Реп'яха не брали на полювання, а лишали охороняти боярську садибу.
Але дядько Півень так принадив його до себе, що за якийсь час вже ніхто не міг ним, крім дядька Півня, керувати.
Зараз дядько Півень надяг собаці широку обручку з гострими шипами назовні — захист і проти чужих псів, і проти татей і вовків.
— Підемо до Києва, собацюро.
І вже пес від нього нікуди не відступав.
Ті, хто був піший і мав у дорозі сидіти на возі, в садибі стояли біля возів.
А дядько Півень та ще один старий холоп боярина на ім'я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на ім'я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Талець і Будий з довгими рогатинами, луками і великими ножами при поясі. І до того ж, кожен із подорожніх мав свою сокиру.
Найкраще упоряджений — дядько Півень. Рогатина, сокира, лук, стріли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський ніж погойдувався на поясі.
Нарешті настав час рушати.
Паламар, що був замість попа, вийшов із різьбленим дерев'яним хрестом і благословив усіх відбуваючих.
Тоді дядько Півень дзвінко і сильно хльоснув батогом.
Рипнули колеса возів.
І валка почала виповзати із боярської садиби.
Боярська челядь, холопи і дворові люди — всі проводили робітників.
Найдовше за валкою йшли жінки полонених Ляха та Німця.
Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранців на роботу до Києва.
— Хіба ти сам добре не знаєш, що Лях і Німець найгірші мої холопи? А хліб жеруть добре! Нехай ідуть і роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик піклуватиметься.
Та управитель мав одну пільгу серед інших челядників — часом говорити хазяїну правду.
— Я боюся, що вони втечуть.
— Якщо десь вони загубляться в нетях, тоді в мене в сітях лишається Півень. А його я не віддам і за кількох холопів. Ти знаєш, що він зо мною угоду скріпив? Тепер він за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть — жінки їхні із синами-первістками в мене в рабстві лишаються! Підростуть — будуть мені робичичами.
Коли валка возів і вершників і кількох повідних коней прийшла до межі боярської землі, всі проводжаючі спинились.
Вони минали село і звертали праворуч, щоб заглибитись у ліс. Як від кузні до шляху вибігла донька коваля. Підступила і подала Півнику намистину, ту самісіньку!
Мандрівці повернулись до малих, подивились, але ніхто не стишував ходи.
Валка йшла і йшла вперед.
Дядько Півень звівся в стременах, озирнувся на малого, ледь усміхнувся, та відвернувся, і більше не обертався.
Реп'ях, витягши шию, нюхтив — чим пахне від доньки коваля.
— Візьми. Це твій оберіг!
— А звідки в тебе?
— Бо чародійка наша родичка. Вона закляла на твого дядька і на тебе, щоб ви ніколи не вернулись сюди… Намистину я знайшла в потаємному лісі.
— То ти з нею ходиш туди? — бовкнув Півник, хоча добре знав — про чародійські місця не говорять і не питають. Бо за це чародії можуть наслати порчу.
— І я, і мій батько! Тільки ти не кажи дядькові! А чаклунка — моя тітка.
— Ти не зрадила її?
— Чому?
— Ну, бо ти віддала мені намистину… Вона ж чародійка — знає все потаємне і тебе покарає!
— Дурне! Вона сильна проти чужих. А мій батько добре на ворожбі знається. Його сила мене захистить. І я вже в собі починаю силу відчувати. А про це ні вона, ні батько не знають.
Намистина лежала в дівчинки на долоні, насилена на тонкий шкіряний пасочок.
Півник узяв і одяг на шию. І намистина зразу ж лягла теплою ваговитістю поруч з натільним бронзовим хрестом і олов'яним змієвиком, що боронить людину від усякої недуги.
— А що сильніше — хрест, змієвик чи намистина?
— Думаю, що намистина найсильніша! — відказала дівчинка. Бо ні оберегом, ні хрестом ти не вибив їй зуба.
Вони стояли один навпроти одного і мовчали.
А валка невпинно сунулася шляхом і все віддалялася від села.
І пес загарчав занепокоєно, прикликаючи Півника наздоганяти валку.
Тоді Півник, ніби намагаючись запам'ятати дівчинку уважно, оглянув її усю від голови до ніг.
— А що тобі привезти з Києва? — спитав дівчинку.
— Ну, ти нічого з Києва мені не привезеш. Бо ти не повернешся сюди. Бо тітка таке проти вас закляла і наворожила, що аж страшно! І головне — щоб ви додому ніколи не повернулись.
— А я не боюся твоєї тітки! Що тобі привезти?
Дівчинка подивилась на нього згори вниз і мовчки усміхнулась.
— Я тобі обіцяю таке, таке щось гарне… Навіть сам не знаю… Але таке, таке!
І зразу схопився з місця і чимдуж побіг за валкою. Реп'ях поруч.
Дівчинка прокричала йому вслід:
— Щасливої дороги!
ШЛЯХ
Коні бадьоро товкли лісову дорогу, але пісок поглинав тупіт копит, а колеса скрипіли, пищали, співали кожне своїм голосом і на свою силу.
Отако в сутіні зеленій межи товстенними стовбурами йшли цілісінький день до самого вечора.
Зупинились на відпочинок неподалік від дороги на великій галявині.
Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати.
Коней розпрягли і поставили посеред табора.
Старий Талець невдоволено зауважив Півневі:
— Нехай би коні попаслися. Трави тут добрі. То і ячмінь би заощадили. У Києві буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя візьмеш?
Тут дядько Півень заговорив тим голосом, якого малий ніколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.
— Коней не пущу на пашу — таті можуть звести. І, крім того, Лях і Німець. Вони полоненники. І вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тікали на моїх конях.
— Коні, вони поки що боярські… Чи ти їх у нього купив?… — говорив глузливо підстаркуватий боярський холоп.
— Я з боярином уклав угоду, що відповідаю за все на будові і в дорозі. Але боярин не сказав мені й слова, що мені забороняється когось із вас покалічити… за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… — і він повернувся до полонеників і наказав: — Принесіть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. І розпаліть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вміти — адже в тебе батько скільки вже років боярам куховарить.
Потім дядько вийшов за вози, і Півник за ним. Дядько оглянув усі вози, зазирнув під колеса, перевірив осі й дишла.
Поступово Півень заспокоївся і зайшов назад межи вози.
Під начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном схилився патлатий Будий і щось копирсав кописткою у паруючім вареві.
Вечеряли при зірках.
На ніч дядько розподілив три варти. Собі призначив другу. Визначив, де кому спати.
Старші холопи почали ремствувати — хіба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там і спить!
— Таті бродять по лісах! Княжі дружини посікли полки ворожі, а малі зграї розпорошились по лісах та пущах. Наша валка — золота здобич для татей.
Півник взяв клітку і покликав Реп'яха, щоб вмоститися біля тахнучого багаття.
Але дядько відтяг небожа в затінок воза.
— Отут спи! — Кинув попону зі свого коня. — Біля вогнища, навіть невеличкого, ти добра ціль для лучника. Він тебе бачить, а ти його — ні!
Малий прокинувся не від того, що півень Червень кричав, а від того, що дядько Півень заворушився, відчуваючи настання своєї черги,
Дядько поклав спати на своєму зігрітому місці першого стража Буда, а сам пішов межи возами. Робив крок і надовго завмирав, уважно прислухався. А разом із ним прислухався і його небіж.
Хропли час від часу коні, подзвонювали вуздечками.
З лісу час від часу пливли сумні крики дрімлюги, та на тому боці ручая пугав пугач.
А далі знов тиша.
Дядько Півень підкинув жменю дубових скіпок у затахле багаття, і червоні зблиски освітили табір. Всі спали.
Малий перекинувся голічерва, і йому аж дух захопило від яскравості та незліченності зірок.
Він довго вдивлявся в них, і йому здалось, що одні були зелені, другі білі, треті блакитні, а ще були наче й рожеві. Одні світили яскраво, інші час від часу наче блимали. І від їх далекого-предалекого миготіння малого наче заколисало, і він заснув.
Більше до самого ранку Півник не прокидався…
…По сніданню та годівлі коней рушили далі по звивистій лісовій дорозі, яку заливали часом холодні, пронизливі хвилі туману.
І знов рипіли-співали колеса, кожне на свій голос.
Холопи попримощувались на возах і куняли. Лише Німець і Лях сторожко придивлялись до всіх зворотів дороги.
Дядько взяв малого поперед себе на коня.
— Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дітей тут наплодили.
А сам подумав: "Після княжого уроку можете тікати. Та і я вже не повернуся до цього павука, що на людей сіті плете!"
Під вечір вибрали гарне місце для ночівлі — високий пагорб над заболоченим лугом.
Сонце лише котилося за далекий чорний ліс, як зварили кулешу.
І друга ніч минула спокійно, хоча Півень весь час був напоготові, і вартових зміняв двічі.
Третій день вони посувались крізь темну похмуру пущу. Лише разів три крізь прориви в деревах на людей і коней впали згори золоті сонячні промені.
Четвертого дня дорога вийшла у світлий сосновий ліс.
Талець попередив дядька — далі будуть болота.
Тому задовго до вечора зупинились.
І почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевіряти.
І якось трапилось так, що півень Червень опинився далеко від своєї клітки. Він розгрібався під кущем шипшини і призивно кокотів, закликаючи до трапези своїх неіснуючих жінок. Реп'ях був при півневі. Реп'яха ніхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але він був поряд півнем.
І тут раптом з-за високих дерев вилетів здоровенний яструб і каменем упав на півня.
Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб і встиг схопити яструба за крило і за горло. А в друге крило вчепився Реп'ях. А яструб одною лапою вп'явся в спину півня Червеня, а другою в чубок Реп'яха.
Дядько миттю підоспів на допомогу — дуже злякався, що яструб вдарить малого в очі.
Півень, звільнившись від нищівних пазурів яструба, кинувся до людських ніг, як до надійного захисту і притулку.
Реп'ях відійшов осторонь і заходився ретельно зализувати чубок.
А Півень, не дарма ж він такий хист мав до ловів, в одну мить сплутав яструбу його жовті пазуристі лапи і заходився прошивати махові пера.
Яструба посадовили в клітку.
А побитого і переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидів на руках принишкло, лише час від часу вивертав голову і дивився в небо.
У клітці шаленів яструб.
БОЛОТО
Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготові жердини і линви.
І дядько, і Будий спішились.