Тоді пролежав непритомний під трупом матері цілий день, доки не найшли під вечір околичні мужики та не вирвали від смерті. Тепер ось почув козак, як їжиться на голові чуб, руки стягає якась невидима сила, мов кігті хижої птиці. Ось один скок – і триклятий "баборіз" захлиснеться кров'ю. А потім будь що буде!..
Козак стрясся, відвернув очі від пістоля, щоб пошукати ними опиря, і погляд його впав на хрест межи свічками… І, немов собака, завило в сю хвилю його серце… Свят! Свят! Свят! Схаменися, Олексо, ти ж посол, християнин… Не лях!..
Жолкевський відвернувся.
При виді козака закипіла була в нім зразу кров та прислонила зір кривавою мрякою. В сій мряці бачив гетьман білий паль із застромленим козаком та червоні струйки крові, яка спливала по білім дереві. Але втім нагадалися йому плани короля та його власні замисли, і він не захотів остерігати козацтва, мордуючи післанця. Не хотів їх також і кликати на поміч, щоб, мовляв, не зібралися, бо тоді в їх руках була би й судьба Річи Посполитої. Їм не можна було давати нагоди до нових заслуг. І, незважаючи на се, що своїм мовчанням видає на смерть і неволю тисячі невинного люду, не хотів сказати слова: прийдіть і рятуйте!
– Мило мені, – сказав, – що є між вами муж, який оцінює клеменцію Річи Посполитої та fideliter їй служить, але тепер скажи мені, будь ласкав, дещо про вашу виправу на Синоп. Хто вас туди післав?
Козак поклонився в пояс:
– Ваша ясновельможносте, се не наша виправа. Се не ми ходили. Зась би ми сміли проти комісії… Нехай нас боронить Свята Пречиста від такої безецності! Се чорт знає, що за люди те вчинили.
Жолкевський аж поблід з гніву.
– Як-то? – спитав, а в голосі звучала струна крайньої люті, хоча й убраної у спокійні слова. – Як-то? Як се можливе? Адже отаман ваш має пильнувати, щоби ніхто з вас що турків та на волость не пхався.
– Ми не пхалися, прошу вашої ясновельможності. Се ті люди з волості до нас прийшли.
– А чому ж ви їх не зловили?
Козак поклонився удруге.
– Ваша ясновельможність зволять жартувати. Сих розбійників було до дванадцять тисяч. А нам старостове з українських замків припасів не пускають, наших, що ще з родинами не вийшли на Низ, угнітають, відумерщин не шанують, Содом і Гоморру творять, а ми самі у Низу границь пильнуємо, та навіть настільки не маємо жита й іншого припасу, щоби піти в поміч за приказом його королівської милості або вашої ясновельможності. І платні нема…
Пан Жолкевський почервонів з досади.
– Я не про старостів питав, а про сих рабівників. Як ви їх могли пустити назад?
– Ваша ясновельможносте! – відповів козак. – Вони цілий флот султана єгомості розперіщили і їх капудан-башу взяли, лише їм здо… то є умер по дорозі, а ми стримували би їх? Куди нам, спокійним уходникам! Кошовий казав їм через січовий паркан: ідіть собі, бісові діти, ід своїй матері, бо стрілятиму! Вони постояли, постояли й пішли.
– Куди?
– Не знаю! Бог мені свідок, що не знаю, ні я, ні кошовий. Один туди, другий сюди. У нас тепер люду доволі.
Жолкевський побачив, що з козаком не договориться, тому кивнув рукою на знак, що послухання скінчене.
– Іди до цекгавзу , там дадуть тобі їсти. Вертай швидко і скажи гетьманові, нехай пришле Наливайків, які накоїли сього лиха, бо як ні, то впаде на вас усіх рука кари, а коли спам'ятаєтеся, може бути запізно!
Козак був би розсміявся, коли б не згадка про Наливайка. Він поклонився ще раз низенько.
– Ми Солониці не забули і не забудемо, поки нас і вас. Прикази сповнимо, ми ж піддані вашої ясновельможності та єгомості короля, проте бажаю вам від імені всього Війська його королівської милості Запорозького здоровля і сил на потіху сеї ойчизни і прошу дозволу їхати.
– З Богом! – сказав гетьман.
Козак щез, а Жолкевський, мов несамовитий, став бігати по кімнаті. Вкінці плеснув у долоні. Зайшов той сам пахолок, що передше.
– Стасю! Проси-но до мене пана генерала земель подільських та пана полковника фон Вендендорфа.
І, сівши при столі, став збирати порозкидані папери. За хвилю відчинилися двері, і в кімнату ввійшли два мужі. Один у багатім чорнім шляхетськім строю з фіолетними випустками та золотім ланцюгу на шиї, другий – в рейтарськім колеті, з широким ремінним поясом, на якім висів парадний, стяжками прикрашений рапір із широкою гардою. Горішня часть його чобіт була дуже широка і виглядала, неначеб ноги застромлено в два відра. Короткі кармазинові рейтузи були на внутрішній стороні від колін виложені м'якою шкірою лося. Через рам'я ішла широка червона шовкова шарфа з золотими тороками, а в руці держав широкий повстяний капелюх зі струсиними перами.
Перший з них – був се пан Олександр Калиновський, молодий чоловік, але завдяки колігаціям і фортуні мав уже уряд "генерала земель подільських" і був каменецьким і брацлавським старостою. Другий – старший чоловік, літ, може, п'ятдесяти, невважаючи на довголітню польську службу, заховав зовсім вигляд німецького офіцера.
– Дивно мені, – начав по привітанню пан Калиновський, – що ваша ясновельможність так екстраординарийну оказуєш альтерацію. В чім справа?
Говорив дещо через ніс, з великопанською міною та холоднокровно.
– Nil mirum, – заговорив пан Жолкевський. – Наші війська, які є, всі на сіверській границі, у мене жовніра брак, а тут татари cum omni potentia грозять finibus Річи Посполитої.
– Ну, се їм лучається дуже рідко, – відповів Калиновський, – лише раз у рік. І я, безумовно, не бачу причини, чому ваша ясновельможність не дадуть уже знаку, щоби сідати до вечері. Бо так калькулюю, що чим скорше всі їхмость панове підуть спати та розійдуться, тим спокійніше можна буде деліберувати про commune republicae bonum Річи Посполитої.
Фон Вендендорф був, одначе, іншої гадки.
– Відки ваша ясновельможність мають сю відомість? – запитав живо.
– Прошу вашмостів сідати, а все виексплікую їм ab ovo.
– Ergo incipiamus! – сказав пан Калиновський з резигнацією і сів.
Жолкевський почав говорити.
– Ваші милості знаєте, що від часів Стефана Баторія уважають нас турки чимось у роді турецького пашалику і просто дають нам ординанси, quid i quomodo треба нам чинити, щоби каптувати собі башів, беглербегів, візирів або кримського царя і щоб вони нас дарували здоровлям та не наїздили наших країв. І справді, Річи Посполитої obedientia дуже великий, більший, ніж у мультанського господаря, який прецінь є підданим султана єгомості. Не будь перської війни на Сході, давно співано би по всіх наших костьолах поганські безеценьства, наші жінки та дочки служили би за предмет нечистих похотей невірних, а сини наші на галерах miserabilem коротали би vitam – так слаба і безпомічна Річ Посполита…
– Кольоризуєте, ваша ясновельможносте, – замітив спокійно пан Калиновський. – Всюди турки кварцяного нашого війська celeritate, уходять. Крім яничарів та спагів, нема в них війська. Татари ніколи не достоять, і легкі знаки , лише з ними розправу маючи, facillime їх громлять.
– Так, певно! – відповів із жаром Жолкевський. – Але кілько сього війська та де воно? Трохи литовського і коронного від московської стіни, а решта сеймикує, вибирає насильно реквізиції по селах королівських і панських, чинить гвалти, морди, incendia, latrocinia і таке інше, а у мене… триста вояків на цілі східні креси!
– Nescio, що вашій ясновельможності на сих кресах залежить. Чим більша пустиня на сході, тим безпечніші ми в Короні! – сказав Калиновський, оглядаючи пильно нігті на пальцях рук. – Ніхто не журиться сходом, на що ж сього вам? Коли хлопство заселить і управить яку околицю, то варто її випросити собі та господарити кілька літ, але боронити хлопства – се було б dementia. Прийдуть татари, то по старому і головні не лишиться, а не прийдуть, то хлопство тікає дальше на схід, і посесіонат опинюється знов на пустині. Але ваша ясновельможність сказали би ласкаво, про яку praecipue матерію хоче з нами трактувати?
– Був козак від Сагайдачного і приніс вісті, що в хана інкурзія ingens на нас praeparatur.
– Від Сагайдачного – значить, певна вість! – замітив Вендендорф.
– Так! А у нас desunt vires et desunt viri.
– Ха-ха ха! засміявся Калиновський. – А чому ж не покличете козаків? Се дешевий вояк, нічого не хоче, а домагається лише сього, що вже сам має de facto.
– Ваша милосте, не смійтеся! Про гонор Річи Посполитої ходить. У нас мусять бути власні сили.
– Гонор! Се дивно!
– Так, гонор! То значить, нам треба власними силами відперти hostem.
– Який же вам увижається hostis?
– Турки! їх козаки вічно інзультують, бо вони нікого не бояться – ані нас, ані турків, і ось засвітили пожаром в очі самому султанові, а сьому рік спалили Синоп, де, відколи турки на світ прийшли, manus hostium не бувала.
– З сього простий "внесок", що, скаптувавши козаків, лацно зможемо від турецької потенції відсидітися.
Жолкевський пригриз зуби з досади.
– Вибачте, ваша милосте, але мушу виразитися коротше. Щоб не боятися турка, треба мати силу, в мене війська нема, а козаки під баніцією за напади.
– Ба, нічого легшого, як зняти баніцію на рік та наскликувати війська.
Тут погладив Вендендорф свою кінчасту борідку і вмішався до розмови.
– З пермісією ясновельможних панів, я вже від тридцяти літ служу родині його ясновельможності пана Станіслава Жолкевського любов'ю і вірою…
– Правда єсть. Яко живо! – притакнув Жолкевський.
– І знаю багато дечого, чого не бачить молодий ані недосвідчений. Не сумніваюся, отже, що збагнув я інтенції пана гетьмана. Йому треба війська не на турків, але… на козаків…
Жолкевський кивнув головою, а Калиновський з зачудуванням глянув на гетьмана.
– Але, – продовжав Вендендорф, – гетьман знає, що військо не піде на козаків, бо його треба на півночі, а іншого війська годі зібрати. Я приглянувся вже неабияк військам Річи Посполитої і замітив, що у вас нема воєнного духа. Лише дуже мало людей почуває в собі справді замилування до рицарської штуки, а інші вояки – се лиш вархоли, безсовісні рабівники, одним словом, сволоч, щось у роді наших німецьких наємних полків, яких усюди повно по різних потентатах. Вони добрі до нападу на лихо уоружених хлопів, на обтяжених здобичею татар, де, може, десятий має самопал, а сотий карацену, навіть до голих та босих козаків доберуться хіба підступом.