Річ у тому, що на маскараді я була в одязі францисканської черниці, тож він і подумав, що я — Розаліна. Сам Маріотто був в одязі францисканського ченця. Він взяв мене за руку і вивів у сад, де було темно і безлюдно. А потім скинув свій капюшон, а потім мій. Тоді він побачив, що я — не Розаліна. Але був не розчарований, а вражений. Маріотто покохав мене з першого погляду. А я з першого погляду покохала Маріотто. І ми цілувалися. У саду дому, де я народилася і виросла, я вперше в житті цілувалася. Цілувалася з хлопцем, в якого закохалася до нестями.
А потім, ми повернулися назад до зали і Маріотто запросив мене на танець. І ми з ним танцювали пасакалію. І він, тримаючи мене у своїх руках, шепотів мені на вухо:
— Кожний твій рух — це диво. Як може людина так рухатися в танці? Ти — ангел танцю, ангел руху, ангел краси! Ти — ангел! Ти — божественна істота! Я тебе обожнюю!
А після танцю я пішла до своєї годівниці і попрохала її дізнатися, хто він. Коли вона повернулася до мене, її відповідь прикро мене вразила:
— Це Маріотто Монтеккі, син нашого ворога. До речі, він спитав мене про тебе, і я сказала йому, хто ти. Після цього він мав такий вигляд, ніби його вдарила блискавка.
Не знаю, який вигляд був у мене, але ця новина мене шокувала. "Як це обличчя, яке я так обожнюю, ці руки, доторк яких — найчарівніше диво у світі, ці губи, за поцілунок яких варто віддати все, що тільки маєш, можуть належати сину чудовиська?" — думала я. Потім Маріотто розповів мені, що в ту саму мить він думав те ж саме про мене.
Але наша приналежність до родин, між якими була кровна ворожнеча, не змогла спинити наше кохання. Через кілька днів Маріотто вночі переліз через мур нашого будинку, забрався на мій балкон і тихесенько постукав до мене. Звісно, я йому відкрила. Коли він обійняв мене, я зашепотіла йому на вухо:
— Хто це проникає в темряві в моє серце? Як ти сюди пробрався? Навіщо? Наш мур високий і неприступний. І якщо тебе побачили б мої рідні, ти знайшов би тут неминучу смерть.
— Мене перенесла сюди любов. Її не зупиняють мури. І твої рідні її не зупинять, — відповів мені мій коханий, і ми знову цілувалися.
— Тебе побачать і вб'ють, — шепотіла я, божеволіючи від думки, що це може статися.
— Твої поцілунки — мої обладунки, які роблять мене невразливим, — відповідав Маріотто.
Втрачаючи розум, я відчувала, як мої почуття штовхали мене перетнути всі межі та цілком віддатися моєму коханню і моєму коханому, одночасно і упиваючися цим шаленим вибухом почуттєвості, і лякаючись його. Тоді, збираючи рештки тями, я казала:
— Ти дійсно мене кохаєш? Я знаю, що ти скажеш: "Так". Але не квапся це казати. Бо раптом це неправда?
— Це правда, — відповідав Маріотто так упевнено, так безсумнівно, що мій страх зникав геть.
Але, врешті приборкавши незнайомі мені доти безмежно солодкі й нездоланно могутні почуття, які нападали на мене, наче дикі звірі, я відправила його тієї ночі додому. Думаю, що якби я цього не зробила, я умертвила б його тоді своїми ласками.
— Іди! Добраніч! Ця брунька щастя, що зараз так набрякла і штовхає нас у прірву безрозсудного блаженства, повинна розквітнути не сьогодні, а в належний час, — сказала я.
Хоча мені здавалося, що це завдяки моїй здатності володіти собою тоді між нами не сталося того, чого тієї ночі було не повинно ще між нами статися, та насправді не я, а Маріотто тримав під контролем нашу пристрасть. Попри те що в коханні він був сміливим і рішучим, але одночасно з цим він був дуже відповідальним і мудрим. Я була в змозі загнуздувати свої почуття лише завдяки тому, що нашими почуттями керував він. Бо, якби Маріотто натиснув на кнопочки моєї почуттєвості, я забула б про здоровий глузд і віддалась йому в ту мить, в яку він цього захотів би. Але він цього не робив. Навпаки, він свідомо захищав тоді нас обох від наших диких звірів почуттєвості, щоб пізніше ми могли більше ніколи їх не стримувати.
На тому балу, на якому я вперше зустріла Маріотто, я також познайомилася з молодим графом Парисом, як це і планувалося. Після нашого знайомства граф остаточно укріпився у своєму намірі одружитися зі мною. Мій тато був упевнений, що знає мене настільки добре, що може поручитися за мене, що я покохаю Париса за наказом батьків, тож про мою згоду ніхто навіть і не збирався у мене питати. Просто одного дня мама сказала мені:
— Маю для тебе радісну новину, доню. Прекрасний граф Парис, твій наречений, у четвер зранку вінчатиметься з тобою в соборі Святого Петра.
Якби я не зустріла і не покохала Маріотто, я, звісно, покірно пішла б під вінець з Парисом. Але тепер ця новина мене приголомшила, і я відповіла мамі, що я ще мала для шлюбу, що бачила графа лише один раз у житті, тож я проти того, щоб так поспішати з цим вінчанням. Мама не очікувала від мене такої відповіді, бо кілька днів тому я не суперечила проти шлюбу з Парисом, хоча тоді не бачила його жодного разу.
— Ось іде батько, доню. Будь слухняною. Не заперечуй йому. Бо інакше він розгнівається на тебе, — сказала мама.
Я не звернула уваги на її слова, бо доти тато ніколи не гнівався на мене. Мій досвід був цілком протилежним. Тато був зі мною уособленою добротою та ніжністю. Він обожнював мене, панькав і пестив, здійснюючи всі мої бажання та примхи.
— Ну як справи? Ти повідомила Ґаноцці наше повеління? — спитав тато в мами, зайшовши до моєї кімнати.
— Повідомила, — відповіла йому мама.
— Але я не хочу заміж, татусю, — довірливо сказала я, бувши впевненою, що тато, як завжди, підтримає мене.
— Не хочеш?! Ти не розумієш, яка велика честь для тебе і для всіх нас цей шлюб?! Ти не бачиш, у скільки разів твій наречений знатніший за нас?! Ти не вдячна нам за те, що ми влаштовуємо твоє щастя?! — здивувався тато.
— Я вдячна. Розумію. Та не хочу, — відповіла я.
— Що за дурня?! Кидай ці примхи! У четвер вінчайся з Парисом. Найбільшою мрією мого життя було знайти для тебе знатного нареченого. І ось найкращий з усіх можливих кандидатів у твої чоловіки прагне з тобою одружитися. Я сподівався, що завдяки красуні-дочці ми зможемо поріднитися з якоюсь дуже шляхетною сім'єю, але те, що в моїх онуках тектиме кров Сієнських герцогів, я навіть не уявляв у найсміливіших мріях. Я б змусив тебе піти під вінець з чоловіком з цього роду, навіть якби він був старий, хворий, недолугий і збіднілий. Але граф Парис — молодий, гарний, розумний, вихований, багатий! Він є просто втіленням усіх найкращих чеснот! Чи можливо мріяти про когось кращого?! До четверга схаменися і стань на рушник з графом, як домовлено, — сказав тато суворим голосом, яким раніше зі мною ніколи не говорив.
— Тату, ти на мене кричиш? Я тебе не впізнаю. Чи ти мене з кимось переплутав? Я — твоя люба, єдина, ненаглядна дочка Ґаноцца — кажу тобі, татусю, що не хочу заміж, бо я ще маленька та не хочу розлучатися з тобою і мамою, — відповіла я.
— Парис не чекатиме, коли ти виростеш. Не вийти зараз за нього заміж означає згаяти унікальний, неповторний шанс, який Бог послав нашій родині. Навіть не думай упиратися! — почав відверто сердитися тато.
Але я, розпещена батьком донечка, яка звикла неодмінно добиватися від нього свого, не збиралася здаватися:
— Тату, я все розумію, але не хочу.
— Ґаноццо, ти що, ще не зрозуміла, що в цьому питанні твоє бажання не має значення?! У четвер ти вийдеш за Париса без варіантів! І крапка! — стукнув по столу тато.
— А якщо ні?! — спитала я.
— Яке ж ти зухвале дівчисько! Ти так упевнена, що можеш не підкоритися батьківській волі та уникнути цього шлюбу?! То знай, що не можеш! А якщо ні — я зречуся тебе і вижену на вулицю!!! — гаркнув тато і пішов. Мама, обливши мене крижаним поглядом, вийшла за татом.
Мої батьки ніколи доти так зі мною не поводилися, тож для мене це було цілком неочікувано і вкрай боляче. Можете уявити, як я почувалася. Мені здалося, що раптом я втратила основу свого життя. Але у мене був Маріотто, який за ці кілька днів став моїм усім. Тож я попрохала няню знайти мого коханого і передати йому, щоб уночі він прийшов до мене, бо мені потрібно з ним терміново поговорити. І вночі він знов був у моїй кімнаті. Там я розповіла йому про свою біду. Я тихо плакала, так щоб ніхто в домі мене не почув, а Маріотто казав мені:
— Хіба наша біда в цьому, кохана? Наша біда в тому, що ти — Капулетті, а я — Монтеккі. Тож, навіть якби не було ніякого графа Париса, ми не маємо жодного шансу одружитися.
— Але хіба ти не відчув, що ми з тобою — половинки одне одного? Ми не можемо не бути разом. Чи ти так не вважаєш? — у розпачі спитала я свого коханого.
— Так. Це правда. Проте, якщо ти не вийдеш за Париса, твій батько вижене тебе на вулицю, — відповів він.
— То й нехай! Я розумію, що ми не можемо одружитися в Сієні, бо нас за це просто вб'ють наші родичі. Але ми можемо втекти. Світ великий, — поділилася я з Маріотто своїми відчайдушними думками.
— Моя кохана-прекохана дівчинко! Світ великий, та небезпечний. Таку красуню, як ти, навіть такий завзятий хлопець, як я, не зможе захистити на дорозі в чужих краях. Ти в безпеці, лише живучи в домі-фортеці. У чистому полі на чужині ти негайно станеш здобиччю, — заперечив Маріотто.
— Я часто виходжу з нашого дому-фортеці, навіть сама. І ніколи зі мною нічого поганого не було, — не погодилась я.
— Авжеж. Ти ходиш людними міськими вулицями, майже на всіх перехрестях яких знаходяться пости муніципальної стражі, — зауважив Маріотто, і це було слушно.
— Що ж нам робити, коханий?
— Якщо ми не можемо стати подружжям, нічого кращого для нашого кохання за твій щонайскоріший шлюб з графом Парисом не можна й вигадати.
— Як це так? — здивувалася я. — Як шлюб з Парисом може бути чимось добрим для нашого кохання?
— Якщо ми не можемо одружитися, наша доля — бути коханцями. Тож ми будемо коханцями. І можливість стати коханцями з'явиться в нас лише після того, як ти одружишся.
— Як це так? Чому можливість стати коханцями з'явиться в нас лише після того, як я одружусь?
— Бо лише твоє одруження може легально покінчити з твоєю незайманістю. І тоді вже ніхто не зможе дізнатися, що ми кохатимемося з тобою, звісно, якщо нас не спіймають на цьому. Як влаштувати наші зустрічі так, щоб про них ніхто не знав, — це місія, яку можливо здійснити.