Відомо, що на Запорізькій Січі жодна жінка не мала права з'являтися під страхом смерті; страті підлягав і козак, який наважився б допомогти якійсь українці, скажімо, перевдягненій, ступити на священно-безшлюбну територію Січі. Та водночас ми знаємо чимало прикладів того, як дружини городових козаків, істинні козачки, брали участь у боях і навіть приймали на себе командування, як це зробила сотничиха Завісна під час оборони міста-фортеці Буші. Але все це в минулому. А як ставляться до проблеми жіночого козацтва у ЧКЗ?
У "Літописі" подається "Положення про крайову жіночу козацьку громаду "Берегиня" Чорноморського козацького з'єднання", ухвалене спеціальним рішенням Ради крайової військової старшини ЧКЗ. З цього положення ми дізнаємося, що ця жіноча громада діє під егідою ЧКЗ, має статус міжнародної організації, а основною метою діяльності "Берегині" є "об'єднання українських жінок для відродження історичних, культурних, господарських, державотворчих, військово-спортивних традицій Українського козацтва... Підготовка та патріотичне виховання нового покоління в дусі українського козацького лицарства, української національної ідеї, відданості рідному українському народові та українській землі".
Окремий розділ "Літопису" присвячено проблемам екології, і він так і називається "Козаки і екологія". Виявляється, в структурі ЧКЗ було створено спеціальний Екологічний підрозділ, на чолі якого стояв полковник Сергій Гуцалюк. 6 червня 2003 року козацтвом та Державним управлінням екології і природних ресурсів в Одеській області було затверджено спільний план дій "Про охорону навколишнього природного середовища". Однією з перших акцій Екологічного підрозділу став рейд на незаконний скотомогильник в Комінтернівському районі, після якого діяльність його на законних підставах було припинено. Подібних природоохоронних акцій здійснено десятки. Лише впродовж 2003 року козаки організували 37 солідних рейдів, щоб припинити діяльність рибалок-браконьєрів, та інших людей, які недбайливо ставляться до природи.
До речі, повертаючись до проблеми жіноцтва в цьому козацтві, скажу: мене вразило, коли я дізнався, що писарем крайової канцелярії ЧКЗ (а посада писаря завжди прирівнювалася до посади начальника штабу) обіймає жінка (чого, мабуть, в жодному іншому українському козацтві нема). Цим писарем є булавний (тобто старший лейтенант) Українського козацтва Світлана Добжинська. І ще одне. Під егідою цього козацтва діє охоронно-детективне бюро "Гриф", засновником та керівником якого є сам крайовий отаман В. Пукліч. Природно, що це бюро дає змогу працевлапповуватися багатьом козакам, а водночас забезпечує певну економічну незалежність козацтва.
Літописання в Чорноморському козацькому з'єднанні було започатковане в 2002 році. Зараз тут уже готується до виходу у світ "Літопис ЧКЗ за 2004 рік". Отже, ці козацькі хроніки вже стали традицією козацтва. Як стало традицією і видання спеціального збірника "Козацька держава", в якому публікуються краєзнавчі роботи юних істориків-школярів, що беруть участь у щорічному однойменному історичному конкурсі. Тобто, як бачимо, козацтво саме дбає про виховання своїх майбутніх літописців[11].
ЖИТЕЙСКАЯ ИРОНИЯ ПРОЗЫ
Поэзия и проза Владимира Рывкина восходят к тем вершинам истинно одесского фольклора, за которым всяк творящий превращается в кумира ценителей изысканно-застольной словестности, умеющих так сказать за всю эту, извините, нашу с вами жизнь, что каждому становится понятно: это — таки да СКАЗАНО! Все четыре свои поэтических сборника он умудрился издать под одним и тем же глубокомысленно-философским названием "Что там — в Одессе...", что однако не помешало им стать заметным явлением и в поэзии как таковой, и явлениями самого Рывкина как известного барда, сотворца городского литературного плебса — своим почитателям.
Что же касается этого, первого сборника рассказов, притч, былей и прочих нерифмующихся, а потому и непоющихся, жанров, то назван он так, как и должен быть назван сборник В. Рывкина: "Часы президента Рузвельта". Вот так вот! Чтобы всем, все и сразу.. Тем более — с подзаголовком "Проза нашей жизни", за которым и предстает она, эта самая, проза всей нашей...
Почти все произведения, собранные под обложкой этой книги, в свое время, хотя, может быть, и не всегда "вовремя", осчастливливали страницы одесских газет. Поэтому стоит ли удивляться, что многие из них зарождались из тех же истоков, на фоне которых проистекали злободневные размышления всей нашей журналистики. Но даже в них автор остается верным своему принципу: видеть и познавать мир во всей его бесшабашной доброте и ироничной безалаберности, как способен видеть и познавать его лишь искушенный во всех вечных безвременьях этого города, безответственно влюбленный
в него одессит. И стиль его повествований такой же доверительнобезапелляционный, а потому до искренности правдивый, каковьгм он предстает... ну, хотя бы в байке "Что наша жизнь?"
"...Одналщы, в командировке, не в лучшей гостинице, я завалился устало на кровать и, не раздеваясь, заснул. Когда под вечер проснулся и открыл глаза, то увидел перед собой пожилого и очень симпатичного кавказского человека. Он как-то тяжело вздохнул и сказал: "Сижу и думаю: "Райкин спит". Я тут же отпарировал: "Неужели вы думаете, что в такой захудалой гостинице может спать Райкин?" И он сказал "Сижу и думаю: "Неужели в такой паршивой гостинице Райкин спит?!"
Ну как, выслушав такой рассказ, через "а еще, как сейчас помню, был один случай..." и свои двадцать копеек не вставить?!
Владимир Рывкин принадлежит к тем бардам, чье поэтическое умоброжение формировалось еще в шестидесятые-семидесятые, под озарением славой таких маститых и гонимых кумиров-песенников как Высоцкий, Галич, Окуджава... За это время он успел сформировать свою, пусть не столь всесоюзно-обширную, как это удавалось корифеям гитарной молвы, но все же благородную и благодатную — к тому же, не следует забывать, одесскую! — аудиторию. Его уже давно приглашают, слушают и любят, а главное, поют. Так я вас спрашиваю: что еще нужно уважающему себя барду для полного пьедестального счастья?! Как оказалось — прозы... всей нашей жизни! Ну так вот она перед вами! Во всей своей неподражаемо-одесской обыденности. Пересказанная Владимиром Рыбкиным так, как можно пересказать ее только в кругу закоренелых друзей, за стаканом хорошего — еще того! — вина, под умудренный житейскими невероятностями разговор...
НІЖНА МУЗА ПОДІЛЛЯ
"Балта — ніжна муза Поділля" — такої назви набула збірка творів балтян та про Балту, яку підготували до друку члени Аркадійського літературного клубу, районну організацію якого очолює літератор і журналістка Таїсія Крисько. До збірки увійшли вірші, висловлювання і репродукції картин понад тридцяти авторів, чия доля в той чи інший спосіб пов'язана була з цим старовинним подільським містом. Серед них зустрічаємо й імена таких відомих літераторів, як Едуард Багрицький, який свого часу працював у місцевій газеті; Семен Цванг, Віктор Скоков, Михайло Гершкович, Андрій Рибак, Світлана Польська, Володимир Бондарчук та низка інших. При цьому чимало авторів живуть зараз далеко за межами Балти, проте не поривають з нею духовного і творчого зв'язку.
Автором вступного слова до збірки "Балта — ніжна муза Поділля", за назвою якого названо й увесь збірник, випала честь стати мені. Упорядниками ж виступили Таїсія Крисько та місцевий меценат Вадим Вінярський.
Завдяки творам, опублікованим у цій книжці, читач матиме змогу створити у своїй уяві опоетизований образ старовинної Балти, міста з давньою та дивовижною, ще до кінця не пізнаною історією. Для кожного балтянина вона стане своєрідною візитівкою рідного міста, тим духовним і творчим містком, який і надалі духовно єднатиме всіх балтян, де б, у яких краях та країнах вони не перебували зараз, — і з рідним містом, і поміж собою.
СВЯТІСТЮ КНИЖНОГО СЛОВА
Від редакції газети "Одеські вісті": "Зустріч друзів" — так називався урочистий ювілейний вечір, присвячений ЗО-річчю Одеського літературного музею (директор — заслужений працівник культури Тетяна Ліптуга), що відбувся 26 вересня в Золотій залі цього книжного храму.
Великій групі співробітників Літмузею були вручені почесні відзнаки, почесні грамоти та інші нагороди Міністерства культури і туризму України, Одеської облради, Одеської облдержадміністрації та Одеської міськради. Під час вечора було оголошено, що, з нагоди ювілею Літмузею та за великий особистий внесок у розвиток культури нашого краю, Указом Президента України директора Літмузею Тетяну Ліптугу нагороджено орденом Княгині Ольги третього ступеня.
Подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента з цього вечора.
* * *
Літературна слава Одеси... Вона формувалася упродовж століть, вбираючи в себе талант кількох поколінь митців, кожен з яких у той чи інший спосіб пов'язував своє творче життя із життям нашого міста і краю. Ось чому зараз співробітники Літмузею з такою увагою ставляться до всього, що поєднувало Одещину з іменами Івана Котляревського й Олександра Пушкіна, Івана Франка і Шолом-Алейхема, Михайла Коцюбинського й Івана Буніна, Лесі Українки та Адама Міцкевича; з творчістю багатьох сучасних літераторів кінця XX — початку XXI століть...
Тожу вишуканому буклеті, виданому з нагоди тридцятиліття музею, цілком справедливо мовиться: "Литературная Одесса — это не только имена писателей, биографически или творчески связанные с городом, но и художественный образ, обогативший мировую культуру. По прошествии двух с лишним веков с момента основания Одессы, можно утверждать: история этого города существует дважды — в реальности и в литературе. Отражением этой особенности города, своеобразным зеркалом Одессы является Одесский литературный музей".
Можна з упевненістю сказати, що музеєві й усім нам дуже пощастило з приміщенням, в якому розташовуються основні експозиції. Сам будинок, який свого часу належав графу Д. Гагаріну (пам'ятка архітектури середини XIX століття), безсумнівно, був і залишається однією з найкрасивіших і, я навіть сказав би, найаристократичніших споруд не лише нашого краю, але й усієї України.
Та коли в 1977-му році обласна і міська влади ухвалювали рішення про передачу "палацу Гагаріних" під музей, то виходили не лише з заманливої краси "вільної південної еклектики" його архітектури, але й з того, що впродовж 1899—1904 років творча еліта міста вже збиралася тут на свої засідання Літературно-артистичного товариства, до якого входили письменники, актори, музиканти, художники та мистецтвознавці.