Чудасій

І це я вважаю також доброю прикметою. Вона не є з тих "кві­ток", на які "ваша бджола не хоче сідати", — пригадав я собі Зіну й усміхнувся.

Олекса сердито глипнув на мене зизом і відвів очі.

— А знаєте, — сказав після павзи, — я й справді чо­мусь боюсь дівчат ініціативних. Ви не думайте, що була тільки одна така, "квітка"; їх було далеко більше. Та й тепер є, таки між студентками... І такі є для мене найбіль­ше страшними, себто, найменше симпатичними, хотів я сказати. Ініціятиву мусить проявляти мужчина, правда?

— Та всяко буває...

— Я знаю, що буває всяко, але я питаю, як повинно бути ?

— Ну, от! А щойно ж сказали, що Ліда повинна сама поцікавитися вами ближче.

— Е-е, вона тепер може, бо ж я вже перший нею за­цікавився, перший! Ініціятива була моя. Моя! Розумієте? — і Олекса гордо вдарив себе в груди.

З уваги на хворобу Олекси я не хотів його дратувати й піддавати критиці таку "ініціативність", та й, зрештою, не мав я права намовляти його справді до рішучіших кро­ків, не знаючи наперед, чим це все могло скінчитися. Тож, радий, що Олекса відложив свій намір розправи з студен­тами, я постановив собі на майбутнє більше в тій дивній історії голосу не забирати й лишити подіям плисти так, як їм було призначено.

І дійсно, все йшло добре: студенти виїхали на дип­ломну практику, а Олекса видужав, виписався з лікарні, приступив до праці і, хоч увесь час говорив про Ліду, ні­чого вже не згадував про, хитрощі її товаришів. Збирався він знову писати до неї, але, мабуть, через те, що я його не відговорював, так таки й не вислав ні одного листа. Зате, чим більше наближався термін повороту студентів з практики, тим більше він нетерпеливився, а в останні дні я вже побоювався, щоб цей вогонь нетерплячки не спалив мого закоханого приятеля на попіл. Він запевняв мене, що, тепер буде вже рішучішим і за всяку ціну поста­рається зблизитися з Лідою, принаймні настільки, щоб дівчина звернула на нього увагу й відчула поважність йо­го наміірів.

— Побачите, побачите! — говорив хоробро. — От, підійду до неї, спитаю, як їй поводилось па практиці, а навіть запропоную їй переглянути дипломну роботу. Для мене ж це — єрунда, знаєте...

Однак, коли Ліда повернулася, вся Олексина відвага раптом щезла, і він, приходячи до мене, уникав усяких розмов про своє кохання.

— Як же ви, Олексо, — спитав я одного разу, — ба­чили вже Ліду?

— Бачив... — якось неохоче відповів Олекса.

— Не говорили з нею?

— Ні. Все нема нагоди, знаєте... Вона така зайнята тепер підготовкою захисту диплому, що не випадає їй надокучати...

Я більше не випитував, бо розумів, що вся "ініціативність", на яку здобувся Олекса, вже вичерпалася, і біль­шого від нього годі чекати.

Та якось увечері він прибіг, розпромінений радістю, щасливий, і поклав перед мною на столі щось дбайливо загорнене в білий папір.

— Що це таке? — спитав я, розгортаючи, пакуночок. — Рожа?! Гм... Чи це не від Ліди часом?

— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — почав терти енергійно руки Олекса — Вгадали! І що ви на це скажете?

Я справді здивувався і зрадів одночасно.

— Ґратулюю! — вдарив Олексу по плечі. — Тепер скажу, що маєте досягнення: подарована квітка — це вже знак неабиякої ваги!

— Правда? Правда? А ви все не вірили. Мухомор з вас!

— Добре, добре, хай я вже буду, чим хочете... Але розкажіть, як же це сталося?

— Та дуже просто, — почав охоче Олекса: — були сьогодні вправи в лябораторії, і Ліда прийшла з оцією рожею. Я відразу зрозумів, що це неспроста, але вдав, ніби не помічаю нічого. Дві години студенти працювали, а я ходив і помагав. їм. І потім усі зібралися й пішли. Я — глип! — а на столі, біля якого сиділа. Ліда, лишилася ро­жа, зовсім зів'яла... Ц-ц-ц!..

Мабуть, моє обличчя виявило велике розчарування, бо Олекса відразу його помітив:

— Ви чого кривитеся, мухоморе? Вже хочете мене знову в чомусь перекопувати?

— Ні, Олексо, я вже вас переконувати не буду. Ду­майте собі, що хочете...

— Але ж рожа, рожа, приліпко ви клаповуха! Зів'яла рожа, розумієте?! Ліда в'яне від кохання, як рожа без во­ди, і дає мені про це знати.

— Добре, добре, хай буде по-вашому... — сказав я кисло.

Олекса розсердився:

— Коли ви такі, то я вам більше ніколи нічого про Ліду не казатиму!

Однак, це була тільки порожня погроза. Випадок з зів'ялою квіткою, забутою, чи покинутою на лябораторному столі, зробив Олексу цілком божевільним від щас­тя. Він тепер говорив і сміявся безугаву та цілий світ ба­чив через рожеву призму свого щастя. Знову ті студенти, яких він збирався бити, стали його повірниками і щодня приносили йому якісь новини "від Ліди". Я вислуховував їх уже мовчки. Нетерпеливо чекав того моменту, коли всі вони роз'їдуться, і тільки зі страхом думав над тим, що може статися, як Олексі одного дня впаде до голови дум­ка поговорити з Лідою.

Скоро, однак, я переконався, що мої побоювання є безпідставні і що Олекса ніколи до Ліди не відважиться заговорити, а його необгрунтовані й цілком неокреслені, зате тверді надії на якесь невиразне щастя дратували ме­не й змушували часто відступати від своєї постанови — не втручатися в його диванний "роман".

— Скажіть, — спитав мене якось Олекса, — скільки ще лишилося?

— Чого лишилося?

— Приліпка з вас! Скільки ще лишилося, питаю, че­кати мені на Ліду?

— Та почекаєте, поки вона заміж не вийде... — сказав я їдко.

— За Олексу...

— За вас вона не вийде, Олексо, вибийте це собі з голови!

— От, я ж казав, що ви — мухомор.

— А ви — сліпий Отелло! Невже ви такі короткозорі, що не передбачаєте, який кінець буде вашого кохання?

— Ні, я навмисне стараюся не заглядати в майбутнє.

— От, у це я вірю!

— Добре, що хоч у це вірите... До речі, ви маєте об­лігації?

— Звичайно, маю. І що з того?

— Нічого. Я так лише собі спитав, між іншим... А зна­єте, шкода, що тепер заборонили ловити рибу, а то — пішли б, правда?

— Та пішли б, — погодився я, радий, що Олекса змі­нив тему. — Якийсь карась здався б на вечерю...

— А ви знаєте той анекдот про облігації? — спитав Олекса, і по його очах було видно, що він зайнятий яко­юсь упертою думкою.

— Який анекдот?

— Та от той, як один нервово хворий виграв сто ти­сяч?

— А, той? Знаю. Стара річ...

— А цікаво, правда? — живо заговорив Олекса. — Лікар його підготовляє так обережно, знаєте, поступово і на кінець питає: "Що б ви зробили, коли б виграли сто тисяч?" А той нервово хворий відповідає: "Дав би вам половину". А лікар тоді з великої радости — брик! — перекинувся і вмер від розриву серця. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..

Я, хоч уже нераз чував цей анекдот і в кращому ви­конанні, мимовільно засміявся, заражений Олексиною ве­селістю, а він уже схопився і в нервовому піднесенні спіш­но заговорив:

— Ходім, Павле, на рибу! Начхаємо на всі заборони й підемо просто до цукрозаводських ставків. Га? То ж буде страшно цікаво і ще приємніше, як з дозволом! Хо­дім!

— Ви, Олексо, здуріли зовсім! Таж там варта вистав­лена!

— Варта — єрунда!

— Та для вас тепер усе єрунда, і море вам по коліна. Але я ще не втратив глузду від амурної гарячки і за яко­гось дурного карася не маю охоти опинитися за ґратами.

— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! А я от піду сьогодні вночі й наловлю риби...

— Ідіть. Але, як вас піймають...

— Та вже ж, як та мама синові казала: "Гляди, сину, як утопишся, то додому не приходь!" Ц-ц-ц!.. Ну, не хо­чете йти, не треба.

— Можемо піти десь трохи походити, але не на рибу.

— Ні, не треба нікуди йти. На рибу я виберусь сам. Коли хто не вірить у своє щастя — то не треба ризикува­ти, знаєте... А я вірю, що мені нічого не станеться і тому піду!

Я тільки зідхнув, бо вже бачив, що Олекса вперся, і івідговорити йогої нізащо не вдасться.

— І, до речі, — продовжував він, — чи ви б також умерли від радости, коли б виграли сто тисяч?

— Думаю, що не тільки не вмер би, а навіть не зімлів би.

— Я також ні. Коли б навіть мільйон, десять мільйо­нів виграв — навіть вусом не моргнув би... Між іншим, я не маю вусів, бо голюся, знаєте? То чим би моргав? Ц-ц-ц!..

Гарячковість Олексиного тону все підвищувалася, і я вже знав, що він на кінець скаже якусь несподіванку, як це завжди з ним бувало.

— Гроші для мене — єрунда, знаєте? — продовжував він. — Слово чести! Я їх завжди складаю копійка до ко­пійки, але тільки на те, щоб мати приємність колись ви­тратити... І от виграв би мільйон, чи десять, чи сто міль­йонів — і нічого. Але коли б оце мені Ліда сказала: "Олек­со, я люблю вас" — відразу вмер би зі страху на місці. Вірите?

— Вірю, — сказав я сміючись. — Але не збираюся вашої смерти оплакувати, бо Ліда вам того ніколи не скаже, як рівно ж і ви їй цих слів не скажете ніколи.

— Гм... — споважнів Олекса відразу. — А це треба неодмінно сказати?

— Неминуче! — категорично сказав я.

— Гм... А... а якось...

— Дипломатично, хочете ви сказати?

— Га? А, ну так, звичайно, якось інакше...

— Можна й інакше, — продовжував я дражнити мого приятеля. — Наприклад, підійти до дівчини... Та ви встаньте, я вам покажу це на практиці... Так... Уявіть те­пер собі, що я — ви, а ви Ліда... Отже, ви підходите, берете її за руки отак-о, притягаєте до себе... Та не пручайтеся! Ні, зрештою, можете навіть пручатися: дівчата на перший раз також пручаються... Але ви не звертайте на це уваги, обійміть міцно за стан, отак-о, підійміть го­лову за підборіддя і... А з вами що?!! Олексо!

Я злякався не на жарт: Олексине лице налилося кров'ю і стало цеглясто-червоним, очі розширилися, як у вмира­ючого, або божевільного, а сам він раптом скорчився, ніби від нападу епілепсії.

— Олексо!!! — кричав я. — Олексо! Що з вами?!!

Олекса почав бліднути на очах, з цеглясто-червоного обличчя його зробилося восково-жовтим, а на чолі рясно виступили краплі поту.

— Ні, ні, — застогнав він, опускаючись у фотель і закриваючи обличчя руками, — це неможливо, що ви ка­жете!

— Та що з вами сталося, скажіть?!! Ви хворі?

— Так, я просто хворий від того, що ви тепер пока­зали! Як можна?! Це ж... Це ж — страшно аморально!

— Що аморально?

— Так поступати з дівчиною...

У мене відразу відлягло від серця, але одночасно я роззлостився.

— Тьху, до дідька! — крикнув з досадою. — "Амо­рально"! А як же ви собі женячку уявляєте?

Олекса провів руками по лиці й глибоко зідхнув, не­мов збудившись з поганого сну.

— Женячку? — перепитав задумливо.