Сподіваюсь, що коли я повернусь із відрядження, ви знайдете вбивцю.
Щоб зосередитися на матеріалах папочки, Нишпорка вирішив поїхати додому. Славка не було. Мабуть, син – на заняттях в університеті. Мабуть – бо відсутність вдома не означала, що той справді вчиться.
Киця спала, але коли Нишпорка увійшов, розплющила очі, щоби відразу заплющити їх знову, даючи знати господарю (ну, точніше, це він вважає себе господарем, а насправді все з точністю до навпаки), що не слід її зачіпати найближчим часом.
Нишпорка відсунув ноутбук на столі і розкрив папочку. Чтиво виявилося цікавим. Кожний папірець, вкладений підполковником, був важливим і в тій чи іншій мірі наближав до розкриття злочину.
У справі фігурували чотири особи, яких підполковник СБУ вважав імовірними убивцями матері й дружини Олега Чернишова. Трьох з них Нишпорка не знав, а з четвертим – таким собі Віталіком – йому вже доводилося зіштовхуватись у своєму житті.
17
М'ясник явно перестарався. Якби Ричард Блейк справді мав інформацію, якою той цікавився, то для роздумів йому треба було дати трохи більше часу, а не відразу імітувати розстріл із пістолета, в якому не виявилося кулі.
Але м'ясник, очевидно, був далеким від психологічних тонкощів гри, розрахованої на тривалий час, та ще й у стосунках з американськими шпигунами. Він отримав велике задоволення від виразу обличчя цього паскудного янкі, коли навів на нього пістолет. На цьому етапі його місія виконана. Тепер американець настрашений. Нехай добре думає, бо його життя не вартує ні цента. Шкода, звичайно, що інші мудрагелі скористаються плодами його праці, але він не жадібний. Головне, щоби був результат і щоби ці американські свині більше не лізли на його рідну землю.
Два мовчазних автоматники (здається, ті ж самі, що й раніше, хоча Ричард Блейк уже не був у цьому впевнений, бо всі вони видавалися йому на одне обличчя) відвели його до підвалу. Даремно м'ясник намагався залякати його. Дешеву постановку було видно здалека. І, якщо чесно, Ричард Блейк просто не встиг злякатися, бо м'ясник блискавично навів пістолет й імітував постріл.
Але аж тепер він дозволив собі усміхнутись. Спогади знову віднесли його до подій вересня 2013 року, коли Ричард Блейк збирався відлітати до України.
… Коли Ричард Блейк сказав мамі, що деякий час Смоллі поживе в неї, жінка зрозуміла, що син їде кудись надовго. В їхній сім'ї не запитували чогось зайвого, якщо хтось сам цього не розповість. Звісно, їй хотілося знати, куди і, головне, на скільки, їде Ричард, але дурна звичка стала другою натурою, тому мама закопилила губу й промовчала.
Смоллі, здається, аж тепер зрозумів, що його зрадили, і з виглядом ображеного всівся на коліна до жінки.
– Ну, хоч буде тепер з ким поговорити, – іронічно сказала вона. Це був натяк на те, що син рідко їй телефонує, а останній його візит до неї був два місяці тому.
– Я тут привіз корм Смоллі. – Ричард вдав, що не помітив тону мами. – Вистачить надовго.
– Та певно! – Здавалося, вона аж тепер вибухне гнівом, який стільки років стримувала в собі. – Буду я годувати Смоллі всякою гидотою. Ми будемо їсти м'ясце, рибку, інші делікатеси. А це нехай пакує хтось інший.
Смоллі вдячно поклав голову на руки своєї нової господині, ніби й справді розумів, що вона говорить. А може, й справді розумів людську мову, тільки вдавав із себе затурканого кота. Спробуй зрозуміти цю кошачу породу. Кажуть, ніби вони прилетіли з космосу, аби спостерігати за людьми.
Ричард відчував себе зайвим у квартирі мами. Йому хотілось якомога швидше піти звідси, але стримував себе, аби мама не подумала Бог знає що.
– Ти завтра від'їжджаєш? – запитала вона.
– Відлітаю о десятій ранку, – похмуро сказав він, ніби змушений був видати важливу державну таємницю.
Вона злякано глянула на нього, зрозумівши, що це надовго і далеко. Звісно, їй хотілося довідатися про все у подробицях, але якщо й досі не знала, де достеменно працює її син, то хіба він скаже, куди і з якою метою летить і як довго там пробуде. В неї була потреба якомога довше побути з ним, щоби насолоджуватися лише тим, що бачить його і чує голос сина, але вона відчувала, що він нудиться і просто не знає як сказати, що йому треба йти..
– О, так тобі треба відпочити перед дорогою, – сказала вона. – Йди, сину, ми якось дамо собі раду зі Смоллі. Так, котику?
Той вдячно підняв на неї різнокольорові очі й ще сильніше замуркав.
Ричард ніби й чекав цих слів від мами. Рвучко піднявшись, він підійшов до неї, невміло поцілував у щоку, погладив Смоллі й сказав:
– Дивися за ним. Я телефонуватиму.
– За кота не переживай, а телефонуй хоча би раз на тиждень, а то поховають без тебе.
– Мамо, ти знову за своє, – невдоволено буркнув він, бо ця фраза "поховають без тебе" почала звучати відтоді, як помер батько, а це вже п'ятнадцять років тому. – Ти ще всіх нас переживеш.
Його фраза теж була звичною у цьому випадку. Він так завжди казав, коли вона натякала на свою близьку смерть.
Вони обмінялися сумними поглядами, ніби прощалися навік, і Ричард пішов.
Всю дорогу додому він думав про батька і розумів, як йому його не вистачає.
Історія зі смертю батька була невиясненою до кінця й досі. Мама була впевнена, що той помер своєю природною смертю, бо мав хворе серце. Ричард, вихований на детективних романах, знав, що його батька вбили, але місцеві нишпорки зовсім не нагадували Шерлока Холмса і недбало виконували свої службові обов'язки, не бачачи очевидних речей. Блейк навіть найняв приватного детектива для розслідування вбивства свого батька. Дядечко був ніби тямущий, але, вициганивши з нього чимало грошей, прийшов таки до невтішного висновку: смерть наступила тому, що батько Ричарда мав хворе серце, а жодних побічних мотивів виявлено не було. І треба було витрачати стільки грошей і часу, аби повторити, мов папуга, те, про що казали мама і місцеві нишпорки?
Потім Ричард хотів провести власне розслідування, як це робили знамениті нишпорки в детективних романах, але його несподівано взяли до Центру стратегічних досліджень, де він зробив стрімку кар'єру, дорісши до шостого аналітика. Часу на пошуки вбивць батька залишалося все менше, бо його насправді захопила аналітична робота, а для цього треба було мало не цілу добу читати тонни різноманітних матеріалів. Відтак сама думка знайти убивць батька все рідше приходила до його бідної голівоньки, аж поки він, здається, остаточно не заспокоївся, вирішивши розплутати цю справу пізніше, коли піде із Центру стратегічних досліджень.
Звісно, Ричард Блейк, коли подумки розмовляв із батьком чи ходив до нього на цвинтар, виправдовував себе власною зайнятістю на роботі. Йому здавалося, що батько мовчки з ним погоджується, бо Божий суд уже звершився, і вбивці знайшли те, на що заслуговували. А людям не обов'язково знати як Бог карає убивць, бо серця у багатьох і так зачерствіли. Коли навколо мало християнської любові, убивств на квадратний метр землі набагато більше, ніж зазвичай. Ричард уважав себе атеїстом, але доволі часто подібні релігійні думки лізли йому до голови.
Зрідка він думав також, що батько помер природною смертю, а оці різноманітні версії про його убивство навіяні детективними романами. Якби ж то життя було таким прозорим, як у цих творах, а вбивць неодмінно знаходили, – було би краще жити на білому світі. Ричард уже готовий був змиритися з думкою, що його батько помер через хворе серце, але потім чергова порція адреналіну, тобто прочитаного детективного роману, збуджувала його і змушувала думати інакше.
Вдома він перемкнувся на думку про Вікторію Юджин. Кожний квадратний сантиметр його квартири нагадував про неї. Здавалося, вона зараз вийде з ванної і грайливо запитає:
– Шановний пане, чи не хочете ви зайнятися коханням з привабливою молодичкою?
Боже, як же він не шанував оті миті насолоди, коли був на сьомому небі від усвідомлення того, що кохається з Вікторією Юджин! І як мало треба людині для щастя!
Він узяв з собою в дорогу лише одну фотографію Вікторії. На ній вона виглядала маленькою дитиною, яку несправедливо образили. Саме таку Вікторію він найбільше кохав, хотів бути для неї єдиним рятівником і спасителем. Решту фотографій і непотрібних паперів Ричард спалив у каміні. Ця процедура тривала мало не до півночі, аж поки не почали злипатись очі.
Тільки-но він ліг у ліжко, задзеленчав домашній телефон. Йому здалося, що це Вікторія. Він прожогом кинувся до апарату, вихопив слухавку і крикнув:
– Алло!
Якийсь п'яничка помилився номером і довго з'ясовував, куди це він потрапив. Нарешті Ричардові набридло пояснювати, що той зателефонував не туди, куди йому треба, і кинув слухавку. Дзвінки припинилися.
Блейк не міг довго заснути. Він розумів, що Вікторія вже ніколи йому не зателефонує. Потім він подумав, що це розігрують його батькові вбивці, які під виглядом п'янички телефонують йому, аби дізнатися, чи він вдома. Він розумів абсурдність таких припущень, але нічого не міг з собою вдіяти. Нарешті він уторопав, що вже не може заснути без свого Смоллі, який обов'язково має лежати поруч або в його ногах, але тут вже нічого не вдієш, треба звикати.
Йому наснилася Вікторія, яка казала йому, аби він не вірив, що вона померла. Але коли триклятий будильник розбудив його, Ричард уже нічого не пам'ятав із нічних сновидінь. Холодний душ привів його до тями і дав зрозуміти, що від сьогодні розпочинається новий етап у його житті…
… Десь далеко пролунала автоматна черга. Потім настала тиша, ніби кінець світу нарешті звістив про свій прихід. Як не вслухався Ричард Блейк, нічого не міг почути…
18
Дзяма, мов на роботу, зранку бігла на цвинтар, лягала біля могили Вовка і була там цілісінький день. Прибігала додому лиш пізно увечері. Мама Вовка наливала їй щось тепленьке до мисочки. Поки Дзяма їла, вдячно махала хвостом. Тут же, біля мисочки, вона й засинала, а зранку знову бігла на цвинтар.
Мама Вовка витирала сльози й казала, до чого ж це вірна собака.
А одного разу Дзяма встругнула фокус. До могили Вовка упродовж дня ходили родичі, сусіди, знайомі. Була з ними і дружина покійного. При всіх Дзяма її не зачіпала. А коли та якось прийшла сама, почала гарчати й не пустила до могили Вовка. Бідна жінка нікому про це не розповідала, але коли йшла до могили покійного чоловіка, то завжди когось з собою брала.