І він повів. Ще й пістолетом пригрозили — і повів, а куди він дінеться?!
— То все ж таки: повів Шаблюк за гроші, як зрадник, чи його примусили вести під пістолетом?
— А яке це має значення?! — презирливо змахнув рукою Вандевура, ніби відмітав од себе щось огидне. — Яке це має тепер значення? Головне, що повів. Думав: "Пройду". Думав, що знає дорогу, а стріляти в хлопця моряки не будуть... Пригадую, Шаблюка хотіли записати в святці ще тоді, коли будували сільський обліск. То добре, що я саме нагодився сюди у відпустку. Люди добрі, кажу, що ви робите?! Чиє прізвище збираєтеся викарбовувати, цього злидня духу?! Схаменіться!
"Ось чому Шаблюка було надовго забуто! — зрозумів Оснач. — А вся трагедія Маркіяна Маркіяновича якраз в тому й полягає, що він був "майже ровесником" Шаблюка. Він знав цього хлопця, вони разом виростали... Але Шаблюка вважають героєм, а його ні! Й усвідомлення того, що сам він нічого героїчного не вчинив, зупинити Вандевуру вже не може. Він не здатний стримати своєї заздрості навіть до загиблого — ось у чому весь жах!"
— І вони прислухалися до вашої поради: схаменулися?.. — сумно повів Оснач.
— А що?! Куди ж їм дітися? Шаблюка — та в герої!.. Я їм так і сказав: "Я на вас анонімок не писатиму, а прямо в лице кидаю: доки я живий, Шаблюка вам у герої не витягти! І біля вогнища слави його не грітися!"
Якусь мить вони мовчки дивилися один одному в вічі. "Тільки не вдавай, що не розумієш мене, — вичитав Оснач у погляді Вандеву— ри. — Все ти чудово розумієш. На моєму місці ти й сам кістьми ліг би, щоб Шаблюк не став героєм".
— Якщо вже ви про все так одверто... Що означає "грітися біля вогнища слави"? Як біля вогнища слави Шаблюка міг погрітися, ну, скажімо, Полянський? Або Гриньо Козарук?
— Як? Та дуже просто! Адже виходить так, що нібито Полянський був разом із Шаблю ком у якійсь там начебто аж підпільній піонерській групі. Отже, якщо Захар справді герой, то й він, Полянський, теж...
— Пробачте, а ви?
— Що я?
— Ви до цієї "начебто аж підпільної" групи не належали?
Вандевура спробував усміхнутися, але, зрозумівши, що усмішка тут буде недоречною, миттю змінив маску. (Радомира все ще не полишало відчуття, що Вандевура не реагує на його слова, як усі інші люди, а саме змінює маску. В залежності від того, яку роль — зубожілого дворянина, сільського інтелігента — осколка старої української інтелігенції, самовідданого збирача народних творів, чи одчайдушного борця за справедливість — він грає в даний момент). А змінивши, довго виважував Оснача холодним, гіпнотизуючим поглядом.
— Я не належав до жодної з груп. Так, до жодної! Але теж писав листівки. Що не вірите? — блазнююче всміхнувся Маркіян Маркія— нович. — Говорю непереконливо? Може, й непереконливо. А писав. Не гірші за Шаблюкові. І нехай хтось доведе, що в селі мої листівки не з'являлися. Але зважте: я про ці свої геройства мовчу. Втім... Слухайте, журналісте-газетярю, може, ви й мені нараєте податися в герої-підпільники, га? Та не хвилюйтеся, не хвилюйтеся! Я в підпільники, як Полянський, не пнуся. Але й фашистським провідником, як його дружок Захар Шаблюк, теж не був! Так, дружок. Цей Полянський, може, й сам повів би фашистів, якби знав брід. То чи варто дивуватися, що свого часу він, разом із директором, зробили кращою ученицею школи нашу "поліцайшу"? Аякже, кругла відмінниця! Кращої, бачте, й бути не може! Та так вони всі вкупі зіспівалися, що ця "поліцайша" геть знахабніла, сама в захисники Шаблюка подалася. В адвокати. Тепер вона вже мало не дослідниця його подвигу.
— Пробачте, я знову нічого не розумію. Про яку "поліцайшу" йдеться?
— Та про яку ж? Є тут одна, внучкою поліцаєві доводиться.
— Кому саме? Чи не Святешному?
— О, то ви вже й про нього знаєте?! Ну то саме йому! Уявляєте, до чого дійшло? Я два роки домагався, щоб її з інституту виперли. Внучка поліцая — і раптом дипломований спеціаліст, у керівниках? Шкода, що не відрахували, а тільки на заочне відправили. А там уже й до диплома дотягли. Кажуть: не маємо морального права мстити внукам за гріхи їх дідів! А хто сказав, що не маємо? Де наша, в такому разі, революційна пильність? Та не дотягли б, чесно кажучи, тільки не хотілося нерви собі псувати. А тепер вона живе тут, працює в сусідньому селі, на елеваторі. І що б ви думали? Навіть з комсомолу досіть не потурили!
— За те, що дід був поліцаєм?
— А хоча б і за це?! Хтозна, може, вона й ідейки серед молоді пропагує? Притчу про яблуню і яблуко ви й без мене знаєте.
— І вона справді пропагує... ці ідейки?
— Слухайте, а чому ви так допитуєтеся? — підозріливо примружився Вандевура. — Ви що і з нею вже знайомі?
— Поки ща навіть не здогадуюсь, про кого йдеться.
— Крижань хіба не говорив вам про неї? Ну, про Марію Василівну Святешну? Невже не говорив? Отже ж угодовець! От угодовець! Існують же такі люди! Батька, мов Ісуса, розп'яли, дружину в хаті спалили, а він, злидня духу, все прощає! Все прощає!
— Ви сказали, що її звуть Марією? — Оснач раптом відчув, що в нього пересохло в горлі.
— Та Марією... Як і матінку. Синок поліцая надибав її матір десь у місті, міську. І так причарував, що сюди приїхала. Красуня була, нічого не скажеш, красуня. Сам з такою одружився б. Так ото він тихенько тут пристроївся, може, й у бригадири міг би вибитися, бо вже й у технікум документи подав, на заочне. Але я влаштував йому таке "тихе життя", такий "технікум", що він і документи забрав, і хату залишив, й опинився десь аж на Полтавщині. У найглухішому селі. Гадав, що не знайду. Але я, тільки-но почув, що він на Полтавщині, одразу листа на Полтавський обком. А ті швидко розшукали, де він причаївся. Першого разу, правда, відповіли, що людина, мовляв, працює чесно, норми виконує, бере участь в громадському житті. Ага, думаю, злидня духу, то він у вас уже й норми виконує! Пишу вище. Ще вище. А там уже не з'ясовували, який він у громадському житті...
— Стривайте, стривайте... Оця Марія...
— Та Марія-Марія!.. — невдоволено пробурчав Вандевура, нервуючи з того, що журналіст перебиває його. — Тут півсела Марій, ніби інших імен не існує.
— Де вона живе?
— Живе? Хто сказав, що живе? Я їй до останньої днини своєї жити не дам. Як і батечкові її, що десь там, на Полтавщині, кажуть, з мосту кинувся. На мотоциклі — та з мосту. Нібито аварія, проте мені так здається, що сам, злидня духу, й кинувся. Нервами не вдався.
— Почекайте, да вона все ж таки живе, ця дівчина? — різко перебив його Оснач.
— Де? Он там, — показав у бік плавневої затоки, що, врізаючись далеко в степ, розтинала село майже навпіл. — Якщо не через місток, а в обхід — то якраз по дорозі на хутір. Можете провідати. Вам, бачу, все це близьке і рідне. От тільки не збагну, в чому причина.
— Обов'язково провідаю. — Оснач знервовано обмацав кишені, відшукуючи цигарки, махнув рукою і вже від дверей:
— Давно хотів запитати вас, журналісте-газетярю... Хто це вам такий матеріал підсунув, що аж на повість вистачило? Де ви його так би мовити, накопали? Чи не Полянський, бува? Га, тільки чесно?
— Можу заспокоїти вас: не Полянський. Це інша історія. До речі, як вам після Полянського завучем працюється, Маркіяне Маркіяно— вичу? Досвіду не бракує?
— Мені й директором не забракне, — поплескав його по передпліччю Вандевура.
— Тоді останнє запитання: чому ви такі одверті зі мною? Не побоюєтеся, що як журналіст?..
— Ні, — вищирився Вандевура. — Уявіть собі: не побоююсь! Може, для того й розповідаю, щоб не я вас, а ви мене боялися. Жартую, жартую... Проте запам'ятайте: перед народом і перед історією Маркіян Маркіянович Вандевура чистий. Ось так. А вас, журналісте-газетярю, щось дуже тягне до цієї легенди про Шаблюка. Чому саме до неї — поки що не збагну, але... — і довго, застережливо кивав плескатим кощавим пальцем.
* * *
Ніч минула спокійно, проте облоги німці не знімали. А вранці ще й одержали підмогу.
Посеред острівця зеленавіли три кошлаті верби, і вони чомусь вирішили, що моряк заліг саме там, між деревами. Вони вже майже "викосили" кулями очерет, що приховував від них ту частину острівця, посікли стовбури дерев, одначе переправлятися все ще не поспішали.
Тим часом Оснач і Романчук зачаїлися за якихось тридцять кроків од крайнього дерева, під стовбуром вигнутого, майже полеглого явора, що вперто тягнувся до води, неначе хотів напитися, чи хоча б змочити свою голу поруділу маківку. Досі вони нічим не видавали себе, лежали на вузесенькій і кривій, ніби турецький ятаган, косі, що, маскуючись заростями очерету, тяглася до берега, і знаходилися зна— чи о ближче до фашистів, ніж ті могли припустити. А з невисокого пагорба вороги бачили тільки центральну частину острівця. Його вони час від часу й прочісували кулями.
Коли ж постріли затихали, один з поліцаїв знову, від імені німецького офіцера, починав умовляти моряка здатись у полон. Фашисти були переконані, що він тут один, і, допомагаючи поліцаєві, вимагали, вмовляли, погрожували: "Матрьос, здавайся!"
Поліцай, напевне, знав ці місця і пояснив офіцерові, що ризикувати не варто. Все одно десантникові нікуди дітися і врешті-решт він повинен буде повернутися болотяною "стежиною" назад, до берега.
— Ну, що робитимемо? — прошепоів Оснач, ледве ворушачи потрісканими губами. Метрів за двісті від них була чиста озерна вода, якої можна було б і напитися. Але до неї ще треба дійти. А пити каламутну рідину з трясовини, що оточувала острівець, вони не наважувалися... Єдине, що Святослав дозволяв собі — час від часу змочувати губи водою з маленької, що аж кишіла мошкарою, калюжі. Вона чорніла по той бік стовбура, й Оснач міг дотягтися до неї, не підводячись.
— Що робитимемо? — спокійно, аж навіть якось безтурботно перепитав Романчук, перевертаючись на спину і підставляючи засмагле вилицювате обличчя пекучому сонцеві. — Блаженствувати. У порівнянні з тими "Фермопілами", в яких ми опинилися кілька ночей тому, це майже курорт. Повернувшись у батальйон, скажу комбатові, щоб відбайдиковані на хуторі дні зарахував за фронтову відпустку.
Він усе ще жартував, але ці його жартики уже починали нервувати Святослава. Романчук і справді поводився так, ніби нічого особливого не відбувається: ну, подумаєш, у пастці, ну, подумаєш, схоплять і розстріляють! Він що, настільки змирився зі своєю приреченістю, що вже не відчуває страху?
— Треба щось придумати.