– Спорт – це не основне. Основне для вас – промисловість. Спорт – апендицит...
Коли я набрав того вигляду, про який після раптової смерті не скажеш: він лежав, як живий, – мене перевели у літпрацівники, а на моє місце призначили досвідченого журналіста. Я з полегшенням зітхнув, але на якусь годину. Не більше. У кабінеті настирливо задзвонив телефон.
– Алло! Чому Поркуяну не дали медалі? Чи правда, що йому зробили саморобну?
– Одну хвилинку, – сказав досвідчений журналіст, – передаю трубку знавцю спорту.
Я глянув на завідуючого: іронізує. Але в його очах не помітив й іскорки іронії. Я взяв трубку. Так, очевидно беруть в руки гримучу змію. Незнайомець повторив питання, хоч я його і так чув.
– Він відмовився, – відповів я. – Поркуян надзвичайно скромний товариш. Він на противагу від інших футболістів не зазнається і навіть живе, як нежонатий, в однокімнатній квартирі...
– Кинь, малий, придурюватись, – прохрипіла трубка. – У Поркуяна четверо дітей...
– То всі не його. Він взяв собі тимчасово на виховання. Двоє у Турянчика, одне – у Медведя...
Я не договорив – абонент повісив трубку.
– Ви дуже хвилюєтесь, – сказав досвідчений журналіст. – Не сприймайте все так близько до серця. Так ви довго не протягнете. Ніколи нікому не відмовляйте і нічого не вигадуйте. Неприємностей не оберетесь. Ви ось що зробіть: запишіть усі запитання і зверніться з ними у спортивну газету. Відмовлять – погрозіть їм передплатою, не допоможе – редактором.
Я так і зробив. Наступного дня мені вже не хотілось стрибати під трамвай. Я спокійно переходив мости і відвідував товаришів, що жили на дев'ятому поверсі. Перший день, щоправда, було важкувато. Колега з спортгазети спочатку страшенно лаявся, я відповідав йому тим же. Потім подзвонив кілька разів заступникові редактора, тричі редакторові, і колега зробився, як шовк.
Все йшло добре. Мій завідуючий бігав по чужих кабінетах писати статті про промисловість, я приймав запитання і дзвонив у спортгазету. Одного разу навіть збирався сходити на стадіон, та напередодні цього приснився сон. Снилося, що мій колега з спортивної газети – батько чотирьох дітей, – збіг світ за очі. Я негайно помчав у редакцію, набрав номер і обімлів: у трубці пролунав жіночий голос. Ще свіжий і бадьорий.
Не доведи Господи, як сон справдиться. Не вистачало мені тільки брати гріха на душу і чужих дітей – на виховання.
Куркуль
Голова робкоопу Дементій Гаврилович Джус лежав голічерева обіч дороги між Джурином та Шпиковом під власним москвичем і думав: "Оце коли б у мене зарплата не 65 карбованців і хоч би жінка працювала та діточок менше, підговорив би собі водія-автомеханіка. Не до душі мені самообслуговування... Купив би волгу. Але ж зразу помітять: не інженер же, не винахідник і навіть не професор. Прийде товариш і скаже:
– КРУ[1]! – І круто поверне діло. Ех, жаль! Та хоч би ще не те гасло: "Непійманий – теж злодій".
Раптом Дементій Гаврилович помітив з-під машини ноги. "Чи не міліціонер часом?" – І висунувся.
Ні, не міліціонер. А згорблений дідок. Стоїть і з цікавістю розглядає автомобіль. Помітивши замурзану щоку голови робкоопу, дідусь привітався.
– Здорові були, діду, – відповів Джус.
– Що, не бере?
– Не бере, діду, контакту нема, іскра в землю провалилась. Та хіба ви зрозумієте?!
– Куди мені там! Я чоловік темний, – сказав дід, але згодом додав: – А скажіть, це ваша машина, власна?
– Моя! – насторожено відповів Джус і пильніше, не без остраху глянув на діда. "Невже позаштатний слідчий обехеес? Тепер усі пенсіонери – активісти. "Голосує" ніби пасажир, спинить – громадський інспектор!" А вголос спитав:
– Хіба що, діду?
– Та нічого. Гарна машина. Мабуть, дорого обходиться?
– Дорого, діду, дуже дорого.
– Ваша, кажете?
– Моя.
– Особиста?
– Моя особиста, діду, – показав ключика Джус.
– А скажіть, скільки вона кінських сил має?
У Джуса відлягло від серця. "Мабуть, старий механізатор".
– Двадцять з гаком, діду.
– Двадцять, кажете? Нічого собі. А в мого сусіди колись не було й трьох кінських сил, і його розкуркулили з таким гаком, що звідси й не видно, – промовив дід і пошкандибав до Джурина.
Джус знову сховався під машину.
Сукня з бісером
Вас цікавить, чому сучасні жінки такі нервові? Я вам відповім. Коли хоч один раз та жінка була в сучасних ательє мод, то питання цілком зрозуміле. Бачу, не вірите, так от послухайте.
На день мого народження чоловік подарував мені гарний відріз тканини на сукню. Боже, що то була за тканина! Я вже не кажу, що дістав він її у Полінезії. Я вже про це мовчу. Але бачили б ви, яка то була тканина! Якого вона була казково оранжевого кольору. Якими відтінками вона переливалася!
Того ж дня, відпросившись з роботи, я негайно побігла в ательє мод. Точніше, воно у нас називається фабрикою індпошиву № 2. Директором там Кузьма Збитньов.
Він мене дуже лагідно зустрів, але, коли я сказала: хочу, щоб сукню пошили до найближчих свят, він ще лагідніше промовив:
– Це зараз неможливо, приблизно так, як забратися по драбині на Венеру. А втім, попросіть Лізу Мойсеївну – це наша закрійниця. Можливо, вона щось для вас зробить.
Ліза Мойсеївна теж почала чомусь напіввідмовлятися. Вона говорила якось так, що воно нібито й можна пошити і нібито й ні. Я почала битися в догадках і нервувати. Нарешті вона змилостивилась і пообіцяла пошити своєчасно, хоч їй і доведеться ради мене недосипати ночей.
Потім ми вибирали фасон. На це пішло добрих дві години.
– Це я тільки для вас так підшукую, – сказала Ліза Мойсеївна.
Я зрозуміла, що в цей день на роботу мені вже не потрапити і почала вигадувати причину затримки.
Під кінець робочого дня, коли нерви мої почали здавати, Ліза Мойсеївна знайшла, нарешті, той фасон, який я хотіла.
Домовившись про день першої примірки, я побігла по магазинах щось купити на вечерю.
Додому прийшла пізно. В кімнаті сидів лютий, як вовк, чоловік, гриз сухар і підозріло поглядав на мене. На кухні валялися порожні каструлі.
– Де ти була? – поцікавився він.
– В ательє, – промовила я.
– До цього часу?
– По дорозі забігала до гастроному.
Помирилися ми опівночі, Але скільки це коштувало нам обом нервів! До речі, чоловік мені й досі не вірить, що я так довго затрималась в ательє.
Наступного тижня, відпросившись з роботи, я подзвонила чоловікові, щоб він зробив те ж саме, і ми пішли на першу примірку.
На сукні виявився дефект. Ліза Мойсеївна запропонувала завітати через день. Прийшла.
– Чому сьогодні?
– Ви ж сказали.
– Ви мене не так зрозуміли. Прийдіть завтра.
Мій завідуючий натякнув, щоб я підшукувала собі роботу спокійнішу, бо грубіянок він у себе не потерпить. Ночами я почала погано спати.
Ще через день я одягла на себе сукню, Рукави були пришиті навиворіт. Тут же, на мені, закрійниця почала їх відпорювати.
– Обережніше. Ви ж ріжете таку тканину, – почала нервувати я.
– Не хвилюйтесь, тут є запас. Завтра зможете забрати сукню.
Тієї ночі я спала окремо від чоловіка. Вранці, приклавши мені до голови холодну примочку, він запитав, що снилось, бо я цілу ніч кричала не своїм голосом.
На роботі завідуючий попередив востаннє. Мені цього тільки й треба було, бо того дня мені вручали сукню. Вона була загорнута в рожевий папір і перев'язана блакитною стрічкою.
– Тепер ви свято зустрінете, як королева. Сукня наче на вас шилася.
Я так розчулилась, що від радості навіть заплакала. "Віднині до нас повернеться сімейний затишок, – думала я, – на роботі мене знову почнуть ставити в приклад, а завідуючий щодня говоритиме про підвищення". У ті хвилини я нервувала, як ніколи. Робочий день здавався вічністю. Мені хотілося скоріше прийти додому, приміряти сукню і заспокоїтись.
Та цього не сталося. Вранці, знервована і зла, я побігла в ательє, взявши про всяк випадок у знайомого лікаря довідку про "катар верхніх дихальних шляхів".
– Ви вирішили посміятися наді мною, – вигукнула я ще з порога і вперше відчула, що нерви починають остаточно здавати. – Як ви пришили рукави? Для чого ці складки на грудях?
Хтось підніс мені склянку води і дві таблетки валідолу.
Увечері чоловік звернувся до сусіда-психіатра. Він виписав мені найновіші ліки – триоксазін.
– Вживати тричі на день, за п'ять хвилин перед хвилюванням. Нерви зразу ж вгамуються.
Ковтнувши зразу ж шість штук, я негайно помчала в ательє. У майстерні, тільки-но я зайшла, робітниці для чогось почали ховати утюги і забирати ножиці, а замість Лізи Мойсеївни мені назустріч з карафою води і загорнутою в газету сукнею вибіг сам директор Кузьма Збитньов.
– Тепер все гаразд. Ось вам валідол. Будь ласка, запийте. Вода свіженька. Бажаю вам добре зустріти Новий рік у новій сукні. Буде щось новеньке у вас, ласкаво просимо, заносьте.
Дома за допомогою чоловіка і сусідки я натягла сукню. Груди мені несподівано сперло, а в талії так затисло, що я не могла кроку зробити.
– Яка у вас чудова талія, – сказала сусідка. Чоловік мій, звичайно, засяяв, а потім, глянувши на мене, запитав:
– Пробач, а що з твоїми персами? Подивися зліва, наче й не було.
– Зліва не обов'язково. Тепер усі так ходять. Така мода, – заспокоїла чоловіка сусідка.
– А дірка на лівому рукаві – це теж мода, – розлючено почала я. Чоловік подав мені триоксазін. Закусивши валідолом, я побігла в ательє.
– Це не наша вина, що вас стискує в талії. За цей час ви дуже розповніли. Вам не можна вживати м'яса, масла, а слід їсти оселедці і морквяні котлети, – радили в ательє. – Задля такої талії треба поберегти себе.
Через тиждень чоловік сказав: "Далі так бути не може. Коли тобі треба худнути, то мені треба поправлятися". Ще через тиждень він почав натякати про розлучення.
На цей раз я пожертвувала своєю модною сукнею з полінезійської тканини. Хто хоч раз був жінкою, той зрозуміє, чого це мені коштувало.
Але це ще не все. Виявилось, що не так легко відібрати гроші за пошиття і за тканину.
Ліза Мойсеївна доводила мені, що це моя, а не її вина, бо я дуже розповніла, хоч, між нами кажучи, щоб не знав чоловік, скинула десять кілограмів ваги. Директор Кузьма Збитньов наказав з'явитися на комісію. Комісія в складі Збитньова та Лізи Мойсеївни визнала винною мене, і, крім цього, ще й назвали істеричкою.
– Я буду скаржитися прокуророві.
– Прокурор у нас теж костюми шиє, – запевнив мене Збитньов.
Все ж я подзвонила прокуророві.