів! Він, Ріхтер, мав добру нагоду пересвідчитися в "гуманізмі" пана Штрауса.
— Пробачте, так про що ви? — стряхнувши з себе задуму, озивається вдавано привітним тоном Ріхтер. — Про насильницькі дії, здається.
— Даремно іронізуєте, пане інженер, — поволі втрачає терпець Штраус. Притиснувшись широкими грудьми до столика, він говорить майже в лице Ріхтерові. — Часом доводиться бути різким… Але головне — мета, якій ми служимо.
Голос Штрауса зміцнів, очі ніби розширились, стали зіркішими.