Яблука з райського саду (збірка)

А потім ноги підняли його й він ними дов­го й легко біг, аби зігрітися й висохнути.

Активізація опору та супротиву в регіоні стали надто помітними, новина дійшла не лише до кам'яного, а й живо­го Вершителя. Особливо непокоїло нове міфологічне тло, не санкціоноване згори. Отож одне по одному полетіли нічними парашутами внутрішньо-зовнішні формування, аби з'ясувати причини походження. Й на превелике щастя жодне з них не провалилося в підступну трясовину Сябраватага болота, бо воно добряче промерзло. Й ніхто не по­трапив до лаписьок ворога, який од цього не на жарт злякав­ся й і посилив пошуків контакту з опором, що в свою чер­гу змусило останнього надихнутися до рішучих дій, наприклад, завалено водонапірну вежу в Яськовичах, правда во­на давно вже не діяла через мороз і розікрадені ринви. Усі підпільники потроху ставали військовими людьми, що до­зволяло вберігати власне існування краще за цивільних, які цей досвід здобували повільніше, аніж втрачали життя.

Отож кожен з них щораз частіше ставив питання: чи зможе чесно й відверто глянути в очі Вершителеві, коли зустрінеться з ним десь на узліссі чи вияркові? Тим паче, що під косогір вже полетіли вже реально висаджені еше­лони з військами та ворожою технікою – це вправно ору­дували агітаційно-диверсійні формування, які в таку хо­лоднечу єдино могли зігрітися відвойованим вугіллям з перекинутих паротягів.

Одне з таких угрупувань, порипуючи на морозі но­венькими портупеями та лискучими чобітьми, перебіга­ло з бур'яну в лісостеп. їм належало подолати полосу грунтової, тобто льодової дороги і всі завчено завмерли, очікуючи на можливу у такій ситуації несподіванку. І во­на сталася – увагу раптом привернув слід. Не од танка чи гаубиці, бодай од підбитого літака, щоби бути зафіксова­ним і переданим в статистику на Велику Землю, ні.

Це була борозна, густо проорана кров'ю. Уся спец-група густо замислилася над такою проявою, бо за весь свій довгий досвід кривавої оранки, проораною крізь жорству, ніхто не знав.

Перебігаючи од мерзлого живоплоту до чагарів і наопак, формування кинулося борозенкою, аби довідатися, що ще може бути незнаного в тилу ворога? Хутко помітили рясну зграю ворон, які радісно кружляли за по­воротом.

Коли вони того орача здогнали, то загальне здиву­вання вмить переросло в колективну лють, адже військо­вики ці, внутрішньо-зовнішні, мають найбільшу турботу про особистість Вершителя. І от вони бачать де? В да­лекій глушині когось якогось, хтось котрий дозволя собі тягти зашморгом Його образ диким битим шляхом.

Тут Колайчуков у сяєві морозної днини побачив рідні погони, до щему близькі, то злякався, чи не галюци­нація бува. А ще йому примарилося, що деякі з обличч добре знайомі йому з часів училища, особливо лейтенан­та – усі навперейми бігли до нього й він собі вирішив, що коли це й марево, то приємне й нешкідливе.

Перед цим його вперше на одному з згарищ зустріча­ли справжнім хлібом і справжньою сіллю, він був напев­не єдиним за всю історію краю, хто його одразу всього й з'їв, викликавши овації. Поставив за це людям на завале­ну пічнину бюста, а сам заліз у неї і дві доби проспав. Й дві доби стояв народ. Потім втомлений люд полягав навко­ло, а він підвівся й потяг свою ношу далі.

Він не знав, що одразу цього ранку селяни голими руками зупинили медмашину під Ануковічами й пальця­ми роздерли всіх в ній.

Бо був надто засліплений погонним мерехтінням та блискотінням кокард, яке наближалося, і вже увірував у реальність присутності колег, коли найрідніший із них за званням лейтенант, вибив його з глузду ударом в щелепу:

– Я хочу, – сказав він бійцям, – щоб ви надовго за­пам'ятали цього місцевого виродка, який дозволя собі без­карно блазнитись з високих святинь, чіпляючи їх для цьо­го на мотузку... Запам'ятайте й оцей колишній наш свя­щенний мундир на ньому, роздертий і спаплюжений та­кож, і поставте собі питання: а з кого ж він його зняв? Він мовчить... Чи не з когось із наших побратимів попередньо­го десанту, хто зник при посадці у підступному й невідомо­му болоті? Тобто не ждіть тепер, отут в тилу, співчуття й допомоги, бо три роки рабства попсували, бачите! вже душі й тіла тих, кого ми покликані захищати й визволяти з пут.

Я вимагаю, щоб ви подивилися на цю потвору ще раз і на­очно уявили собі ту велетенську неосяжну роботу, яку ще доведеться здійснювати нам отут одразу ж після звільнен­ня цієї, колись дружньої нам країни... Не одводьте ж очей!

Розчулені промовою, вони поназносли снігу, витру­сили з рюкзаків трофейного вугілля, розтопили на багатті й долонями та поцілунками обмили погруддя. Лейтенант одтер власноручно спиртом із заповітної фляги рясну су­кровицю, мішаючи її зі сльозами. Потім опанував себе настільки, що вирішив власноручно пристрелити свято­татця, однак втримав свою ненависть: місцина була пож­вавлена, та й день, морозьке повітря далеко рознесе звук пострілу. До того ж слід було ретельно, спокійно розібра­тися в усьому, що довелося побачити й пережити, дати належну оцінку для статистики – адже група мала наказ ще й виявляти місцеві настрої й інформувати Центр.

Бо за кілька років перед тим, бувши лише сержантом, він саме формував ці настрої, готуючи їх перед відсту­пом: тоді їхній спецзагін вимушено перевдягався в нена­висну уніформу герготів, й провадив розстрільні десанти по селах, формуючи ненависть до майбутньої окупації, палили живцем у церквах, топили в криницях дітей, аби активізувати в них прагнення опору. Що поробиш, якщо не існує іншого виходу? Й це для того, щоби тепер на власні очі побачити, що нічого з тих великих зусиль не дало результатів – як були тоді ці нетямущі аборигени виродками, такими й залишилися, нічого не втямивши, бо Ідея Всеєдиності Щастя зосталася недосяжною...

– Дозвольте рапортувати! – вивів його із задуми політкомісар угрупування, і він згідно кивнув. – У затри­маного при обшукові виявлено ось що:

і показав одбитого носа і козирьок.

Удруге лейтенант неймовірним зусиллям волі втри­мався покарати на смерть пацюка, й лише тому, що такий нечуваний факт блюзнірства міг зацікавити психологів з Центру, і гаразд буде, коли твоє власне ім'я зайвий раз фігуруватиме в доповідях через високі канцелярії. Тому він знову заховав в кобуру пістолета, а наказав нарубати гілок, змайструвати м'якого паланкіна, яким буде належ­но транспортувати в даних умовах Вершителя. А пацюка прив'язати спереду тим же пасом, аби ніс і слугував неза­перечним речовим доказом, поганяли щосили.

І знову яйця Колайчукова зробилися завбільшки з футбольні м'ячі, бо баскетбольних тоді ще не існувало, й він знову пошкодував, що свого часу не пішов у фут­болісти, а в політемісари; хоча, якщо подумати, то в фут­болі яйця одбивають ще краще; його привели на таємну базу, зроблену під снігом з льоду, і всі, хто лише мав вільний час, катували його по черзі, намагаючись розв'язати нарешті язика й дізнати правди. Й ніхто не до­думався зазирнути в тамтого рота й переконатися, що язика там нема взагалі, якого він виплюнув, аби не зава­жало рятувати погруддя, тікаючи з герготських застінків. Тепер же його катовано підручними засобами, а він лише сміявся їм у відповідь, залюбки терплячи, бо ось нарешті мав твердого переконання, що усе це – примари. Це щас­тя – відчувати себе всесильним. Не можуть же святі побратими, в рідних погонах і картузах піддавати торту­рам, й тому він солодко поринав із одного забуття в інше.

Отямився од вібрації літака. Той відвозив на Велику Землю пораненого політрука, котрий прострелився, не­обачно чистячи автомата, а щоб машина не гуляла порож­ня, вирішено надіслати в Центр і уособлення місцевих на­строїв разом з усіма речовими доказами, аби вже там до пуття розібралися, бо лейтенант таки побоювався казуаль­ної заковики – адже йшлося про особистість Вершителя.

Насилу розклепив втомлені гематомою очі й зрадів ними, побачивши проти себе знайоме до болю погруддя, – в агітаційно-диверсійній бригаді, звісно, знайшовся чу­довий військовий клей, яким зазвичай ліпили вибухівку до мостів, а позаяк злам носа припадав на природньо бла­китну прожилочку, то склейка на мармурі була геть не­помітною. Що можна сказати й про відреставрованого кашкета.

Літак закладав довгий віраж й провалився у повітря­ну яму, куди в безпам'ять провалився й Колайчуков.

Нові тортури вирвали його із небуття. Фахівці з Цент­ру прагнули довідатися, яким це робом ціннюще погруд­дя могло потрапити в непролазні далекі нетрища? До прибулого застосували так звану медтерапію, котра здат­на була в живій істоті викликати одразу шість різновидів больового шоку.

Однак Колайчуков зберігав щасливий вираз – ніхто ж бо не здогадувався, що поглядом він лине за вікно, ту­ди, на середньомістя, де стояв чудом уцілілий од воро­жих бомбувань постамент, надвершшя розлетілося од вибухів, а от п'єдистал був зроблений із надміцного коростишівського граніту – сталеві шереметки лише трохи подряпали полисковану поверхню.

Ще три шоки викликалися електротерапією. Ще вісім – фізіотерапевтичною стимуляцією. Не кажучи про хірурготерапію, хімійорелаксію а також стоматологічні втручання. Усе це він сприймав абсолютно німо, вразив­ши найдосвідченіших терапевтів.

третє послаблення волі

Впало на нього, коли він потрапив до керівника Допитувального департаменту. Опинившися знову в знайомім кабінеті, звідкіля їх усіх колись благословляли на тилову акцію, Колайчуков був вражений, що начальник вперто не впізнає його. Слів же, сказаних до нього, не міг тямити, бо через тривалі терапевтичні заходи втратив барабанні перетинки. Вразили ж і образили жести посадовця, які докоря­ли, вказуючи щораз на погруддя. Забувши про відсутній язик, він намагався заперечувати, однак присутньому зда­лося, що той корчить блазенські зневажливі гримаси, як і личить запеклому ворогові Всеєдиності.

Плакати, правда, він ще міг, допити й протоколи три­вали. Начальник іноді виходив перекусити. А їдальня, треба сказати, тут була пільгова, незважаючи на воєнний час, що тут безкоштовно ставилися на стіл не лише сіль, але й перець. Отож начальник натрусив його трохи, ма­леньку дрібочку, загорнув в аркуш, аби потім удома ще раз скористатися.