— Нас двадцять дев'ять.
— Тому що Глудов, Коронецька, Токарчук і Ковальчик не їдуть. Після того, як вони повелися на зустрічі з вожатим, їм просто соромно буде навідуватися на завод, зустрічатися з бригадою.
На якусь мить у класі запанувало напружене мовчання. Ні Глудов, ні Токарчук з Коронецькою такого повороту справи не чекали. Та й взагалі, ніхто з нас не міг припустити, що Євгенія так поведеться (всі розуміли, що староста тут ні при чому). Мені аж стало прикро за неї. Ну навіщо було згадувати про ту зустріч?
Я був упевнений, що четвірка Глудова відповість Женьці в'їдливим смішком. Майка Токарчук так і спробувала відреагувати, але Жорку Глудова слова Гайдученко зачепили за живе.
— Якщо екскурсія для всього класу, тоді поїдемо й ми, — різко мовив він, підхоплюючись. — І ніхто не має права виключати нас із списку.
— Ай справді! — схаменулася Майка. — Чого раптом? З якого дива?
— А-бал-дєть! — і собі вибухнула Аліса.
І тільки Неля Ковальчик демонстративно взяла портфель і, змірявши Жорку Глудова презирливим поглядом, з незалежним виглядом вийшла з класу. І тоді я зрозумів, що найбільша проблема нашого класу полягатиме не в тому, як приборкати Глудова та його дівчаток, а як знайти спільну мову з "хронічною", як назвав її Валько Бочарук, відмінницею Нелею Ковальчик.
— Ні, якщо ти, Жорко, справді хочеш побувати на заводі і поставишся до екскурсії серйозно — тоді будь ласка, — незворушно мовила Женька. — Просто ми тут порадились і вважали, що їхати з нами тобі незручно. Навіть пропонувати не хотіли — раптом образишся. Але якщо так, ми з Наталкою Міховою зателефонуємо Віленові і скажемо, що нас приїде не двадцять п'ять, а двадцять вісім. Його це не злякає.
А коли ми почали розходитися, і Майка й Аліса вийшли з класу, вона спитала Жорку:
— Ти можеш залишитися на хвилинку? Є розмова.
Я вирішив, що зайвим при цій розмові не буду і теж затримався. Разом із Зойкою і Льонькою Запорожченком. Жорка нашорошено мовчав. Можу поклястися, що він був упевнений: збираються виховувати. Проте, діловито складаючи в сумку книжки, Женька ніби між іншим сказала:
— Не знаю, правда чи ні, але Вадик он стверджує, що в тебе чудовий японський фотоапарат. І ти робиш цікаві фотоетюди.
Я ніколи й словом не обмовився ні про який фотоапарат. Навіть не знав про його існування. А промовчав тільки тому, що не хотілося підводити Женьку.
— Ну, чому раптом японський? — зам'явся Жорка. — Наш "Зеніт", анітрішечки не гірший за будь-яку іноземну камеру. А от звідки Вади— кові знати?..
— Та це не має значення, — перебила Женька. — Скажи: ти справді фотографуєш?
— У кадр просишся?
— Після моєї телефонної розмови з твоїм батьком фотографувати мене ти, ясна річ, не станеш. Тому я не про це. Захопи завтра з собою фотоапарат. Якщо ти справді знаєшся на фотоетюдах і видасться хороша погода, ми зможемо випустити таку стінгазету з твоїм фоторепортажем, що всі ахнуть, а дехто навіть умре від заздрощів.
— За той дзвінок тобі, звичайно, треба було б добряче надавати, — скоромовкою пробурмотів Жорка, кинувши поглядом на мене і на Льоньку. — Але коли це було! Час забути. А фотоапарат я захоплю. Може, справді вдасться увічнити кілька непоганих сюжетів. Все ж таки судноремонтний завод. Коли ще побуваєш на ньому?
І не підводячи голови й не попрощавшись з нами, вийшов з класу.
Але Женька, горда Женька, яка поза класом взагалі намагалася не помічати присутності Жорки, а коли вже й помічала, то так, що Жор— ці ставало моторошно, подалася слідом за ним.
— Скажи, музику на свої касети ти сам записуєш?
— Можна подумати, що ти цікавишся сучасними дисками, — в'їдливо посміхнувся Глудов.
— Чесно кажучи, я на них не тямлюся.
— Цього ти могла б і не казати.
— А я не приховую. Але залишатися музично безграмотною не збираюся. Запрошую в неділю тебе, Вадика і Зойку до себе. Чай мій, музика твоя. Пояснення теж. Отже, у неділю, вранці, об одинадцятій. Домовилися?
Жорка здивовано глянув на Женьку. Зараз він запитував себе, що це з нею сталося, проте відповіді не знаходив.
— Можна й прийти, — невизначено якось проказав він, все ще побоюючись, що Женька може звести все на жарт.
— Ти що, з Глудовим надумала миритися? — ревниво запитав я, коли ми нарешті попрощалися з Жоркою біля трамвайної зупинки. — Гадаєш, що, зробивши кілька фотографій, Глудов перестане бути Глудовим?
— Просто я зрозуміла, що остаточно розколоти клас на "пупо-елі— ту" і "нас" надзвичайно просто. Куди складніше об'єднати його! Ну хоча б спробувати.
— А навіщо нам об'єднуватися з цією "пупо-елітою"?! Та ще й тоді, коли вже можемо протистояти їй? Коли в нас своя тимурівська застава, коли клас перестав підхіхікувати кожній телячій мудрості Жорки і манірнічанню Аліси?
— Тому що годі витрачати зусилля на ворожнечу. Краще подумати про щось справді цікаве. Про забуті острови. Про твій зореліт. Про літопис бойової слави ветеранів. Тобі не доводилося бачити альбому Ганни Степанівни? З фотографіями її п'ятого "В"?
— Якого альбому? Вперше чую.
— Це я винна. Не розповіла. Треба все ж таки вмовити Ганну Степанівну, щоб принесла його в клас і розповіла.
І так до пуття й не пояснивши, що то за альбом, Женька попрощалася з нами, і звернула на свою вулицю. Ми з Льонькою повагалися, проте проводжати не наважилися.
Зо два квартали йшли мовчки. Я відчував, що з Женькою останнім часом відбувається щось дивне. Це вже зовсім не та задирикувата і франтувата Женька Гайдученко, якою вперше з'явилася в школі. Вже не тільки я один помітив, що вона стає дедалі врівноваженішою. Але мене це чомусь не радує. Бо, водночас, вона нібито віддаляється від мене. Якщо так піде й далі, то закінчиться тим, що вранці і після занять ми тільки ввічливо розкланюватимемося, як на офіційному прийомі. І дідько з ним, з цим Глудовим та його "пупо-елітою". Нехай Женька мириться з ним, не в цьому справа. Але як же ж мені не хочеться, щоб Женька дорослішала!
— Ти так нічого й не зрозумів, старий, — поважно заговорив Льонька, вважаючи, що в відсутності Женьки вже може повчати мене. — Наш Гайдук (він вже давно називав Женьку "Гайдуком", хоча прізвисько чомусь так і не прилипло до неї) навмисне заварила цю історію з чотирма, які не поїдуть на екскурсію. Щоб Жорка не витримав і попросився. Вона все точно розрахувала. Хитра, як змія.
— Змії не хитрі, змії мудрі. Знати треба.
— А вона ще й хитра.
— Побачимо, що з її хитрощів вийде. Закінчиться тим, що "джинсові дівчаточка" вмовлять Глудова, і ніхто з них не поїде.
— Не може такого бути. Женька — психолог. Вона все вирахувала, — впевнено мовив Льонька. — Наш Гайдук знає, що робить.
Мені здавалося, що екскурсія мала б бути цікавішою. Втім, усі лишилися задоволеними. Напевне, все залежить від настрою. І Льонька мав рацію: Женька справді все вирахувала досить точно. "Пупо-еліта" першою сіла в автобус і під час екскурсії виявляла дивовижний інтерес до всього, що стосувалося доку, кораблів та всіляких портових машин. Аліса — та взагалі була в захопленні. Одного разу так захопилася, що хтось із робітників мало не зачинив її в якомусь відсікові трюму, бо вона відстала від групи.
Дивна річ, восьмеро на екскурсію з різних причин поїхати не змогли, а трійця Глудова була. Ось така історія. От тільки Неля Ковальчик так і не зводила поїхати з нами. Вважала не гідним себе їхати кудись із класом, який не визнав її. Ображена цим, Неля уже другий місяць вперто розпускала чутки, що незабаром переведеться до іншої школи. Найкращої в місті. Її всесильна мати вже залагоджує цю справу в міськвно. Чи, може, й у міністерстві. Але це був чи не перший випадок, коли майже всі ми бажали її впливовій і занадто активній мамі успіху.
У неділю ми зібралися в Гайдученко, проте Жорка не прийшов. Так і не дочекавшись його магнітофонної музики, ми сіли дивитися мультики, вважаючи, що Глудов не прийшов із принципу. Та через кілька хвилин він зателефонував і радісно повідомив, що дуже зайнятий, проявив усі три плівки і тепер штампує фотографії. І коли запевнив нас, що "серед буденного клацання виявилося кілька шедевраль— них сюжетів", ми йому повірили. Знімати на заводі справді було що. І сюжети незвичайні. Женька, а за нею Зойка і Льонька, побажали йому плівочного Клондайку. А я спробував утриматися, але Женька тицьнула мені в руку трубку і просичала: "Будь гуманістом", — а після моїх побажань, поклавши трубку на важіль, додала: — Невже ти не розумієш, що зараз ера компромісів? Весь цивілізований світ існує тільки завдяки компромісам".
— Глудови теж існують завдяки їм, — пробурчав я у відповідь.
У четвер у нас уже була готова довжелезна фотогазета, на якій Леся фарбами написала: "У наших шефів-корабелів. Фоторепортаж учня сьомого "А" класу Георгія Глудова".
Ми готували цю газету на квартирі у Женьки, перетворивши на якийсь час її кімнату чи то на редакцію (після якогось великого погрому), чи на безладний штаб. Та хоч суєти і безладдя там справді вистачало, все ж таки ми примудрялися відбирати найкращі знімки, малювали, вигадували дотепні жартівливі текстівки. Льонька навіть написав вірша, але сувора Женьчина мама безжалісно забракувала його. Довелося скоритися, все ж таки вона — бібліотекарка і прочитала значно більше поезїї, ніж ми могли собі уявити. При цьому Жорка щовечора навідувався до нашого штабу. І за ці три дні ми якщо й не здружилися з ним, то принаймні зрозуміли, що хлопець він загалом нічого, аби тільки менше гонору.
Нам усім хотілося одразу ж, у п'ятницю вранці, й вивісити газету. Проте Женька наказала: "До суботи газета — військова таємниця! А в суботу запросимо нашого вожатого і його бригаду. На обговорення. Уявляєте, який це вийде дебют фотогазети! І впевнена, що на обговорення прийде вся бригада".
Дочекатися суботи було важко. Та коли ми нарешті повісили своє творіння, воно одразу стало подією. Щоперерви біля газети роївся величезний гурт. Одні з заздрістю казали, що нам пощастило з вожатим і шефами, другі — що треба мати такого фотографа, як Глудов, треті без зайвих слів з'ясовували, чи не можна під час наступної екскурсії приєднатися до нас. А після останнього дзвінка до класу, в супроводі старшої піонервожатої увійшли Вілен Гротенко і троє хлопців з його бригади.