– Проте, слава Богу, ми заздалегідь дізналися про Мамаїв приїзд і ті боввани заховали… Так от, провели ми беклербека за Сулу, а пізно вночі я почув, як якийсь кінний зупинився біля моїх воріт. Ну, думаю, мабуть, гінець з Канева чи Переяслава привіз якусь вість. Підходжу до воріт, придивляюся – і очам своїм не вірю: Рашид! Той самий, який чи не найбільше крутив носом. І вже не в татарській, а в нашій, руській одежі. Сам запросився до мене в хату і хоч би тобі поморщився від задухи. І там, в хаті, розповів мені, княже київський, те, що я тобі зараз переповів. А ще порадив їхати до Києва не одразу, а за два-три дні, щоб ніхто, бува, навіть випадково не зв'язав мій спішний від'їзд з Воронівки з його прибуттям до неї… – Коцюба на мить затнувся, – навіть у складі Мамаєвого почту.
Володимир полишив свою бороду і заходився барабанити пальцями по столу.
– Дивна оповідка, – нарешті сказав він. – А найдивніше в ній те, старосто, що твоя воронівська сторожа пропустила його. Чи, може, вона ночами спить? Тоді це дуже погано.
– Ні, княже, сторожа наша не спить, – відказав Коцюба. – Після всього, що сталося, спати нам не можна. До того ж я щоночі перевіряю її о будь-якій порі. А що вона пропустила Рашида, то це пояснюється просто. Рашид обличчям однаково скидається як на татарина, так і на русича. Це, княже, в наших краях не дивина. При тому він запевнив сторожу, що є посланцем князя канівського і приїхав за його наказом. А перед посланцем князя канівського воронівські ворота розчиняються вдень і вночі.
– І сторожа твоя вірить кожному прибульцеві на слово? – продовжував допитуватися Володимир.
– Це не зовсім так, княже, – заперечив Коцюба. – Рашид показав моїй сторожі знака, що його князь Боброк вручає своїм найвірнішим людям.
– Кг-мм… – прокашлявся Володимир. – То виходить, що найшанованіші ординські люди сьогодні роз'їжджають з пайцзами князя канівського?
– Виходять, княже, що так, – шанобливо схилився у поклоні Коцюба.
– А що скаже на це сам князь канівський?
– Я не проти того, щоб на руській землі не лише найвищі ординці, а й самі хани роз'їжджали лише з такими пайцзами, – відказав Боброк.
– Я теж, – зблиснув очима Володимир. – А тепер, товариство, давайте поміркуємо над тим, що повідав нам староста воронівський, та й пошлемо великому князеві разом з повідомленнями і наші міркування. Чи не так він наказував, дядьку Віхоле?
– Так, – згодився старий дружинник.
– Княже, Рашид дуже наполягає, аби такі повідомлення великому князеві надсилалися лише усно, – застеріг Коцюба. – Він не хоче, аби навіть в найтаємніших листах згадувалося його ім'я. Рашид кілька разів повторював, що в урусів більше очей, аніж вух, і найгірше те, що багато тих очей навчені письму.
– Ну що ж, ми повинні вволити його бажання, – сповільна відказав Володимир і поглянув на Віхола. Той ствердно кивнув головою. – Але в такому випадку хтось із нас повинен мати дуже добру пам'ять, аби передати великому князеві все так, як воно було. Інших вплутувати в таку справу не маємо права.
– Моя пам'ять мене ще не підводила, – нагадав про себе Коцюба.
– Ти вже зробив свою справу, – відказав Володимир. – І ні великий князь, ні я цього не зябудемо. До того ж твою відсутність у Воронівці помітять одразу. Так що це повідомлення передасть хтось інший.
– Я можу, – сказав Боброк.
Проте Володимир не звернув уваги на його слова. Він зупинив погляд на старому дружинникові.
– Дядьку Віхоле, як ти дивишся на те, аби прогулятися до великого князя? Тим більше, що тільки ти відаєш, де він зараз має бути.
– А чом би й не прогулятися, – згодився Віхол.
– Отже, вирішено, – пристукнув Володимир долонею по столу і лише тепер звернувся до Боброка. – Вибач, Дмитре, але ти мені потрібен тут. – І не стидаючись присутніх, докінчив: – Без тебе я мов без рук.
Ні він, ні князь київський ніколи не вважали себе щирими приятелями, хоча в дитинстві їм не раз одночасно здіймали штаненята за участь у якійсь спільній капості. Та лише по тому, як Ольгерд повернувоя знову до Литви, Боброк відчув, що починає дивитися на князя київського зовсім іншими очима. І по швидких поглядах чи посмішці здогадувався, що і Володимир ставиться до нього набагато приязніше. Чи не тому, що тут, на краю дикого татарського степу, більше немає нікого з колишніх княжат? А так часом праглося, особливо коли надходили якісь непевно-погрозливі вісті, прихилитися спиною до надійної спини і разом боронитися супроти всіх негараздів та небезпек!
Що ж, цього завжди прагли люди руські, тим більше руські князі. Хоча б тому, що це було для них недосяжною мрією.
Зустріч давніх приятелів
А в Сашка тим часом були свої клопоти. Насамперед він простежив, аби коні, на яких вони приїхали до Києва, були напоєні та нагодовані. І не якоюсь там соломою чи торішнім сіном, а чистим вівсом.
За тим Сашко струсив з себе порохняву, пригладив долонею непокірний вихор і подався за обійстя, аби дізнатися, що нового робиться в Києві. Та скоро він забув про свій намір і перетворився на звичайнісінького сільського хлопця, якому цікаво геть усе. В останню мить вихоплювався він з-під коліс яскраво розцяцькованих карет чи простих возів, придивлявся до дорослих, заклопотаних своїми справами киян і до таких же, як і він сам, хлопчиків та дівчаток. Особливо до дівчаток. Придивлявся до них Сашко і думав: яким же це треба бути щасливцем, аби жити в такому великому, гамірливому і чудовому місті, як Київ!
І все ж, якби йому зараз запропонували залишитися тут, він би добре подумав, як бути. Бо тепер є у нього і двір, і діло, і сам канівський князь йому майже за батька. І спить він не під парканом, і їсть, скільки завгодно, і коня має власного – не те, що тутешні київські, які, може, жодного разу в житті на нього не сідали і не відають, за що хапатися – за хвіст чи за вуха.
А вже про те, що ні в кого з них немає такого гарного одягу, – не купленого, не випрошеного, а дарованого самим великим князем Литовської і Руської землі Ольгердом – не варто й казати!
Ні, не так вже й добре живеться киянам у своєму стольному місті. Це лише спочатку так здавалося Сашкові, бо він здебільшого роздивлявся будинки, а не людей. А тепер, коли його люди цікавили, він завважив, що більшість з них ходять майже в такому лахмітті, яке він, Сашко, носив ще минулого літа. Он взяти хоча б того хлопчака, що шкандибає попереду. Штанці обтріпані знизу і латка на них така, що й долонею не прикриєш. І чимось він схожий на Тимка воронівського. І не просто чимось, а дуже схожий. Дивно…
Аби переконатися, Тимко це чи ні, Сашко забіг з одного боку від хлопчини, по тому – з іншого. Так, сумнівів бути не може – це Тимко.
І вже не вагаючись, Сашко підійшов до давнього приятеля. Як водиться між друзями, ляснув його з усієї сили по плечу і загорланив:
– Привіт, Тимку!
З несподіванки хлопчина, мов ужалений, відстрибнув убік. Його блакитні оченята перелякано втупилися в Сашка, проте через мить в них засвітилася неприхована радість:
– Сашко? Ти диви, значить, правду казав віщун.
– Який віщун? – не зрозумів Сашко.
– Та був такий. Тільки він вже далеко. А ти як потрапив сюди? Ти ж, кажуть, у Каневі біля князя Дмитра живеш. Чи не так?
– Так, – відказав Сашко, відчуваючи, як його вуста розтягуються в самовдоволеній посмішці. – Та він оце приїхав до князя київського Володимира, ну, і я з ним. Вони зараз сидять у теремі та розмовляють, а я вирішив трохи прогулятися. А ти як сюди втрапив?
Тимко чомусь завагався. Врешті відказав:
– Та-а… Ми сюди з Іваном Овраменковим прийшли.
Сашко наморщив чоло.
– Овраменко? – перепитав він. – Щось я не чув такого.
– Бо він не з воронівських, він тутешній. Йому, бач, татари викололи очі, то я тепер у нього поводирем.
– Так я ж чув про цього Івана! – вигукнув Сашко. – Нам про нього розповідав сліпий лірник під Акерманом, коли ми ходили туди з посольством. А ще той лірник співав пісню про тебе і про Зейнулу. Це справді про тебе?
Тимко зашарівся.
– Так. Але я тут ні при чому. Я тільки розповів Йванові про Зейнулу. А далі він сам все придумав.
– Ну то й що, що придумав? – заперечив Сашко. – І правильно зробив, що придумав. А пісня така гарна!
І Сашко із заздрістю поглянув на свого молодшого товариша. Он який він став, Тимко! Дарма, що в благенькій одежі, зате зараз про нього вся Русь і весь ординський степ знають. От би розказати йому ще й про його матір! Але цього робити не можна. Коцюба казав, що вирве йому, Сашкові, язика, коли він тільки ляпне десь про неї. Коли треба буде, то дядько Федір сам розповість. А зараз не можна, бо часи настали непевні, і багато людей пропадають ні за цапову душу. Та хіба втримаються Тимко і його батько, коли дізнаються про те, що тітка Харитя жива? Ні, вони кинуть все і подадуться до Хаджибеєвого стійбища. І навряд чи повернуться назад.
Сашко стріпнув головою, відганяючи ці думки, і сказав:
– То ось ти яким став, Тимку. А де ж твій Іван?
– Він зараз у родичів сидить. Бачиш хату он за тими жовтими воротами?
– Над якими бересток росте? Бачу.
– Отам ми з Іваном і зупинилися. Вже третій день там живемо. А скоро підемо далі.
– Куди саме? – поцікавився Сашко.
Тимкові очі забігали навсебіч.
– А ти, нікому не розкажеш? – запитав він.
– Щоб я та комусь базікав? – Сашко випнув груди так, як це зазвичай робили воронівські хлопці, коли їх запідозрювали в брехні чи ще в чомусь негарному. Проте тут же схаменувся. – Знаєш, Тимку, я нікому нічого не розказую, крім князя Дмитра, бо він же про все мусить знати. А більше нікому, їй-бо! Навіть батькові не розказав би, якби він був…
– Коли так, тоді слухай… – Тимко озирнувся і почав: – Йдемо ми з Іваном знову в татарський степ, у подільську землю. Ми оце повернулися нещодавно звідтіля, бо дуже втомилися і ще це, мій Іван повинен був декому щось розповісти. То він вже розповів, і ми тепера рушаємо назад.
Сашко оглянув благеньку одіж товариша, босі ноги і сказав:
– Слухай, Тимку, а навіщо тобі кудись іти? Хочеш, я розкажу про тебе князеві Дмитрові і той візьме тебе до себе? Ну, не так, як взяв мене, та все ж… Він щось та придумає, бо ти йому теж чимало допоміг.
Тимко відповів не одразу. Він наморщив носа, ніби йому там залоскотало, потім озирнувся в бік високого береста, що навис над жовтими воротами.
– Ні, Сашку, – сказав він нарешті.