Аж у грудях млосно зробилося від срібного дзвону акордів… Усім вона відрізнялася від повій, але жила тут. Та спитати, чому вона тут, Алі не насмілювався. Адже мужчина не має права задавати чужій жінці питання. Він не пам'ятав такого, щоб хтось із чоловіків розмовляв з чужою жінкою. Хоча от довелось таки йти до неї, бо зовсім інша справа, якщо в людині тій є якась потреба.
Алі, дійшовши до дверей, зупинився, невидимий за дверима, але й не підступав упритул до дверей, щоб не вийшло, що він підглядає та підслуховує. І чекав, поки Кадарія скінчить грати.
Слухаючи срібний дзвін аль-ута, він забув про перстень, про свої невдалі розмови з капітаном, навіть про мандри. І про те, що служба в Абу Амара стає для нього образливою. Він поплив у тих прозорих звуках музики ніби та чайка, про яку два дні тому співала Ніссо. Він стояв, опустивши голову, і схаменувся тільки тоді, коли перед ним постала Кадарія без плаща, і очі не були в неї підфарбовані сурмою. Бліді щоки тепер відкрились у своєму справжньому вигляді – геть обсипані ластовинням, мов усе обличчя обліпили просяною лускою. Вуста не були яскраво-червоні, а здавались якогось темно-фіалкового кольору. А очі були стомлені, із припухлими повіками, як у хворої людини. Алі здригнувся від її голосу.
– Ти прийшов від Абу Амара?
Алі похитав головою.
– А від кого? Чи таємниця?
Алі озирнувся на всі боки, приклав пальця до вуст.
– Тоді заходь до моєї оселі.
Він переступив, через поріг. Присів під стіною, мовчки розмотав свою згустку, розв'язав вузлик на кінці хустки і видобув звідтіля іскристо-кривавий лал.
Кадарія скрикнула.
– Той самий?!!
– Так, моя господине!
– Як ти його видобув?!!
Алі почув в її словах захват, і йому закортіло похвалитись. Бо питання було без жодного відтінку зневаги, геть не схоже на Абу Амарові слова й питання: "Так ти себе вважаєш мужчиною?! Вважаєш себе чоловіком?" І Алі розповів їй про смужку свинцю, знайдену в купі сміття на подвір'ї Айші, як раз на те місце, де вона, Кадарія, стояла. Як сам пірнув за свинцем та знайшов і свинець, і золотий перстень.
– Правда? – просто проспівала зачудована Кадарія, і її щоки порожевіли.
Алі видлубав з пояса нерівний свинцевий бублик.
– Дай я тебе поцілую! – І воза обхопила його голову, притисла до себе і гучно поцілувала в обидві щоки. Обняла, притисла, і Алі відчув, які в неї під одягом маленькі і гострі груди.
Враз рвучко Кадарія відтрутила від себе хлопчину і, лишивши його в хмарі тонкого дорогоцінного запаху камфори, схилилась до тахта, застеленого червоним вірменським килимом, найдорожчим на ті часи. Видобула з глибини невеличку черепахову коробочку. З самого закутка витягла перстень, зроблений із товстої смужки золота. А посередині смуги сидів темно-синій гранчастий камінь. Такого каменя хлопцеві не доводилось бачити. Хоча часом добрі сазанчики були йому ніби живою перепусткою до найдорожчого базару в Багдаді – там торгували дорогоцінним камінням, фарбами та благовонними. Здалеку бачив блакитний цейлонський сапфір, бачив бірюзу афганську та лазурит, яспис і онікс, агат і халцедон, двічі світили йому промені марійських 3 смарагдів, бачив, як променіла, наче золотий мед, купка бурштину з далеких країв русів. І не були для нього дивом купки густо-зеленого сінайського малахіту.
О багдадські базари-суки! Чого там тільки не побачиш! Про що не довідаєшся! Про що тільки не придбаєш знання й розуміння!
А синій камінь у персні світився незвично – несхоже на жоден з бачених там. Здавалося, що вій випромінює назовні світло стократ сильніше за те світло, що падає на нього із зовні. До всього камінь було відшліфовано не круглим горбочком, а його гострі природні грані підсилено ретельною і вправною шліфовкою.
Кадарія взяла стиснену правицю Алі, розтисла його пальці і поклала на долоню перстень – не дуже великий, та ваговитий.
Хлопчина нахилився до персня, і густе ємне проміння просто різало йому очі. І закріплено було камінь дивовижно – з трьох боків його тримали малесенькі золоті руки. Робота великої вправності – на кожному пальчику викарбувані всі суглоби і нігтики!
Пройшла перша мить здивування й радості, і гірко стислося серце – згинула враз уся надія на дирхеми. А зі сріблом і спокійна, певна подорож до Калікута.
Та попрохати срібло не посмів. Тут сталося ще гірше – він нараз відчув, що хоче володіти цим перснем і що зовсім не бажає повернути перстень Кадарії.
Перстень своєю коштовністю лягав тягарем на його плечі, пов'язував його путами – було шкода віддати дивний скарб і попрохати замість нього жменьку дирхемів.
І подорож до Індії віддалилася кудись за туманний гарячий обрій Басри на непевний час…
Затис перстень-скарб, аж нігті побіліли, і порачкував до дверей. Все мовчки, тільки сопів від напруги.
Вже стоячи на порозі, лицем до Кадарії, видобув із своєї пам'яті слова оповідачів-фіглярів на багдадських базарах. Такими словами у їхніх оповідках ніби говорили люди вельможні, багаті та освічені.
– Хай на тебе впаде благословення Аллаха, моя господине… за цей царський дарунок!.. Бо моє здивування твоєю щедрістю дійшло межі можливого! Дякую і припадаю до твоїх ніг!!! І хай твоя царська щедрота буде тобі воздаватись тисячу тисяч разів добром і радістю!!! Хай на тебе впаде благословення Аллаха і захист його!!!
Малий порачкував, а тоді повернувся і просто побіг по вулиці, ледь не штовхнувши двох сміттярів. Вони зчепилися над купою сміття і намагалися видерти один в одного уламок дирхема. Певно, його вночі загубив якийсь підпилий моряк…
Взагалі, з кожним днем у Басрі життя ставало більш гучне, неспокійне. Бо прибували нові й нові кораблі по Шатт-аль-Арабу зі своїми товарами аж із верхів'їв Тігру та Євфрату.
Всі заїзди-хани були забиті купцями, їхніми домочадцями та слугами матросами і корабельниками, торговцями та шейхами із сусідніх озерних та степових племен.
Всі чекали й не могли дочекатись, коли ж почнеться літній вітер. Але щось не було чути ніякої звістки ні від рибалок, що виходили в море за рибою, ні від ловців перлин і збирачів коралів. Весь час вітри зненацька зривалися з різних частин світу, крутили над морем, рвались на різні боки, проносились шквалами та закручувались у небо чорними стовпами смерчів.
Постійний же вітер, що в літні місяці дме в одному напрямку і несе крутобокі арабські вітрильники до берегів Індії, ніяк не починався.
А басрійські завжди можна було пізнати серед інших кораблів по їхніх білих боках, бо тільки в Басрі вживали таке чисте біле вапно в суміші з акулячим жиром для обмазки дощок дхау.
І от Алі прибіг до кінця кварталу.
А Кадарія тим часом гралася перснем, крутила на всі боки, милуючись багряним промінням, що вогненними пучками виривалося із глибини кристалу.
Музика визирнула з дверей, озирнулася на всі боки – чи не йде хто до її помешкання – і швидко зачинила двері. Тоді підскочила до вікна. З-під вікна, під рамою витягла невеличкого дерев'яного чіпа, встромила в дірочку перстень. Закрила згори чіпом і, послинивши пальця, замазала крейдою із стіни, щоб не було знаку.
Алі спинився в кінці кварталу і сів на палі над водою. Алі махав рукою, та човнярі пропливали мимо – у всіх у них були пасажири. Хлопець озирнувся.
Осторонь, де в дамбі вирубані сходинки й укладено акацієві дошки, припала вже знайома йому широкобока лодія, вся заставлена корчагами з водою і обложена попід бортами величезними бурдюками з водою. На демені сидів могутній мулат, розпустивши товстенні червоні губи і сопучи уві сні. А руки сторожко тримав на довгому шестові, яким він гальмував рух, щоб течією не відвело човен від причалу.
Двоє його помічників, один, мабуть, молодший брат, такий же могутній мулат, і другий, певно курд, високий та стрункий, тягали корчаги з водою.
Алі відвернувся від них і розкрив пальці. За ту мить, що перстень лежав відкритим, сонце впало на камінь. Сонячний промінь наче кудись глибоко-глибоко занурився, а тоді вибухнув назовні різким, яскравим світлом. . Синій промінь вдарив йому в очі. Хлопчик аж здригнувся від нестерпного блиску. І тоді вдіяв так само, як і з перснем-лалом – зав'язав у хустку.
Сидів Алі і розмірковував, що ж далі робити. З грошей, що дав Абу Амар, у нього лишився якийсь мізер. А частку дирхема від законника і батьківський дирхем він волів нізащо не чіпати.
Синій камінь не можна віддати Абу Амарові. Бо якщо Кадарія не винагородила хлопця грошима за таку безцінну послугу, то хто знає, як мосулець вчинить?!! Що скаже? А продати синій камінь неможливо!
Хто повірить хлопцеві, що він цей перстень не вкрав, а йому подарували?! Таке трапляється лише в казках! У житті, тут, ось зараз, подібного не буває! Чудеса трапляються десь там, далеко за обрієм і не сьогодні! Траплялися давно, вчора. Або трапляться в далекому завтра. Це вже Алі зрозумів, бо всі чудеса, про які говорилося й кричалося в Багдаді, потім виявились або брехнею, або помилкою… А десь далеко чудеса таки трапляються! Це всі стверджували і ніхто не сумнівався, і всі вірили, і разом з усіма вірив Алі. Чудеса більше бувають страшні, а бувають і веселі. А чудо з перснем не має ніякої назви. І з ним зовсім не весело – воно лягло на хлопця мов камінна брила.
Думав, але нічого не міг придумати.
Може б, ця пожадлива Айша купила перстень потаємно? А може, і забрала б собі, нічого не давши? А що їй зробиш? Та головне – вона зараз хвора і ні до чого не здатна. Якби Рустем був удома, може, він купив би синій камінь?! Дати камінь комусь із капітанів, щоб вони його відвезли до Індії? А якщо вона перстень візьмуть, а самого продадуть піратам, щоб ніхто й не знав, хто їм цей камінь дав? Подібне чув на базарі, де збиралися торговці кіньми… Та й до капітанів у нього була велика пересторога – він добре запам'ятав їх зневагу, коли хотів найнятись на корабель. Вови всі кепкували з його худорлявості, наче це були не відважні мореплавці, а брудні кухарі з річкової сафіни.
І раптом він вирішив – піти до Бен Сахла і в обмін на синій камінь подивитись на чудесну біло-червону троянду – справжнє диво Басри.
За мідяки він купив собі найгірших, найсухіших фініків, і це була для нього добра їжа. В Багдаді він і такі рідко куштував. А пундики зі стола в Амара ще його не розбестили.