— і не скінчила, бо в тому моменті дона Ізабела різким рухом вікинула шиття і встала.
— Анно-Марія, — кинула ледовим тоном, — ображаючи Паранаґву, ви одночасно ображаєте й родину де Лара. Прошу собі затямити, що, чи наша Паранаґва нужденна, чи ні, — вона є ділом наших рук і нашою гордістю!
— О, доно Ізабело! — почала було Анна-Марія цілком переляканим голосом, але сестра не дала їй скінчити.
— Дивно мені, сеньйоріто Анно-Маріє, що ви, закидаючи місцевим обивателям брак виховання й аристократизму, — вела незмінно холодним і твердим тоном ображена до краю дона Ізабела, — самі не дотримуєтеся найсвятішої засади — пошани до батьківщини, на якій народилися, і своїх родичів, що заступили вам рідних батьків. Прошу прийняти до відома, моя шановна сестро, що я оцінюю ваші слова, як образу для мого шляхетного мужа дона Ґабрієля де Лара і для мене самої. Мені соромно за вас!
Дона Ізабела пішла геть, але на самих дверях її перепинила Анна-Марія. Впала перед сестрою на коліна, обняла її за ноги і сховала своє обличчя в її сукні.
— Змилосердіться наді мною, негідною, дорога сестро! — заридала вона якимсь диким, спазматичним голосом. — Простіть мене, благаю вас! О, я знаю, що не заслуговую на ваше прощення, але в зухвальстві своєму відкрикаюся до вашого святого серця! О, простіть, простіть мене, або забийте! Я не можу жити без вашої ласки, я відберу собі життя за те, що вас розгнівала! Вічні пекельні муки стануть мені справедливою карою! Лишень тепер я справжня сирота! Тепер я не маю більше нікого-нікого у світі! О, навіщо я народилася?!
Була така зворушлива у своєму розпачі, така обеззброююча у своїй покорі й золотому сяєві буйних кучерів, що дона Ізабела не встояла. Зігнулася, підвела сестру з землі й. притулила до своїх грудей.
— Я прощаю тобі на цей раз, Анно-Маріє й обіцяю забути все, що ти сказала, але смію думати, що такий випадок більше не повториться. Гріх великий так зневажати землю, яка нас годує! Скажи мені, звідки в тебе стільки злости?
— То з нудьги, сестричко моя золота, з нудьги! — хлипала Анна-Марія, пригортаючись до сестри. — Просто не знаю, що з собою робити...
Ох, ця нудьга! Хіба сама дона Ізабела не зазнала її в молодих роках? Хіба не божеволіла з розпуки, коли лишалася сама з дрібними дітьми вдома? Та ще ж хоч діти розраджували її. А яка розрада у цієї нещасливої сироти?
І жаль обізвався в грудях старіючої жінки до цієї юної дівчини, що плакала тепер, тісно притулившися до неї.
— Тобі й справді нудно, сестричко, — погодилася вона, цілуючи сестру в чоло, — але це тому, що ти нічим не зайнята. Візьмись щось робити — і тобі веселіше збігатиме час.
— Що, наприклад?
— Ну, от, придивляйся до господарства, привчайся поволі до обов'язків господині дому — тобі ж колись доведеться цим зайнятися.
— Не цікавить мене господарство, я до нього не здібна, — призналася Анна-Марія, — і не люблю я того.
— Ба, моя кохана, не все робиться таке, що нас цікавить і що ми любимо. Життя — це ланцюг прикрих обов'язків, і до них треба привикнути.
— Навіщо ж до них привикати? — цілком з дитячою наївністю спитала Анна-Марія.
— Як то?! — аж усміхнулася дона Ізабела. — Та ж тобі колись треба буде вести дім, управляти слугами і рабами, а до цього треба заздалегідь привчитися.
— На те є, власне, слуги...
— Але над слугами, моя дитино, якраз треба господарського ока!
— На те є Жануарія, — уперто боронилася Анна-Марія.
— Ну, і на Жануарію не можна покладатися до віку.
— Як то не можна покладатися? — здивувалася Анна-Марія і навіть плакати перестала. — Чому?
— Бо немає певности, чи Жануарія буде з тобою все життя.
— Чому не буде, чому?
— Ну, ти, сестричко, також смішна: чому, чому? Та тому що й Жануарія врешті може заміж вийти.
— То що з того? Видам її за свого раба й будуть обоє при мені.
— А як вона не схоче за раба, а знайде собі вільного? — з усмішкою питала дона Ізабела, не підозріваючи навіть, до чого доходить у своїй розмові.
— За вільного я її не дам — шкода мови! — відрізала Анна-Марія й відразу стала пурпуровою від власної затятости, а фіялкові жили на скронях виразно віддулися під тонкою церою.
— Фе, Анно-Маріє, як можна так говорити! Чень же не маєш такого твердого серця, щоб стати іншій дівчині на дорозі до щастя...
— Рабині, хоче сказати дона Ізабела?
— Чи ж і рабиня не заслуговує на вдячність за свою вірну службу?
Тон розмови знову ставав гострішим, і дона Ізабела почала нервово стискати уста. Обидві сестри були такі подражнені, що забули за присутність Жануарії, яка стояла збоку, прислухалася до того всього і відчувала, що її поперемінно кидає то в жар, то в холод.
Нарешті Анна-Марія вибухнула:
— Прошу моєї шановної сестри нічого мені не казати! Я нічого не хочу слухати! Жануарія моя рабиня, і я маю право розпоряджатися нею, як хочу! Не звільню її, не звільню, не звільню!
— Навіть коли ми тебе попросимо? — ледве стримуючи себе, якомога спокійніше спитала дона Ізабела.
— О, "попросимо"! Спочатку дарувати, а потім відбирати! — зухвало крикнула панночка. — Звичайно! Можете її забрати вже! Не потребую! Вона інтриґантка, фальшива і злобна! І тому ви так обидвоє до неї прив'язані. Тільки до мене не маєте жалю, може навіть шкодуєте, що я сюди приїхала? О, я ж сама бачу, що належу до найгірших сотворінь у світі! Ліпше ж мені не жити, коли так! Я вас звільню від своєї особи!
Далі почалася зовсім дика сцена: Анна-Марія кинулася до бар'єру балькону, наміряючись скочити з поверху вниз. Дона Ізабела, перелякана на смерть, кинулася її відривати, а навіть Жануарія, хоч і бачила, що сеньйоріта грає комедію, поспішила на поміч. Анна-Марія відбивалася, кричала і дійшла до такого стану, що й справді готова була здійснити свій намір. А потім видерлася з рук сестри й рабині, кинула їм через плече: "Прощайте, йду втоплюся!" і полетіла в дім. Звідтам, перше ніж слуги догадалися, що їм робити, вистрибнула на вулицю і стрілою понеслася в напрямі моря.
Її піймали аж на березі й принесли додому. Дона Ізабела була така налякана, що мало не збожеволіла, каялася страшно, що довела сестру до такого стану і робила все можливе для направлення лиха. Під її особистим наглядом Анну-Марію поклали до ліжка, роздягнули, почали скроплювати й розтирати, давали нюхати ароматичну сіль, закликали знахарку і за її приписом наварили суміші різних зел, які мали помогти. Може було б і це не помогло, коли б сестра її не перепросила і не приобіцяла урочисто більше ніколи-ніколи не гніватися.
Жануарія ж, помігши дещо, скоро покинула кімнати сеньйоріти, вийшла знову на балькон і сіла в покинуте доною Ізабелою крісло. І, хоч догоряючий день палав у небі квітом розцвілих настурцій, хоч води затоки мінилися кольорами блакитних перел, дівчині здавалося, що світ почорнів, як головня. Слова баронівни згасили останній вогник надії, що світив і грів, що був метою, осолоджуючою гірку долю рабства. Тепер не стало й того...
Отже, так? Отже, треба назавжди попрощатися з думкою — вийти на волю й зажити незалежним життям? Боже, Боже, як же це страшно — зректися останньої надії!
— Ні, так не може бути! — зірвалася вона з місця. — Я допну свойого! Я ще покажу цій золотоволосій гадині, хто з нас ліпший! Подивіться на неї: така ніжність, така чуйність, така відданість на словах, а на ділі? Квіточки для сестри, чарочки вина для падриня, для обидвох — цілування рук на кожному кроці й запевнення у своїй любови... О, шляхетна сеньйоріто, я не ганяла рабів по квіти для свіжих китиць дони Ізабели, не бігала кожної години з кубками для дона Ґабрієля й ніколи не співала їм про свою любов. Мене не пестили щохвилини, і я не вимагала, щоб мене повсякчас облизували, але я знаю ціну справжній приязні! І я ніколи не посмію собі кпити з того, що є дорогим для родини де Лара, і не гратиму комедій самогубства, як оце ви тепер заграли. Мадриня має добре серце і вона вірить у все, але ця віра скінчиться! Я відкрию їй очі, я скажу правду зараз же, при першій нагоді, — і тоді побачимо! Тоді можете бігти топитися, але, гарантую вам, що ніхто пальцем не кивне для вашого спасіння, і ви непишно вернетеся назад. Ха— ха!
Нервові, спішні кроки в домі змусили Жануарію покинути мрії і взятися до порядкування покинутих знарядь до вишивання. Вона відразу пізнала, що то йде дона Ізабела, і, наготовившись до такої поважної розмови, схвилювалася.
— Жарі! — прикрикнула дона Ізабела, з'явившись на бальконі. — Куди ти запропастилася?
— Я потрібна мадрині?
— Оце так гарно! — аж сплеснула руками дона Ізабела. — Вона мене питає, чи потрібна! Та ти ж не бачила, що було з сеньйорітою?! Бідна дитина там ледве дихає, а ти дурничками зайнялася. Ступай зараз до неї!
— Хай мені мадриня дарує, — зібравши всю свою відвагу, почала Жарі, — але те, що зробила оце сеньоріта, — гріх і образа Божа.
— Жарі! — розгнівалася до краю дона Ізабела. — Ні слова більше! Щастя, що дійсно не дійшло до страшного гріха, але для таких делікатних натур, як сеньйоріта, Бог є милосерднішим суддею, ніж ми.
— Ні, я не про це, — пояснила Жарі. — Того страшного гріха й так би не сталося, бо сеньйоріта й не думала топитися. Вона лишень хотіла сеньйору налякати. Знала, що нагрубіянила, що провинилася, і...
— Що-о-о?! — відразу зрізала похресницю холодним тоном дона Ізабела й високо підняла брови. — А тобі яке діло до того, що заходить між мною й сеньйорітою?
Жануарія змішалася:
— Прошу мені дарувати, доно Ізабело, але я хочу сказати...
— А я не хочу слухати! — увірвала дона Ізабела. — Здається, що треба буде тобі підшукати інше зайняття, бо ти стаєш зовсім зухвалою. Сеньйоріта правду каже, що ти інтриґантка. Хочеш посіяти роздор між нами? Перший раз тобі сьогодні вдалося. Але, начувайся, Жануаріє!
Жарі затулила лице долонями й розплакалася.
— О-о, ще почни комедії! — нетерпляче й нервово потрясла головою дона Ізабела. — Думаєш, що я так тобі й повірю? Ступай зараз до сеньйоріти і поможи їй зібратися до церкви. Незабаром почнеться вечірня, а ми тут через тебе стільки страху наїлися, що готові спізнитися, йди і пам'ятай добре, що я тобі сказала!
***
У церкві повно. Передні місця позаймали багатші й видатніші обивателі Паранаґви, за ними сідали бідніші й менше значні, а на самому кінці — вільнонаємні робітники.