Третю відкинув стрілець Стасенко.
Рукопашний бій тривав. З цих хвилин не пам'ятаю багато. Бачив тільки, як Стасенко зловив рукою цівку большевицького кулемета, але впав, прошитий кулями. Вкінці ми здобули московські становища. Я важко дихав, дивився на трупи большевиків і на ранених, що кричали. Шмайсер я тримав на поготівлі, бо, бувало, що й ранений стріляв по нас. Фільварок ми здобули і таким чином розірвали ворожий перстень довкола замку.
Ми збиралися забезпечити становища й відпочивали. Козак обходив усіх, усміхаючись. Я ледве сидів у рові й прикурював цигарку від цигарки. Дурні нерви! Було тихо. За якийсь час большевики почали гукати крізь гучномовці:
— Таваріш Козак! Чого ж ти? Хаді до нас! Будєш командіром!
Юсько відгукнувся:
— Знаєш приповідку на "ч"?
— Нєт, нє знаєм. Какая она?
— А чи не пішли б ви до чорта?!
Цю спробу розмови перервав поручник Козак. У штабі полку відбувається присяга перед начальним вождем, генералом Павлом Шандруком. Нас двоє, Юсько й я, мали йти, як делеґати від нашої сотні.
Ми вичистилися як могли, і рушили. В дорозі розмовляли, раділи сонцю, весняним квітам і голосам природи. За собою лишили фронт. Юсько спитав:
— Властиво, що діється в політиці?
— Не бачиш? Німці програли, бо ми вже можемо мати цілком явно наше військо.
Десь там, у якомусь розбомбленому місті, творили Українську Армію, а наша Дивізія була її першою дивізією.
— І що з цього вийде?
— А я знаю? Може, американці підуть проти Москви, якщо розумні. Тоді ми виграємо.
— А як ні?
— Як ні? Як ні? Знаєш, що? Завданням шлунку не є роздумувати про їжу, а травити її. Ось, як!
— Маєш слушність. Властиво, це не ти сказав, селепку, а Кльодель!
Мене здивувало знання Юська.
Так ми дійшли до штабу.
На невеликій поляні зібралося військо. Це були переважно делеґати, як і ми, бо полки стояли в боях з большевиками.
На трибуні був хорунжий о. Левенець, а генерал Шандрук — перед нею. Ми всі уставилися, як слід. Ліві руки поклали на ґранатомети, а праві піднесли догори. Сонце і весна. Небо голубе, і зелень свіжа, весняна. З фронту чути гуркіт артилерії, там десь б'ються наші.
"Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією... боротися під українським прапором зі зброєю в руках... за народ і за батьківщину".
Опісля говорив генерал. Потім перегляд і дефіляда. І назад, на фронт.
Ми верталися гуртами, а згодом розходилися кожний дo своєї частини.
Поручник Місько Карпинець розповідав про засідання в урядових німецьких кругах.
— Треба дати українцям рушниці, — говорив Ґерінґ.
— Але тільки старі, з першої світової війни, — додав Ґеббельс.
— І без набоїв! — це Ріббентроп.
— І тільки на неділі, — заґуґнявив райхскомісар Кох.
— А що ми маємо робити з тими рушницями? — спитав генерал Шандрук.
— Як-то? — кинувся Гітлер. — Чи ви є, може проти оборони Нової Европи перед Москвою?
Стефанович розповів анекдот:
Гітлер чванився перед Мусоліні, що його вояки зроблять усе, що він накаже.
— Не вірю! — відповів дуче.
Отже вирішили перевірити. Пішли до берлінських касарень вермахту.
— Ти знаєш, хто я? — спитав Гітлер вояка.
— Знаю, ви є мій фюрер!
— Даю тобі наказ: Удар мене в лице!
— Не можу, мій фюрере!
— Дурні! — роззлостився Гітлер. — Ходімо до есесів.
Повторилося те саме:
— Це все запілля! Нема в них ґерманського духу. Їдемо на східний фронт!
Поїхали. В першу лінію. Большевицькі ґранатомети орють землю. Грають органи Сталіна, бомблять літаки. Вояки сидять не в окопах, а в ямах на одну людину. Обидва вожді підходять до такої ями.
— Вилазь! — крикнув Гітлер.
З ями вийшов вояк. Заболочений, брудний, неголений, з ручними ґранатами і протипанцерною зброєю.
— Ти знаєш, хто я є?
— Так! Ви фюрер Великонімецького Райху!
— Дай мені в лице!
Вояк підніс руку, склав пальці в п'ястук, і з цілої сили кропнув фюрера по щоці. Мусоліні допоміг устати своєму другові.
— Ти хто такий? Wer bist du? — простогнав фюрер.
— Голошу слухняно: Ukrainischer Dolmetscher!
Увечері я вже був у сотні.
15 квітня 1945.
Большевицький наступ. Сидимо в ровах, як миші. Ждемо, щоб підійшли ближче. Оглядаю зброю. Одна лента до кулемета, 4 ручні ґранати і 6 магазинків до рушниці. Чим тут воювати?
Принесли обід і пошту. Є лист від моєї дівчини. Читаю серед вибухів большевицьких ґранат.
Читаю й очам не вірю! Ой! Склав листа і задумався.
— Що з тобою? — крикнув крізь гук бою Юсько.
— Нічого, — кажу, — і багато. Сам ще не знаю.
— Ну?
— Таке то життя! — відповідаю. — Нині нас двоє, а завтра сорок!
— Ґратулюю! — крикнув Юсько і пустив серію з автомата. — Почесна сальва!
16 квітня 1945.
В справі дівчини не можу зібрати думок. І радію, і ніяково. А врешті все те ще непевне. Через гучномовці читають для большевиків зміст нашої присяги.
Розліплюємо на фільварку і в селі нашу газету з описом свята. Ми вже перша дивізія Української Національної Армії!
Відвідують нас штабові старшини в українських одностроях. Старі вояки визвольних змагань. В сусідню сотню Чучкевича прибув полковник Крат. При цій нагоді продав йому Чучкевич якісь піґулки для зміцнення його мужеськости. Виявилося, що це були звичайні порошки від болю голови.
20 квітня 1945.
Мене вирядили в справах на інший відтинок. Полагодив. Тепер я в першій лінії, біля Фельдбаху. Вертатися неможливо.
Вночі зайняв становище.
— Тут треба вмирати! — сказав мій сусід, не відриваючи очей від передпілля.
— Ще не знаю, я тут свіжий, — відповів я. По хвилині він придивився до мене при відблисках ґранат.
— Я вас уже десь бачив!
— Можливо, я десь часто бував.
Я його пізнав, але не зрадився. Це був Маланчин чоловік.
Розмовляти було трудно. Готувався большевицький наступ. Це було ясно. Треба готуватися теж. Відбивати піхотинську навалу. А, може, й панцері.
Закидують нас вогнем артилерії й мінометними ґранатами. Січуть з кулеметів. Вихилити голову — готова смерть. Сиджу на дні рова й курю.
Боїмося глянути собі в очі. Ситуація гаряча, як під Бродами.
Тут не витримали б ніякі "файталапи", ані романтики. Тут можуть існувати тільки селепки! А що я селепко з діда-прадіда і не є ні "файталапою", ні... романтиком (тут такої певности вже не маю!), то я витримав.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю "вермахтсберіхт" з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
— Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
— Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
— Це що? — питаю.
— Нищу мої любовні листи!
— Чому?
— Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
— Психологія юрби! — кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.
22 квітня 1945.
Я вирвався якось з-під Фельдбаху. Іду собі дорогою. Фронт за мною і збоку мене, за яких два кілометри. Зустрів військового воза. Совєтські літаки літають сюди й туди. Я сховав ноги під якусь бляху. Ноги тепер важніші, як голова.
Побачив поручника Богачевського, що їхав на коні. Ні, не їхав. Це кінь ішов, а він сидів на ньому й спав.
Пішки йшов далі. Вступив до шпиталю. Нібито потребую ліки від простуди. Доктор Радивил дає й каже:
— Найкращим ліком для недужого є трохи здоров'я!
Радивила я знав з Нойгаммеру. Він не любив маркірантів.
Раз прийшов до нього селепко.
— Щось мені скривило голову, не можу рушити шиєю.
— Не можеш, Васильку? Ану ляж у тій кімнаті. Коли за п'ять хвилин не поправишся, накажу тебе замкнути.
По п'ятьох хвилинах селепко виходить.
— Ви дуже добрий лікар, пане докторе! Як рукою зняло!
Стукнув закаблуками й більше його лікар не бачив. А одного разу схотів помаркерувати Любко.
Приходить до шпиталю.
— Щось мені заступило очі, нічогісінько не бачу!
— Не бачиш? — здивувався доктор Радивил. — А руку мою бачиш? — І заслонив йому лице рукою.
— Яку руку? — каже Любко. — Ніякої руки не бачу!
— О-о, так ти дійсно важко хворий. Підеш до цивіля. Іди собі тепер.
Любко обернувся на п'яті й за двері.
— Стій! — гукнув доктор. Любко вернувся.
— То ти, селепку, не бачиш моєї руки, а клямку бачиш? Геть звідси!
— Коли хто з вас не хоче йти на вправи, то нехай приходить і каже: я нині хочу виспатись. Тоді я дам звільнення. Але ошукувати себе не дам!
Іду обережно. Є наказ, що хто йде назад, німецькі жандарми без питань мають право того застрілити. Вже такі випадки були.
З того виходить, що або фюрер уже здурів, або його дорадники дурні. А це тепер часто буває. Давніше королі тримали при собі блазнів, а нині "вожді" тримають дурнів. Змін ніяких нема.
24 квітня 1945.
Я вже між своїми. Роздали нам протитанкові ракетниці і п'ястуки, що їх називають селепки макогонами, щось смердить у повітрі.
По війні заложу собі крамницю з квітами, щоб не мати прикрих споминів. І тому, що це, певне, єдиний пахучий інтерес.
25 квітня 1945.
Нас відвідав генерал Шандрук. Що тут багато говорити? Відважний чоловік і свій хлоп!
Пополудні мене послали до замку. Зараз же зловив мене Лисяк. Він полює за всякими новинами, а опісля виладовує свою здобич на папір. Я мусів йому розповісти про мої вояцькі пригоди. Щоб була відповідна атмосфера, ми пішли до залі. Там столи були понакривані алькоголічними обрусами. Сиділи старшини й інші чини. Ми їли й пили свобідно. Це не те, що з німцями, де ніхто не їсть і не п'є, доки не зачне найстарший, а й то п'ють, як автомати. Підносять чарку, докладно до третього ґудзика блюзки, поглянуть на себе грізно й дурнувато, і гоп! — випили.
То ж я наоповідав Лисякові історій!
Ледве встав. На прощання ми обіймалися, цілувалися, присягали помінятися дівчатами, і те все, що два п'яниці мають у серці.