Така ось помста.
Хоч замку й не існує, але його контури проступають все одно. Ось тут був канал, що сполучав Стривігор із замком. На горі парк, який створив Мнішек за європейським зразком. Цей чоловік був безмежно амбітним і пожертвував однією зі своїх дочок, яка була спершу романтичною дівчинкою, але під кінець свого короткого життя стала справді королевою. Правда, проклятою королевою.
Восени 2013 року ми, українські письменники, приїхали сюди. Купа людей повела нас показувати руїни. У траві лежав відколотий величезний герб Мнішків, а трохи віддалік нам показали засипаний підземний хід. Потім між двома костелами XVIII ст. — Марії та Йосифа бард Ігор Жук вперше виконав пісню на слова Яна Щасного "Пастуше, пастуше", текст якої я знайшла в "Геркулесі Слов’янському". Муроване для мене як високий звук, що постійно бринить у небі.
Стара Сіль
Коли я думаю про Стару Сіль, мене огортає дивне почуття розгубленості й провини. Я просто не знаю, що мені робити з цим розтраченим скарбом. Може, мені слід було не їхати в Добромиль, а вийти дорогою в Стару Сіль і там залишити своє серце? Бо чому все, що я бачу в Старій Солі, мене так ранить? Від моєї колишньої однокурсниці, в якої чоловік втратив мову від інсульту і яка так лагідно каже до нього "Івасю", від тих двох кошенят, які я відвезла до директора тамтешньої школи, ще зовсім маленьких, бо я мусила рятувати їх від інфекції, і не знаю, чи врятувала, від того, що сіль у Старій Солі вже скінчилась, і вітер гуде в покинутих колодязях і тунелях, від вілли "Анна", з якої зробили психлікарню… Мені так і не вдалось охопити оком усе село, хоч я й вилізла на пагорб, де цвіла шипшина і пінився бузок на чиємусь порожному осідку. Я весь час почувала себе стиснутою в материнській складці двох узвиш, бо потрапляла знову і знову сюди не сама, а з екскурсіями, і тільки один раз я відчула якесь просвітлення, коли опинилась нарешті сама і сиділа під дзвіницею церкви св. Параскеви, збудованої ще 1440 року. Не тому, що там було затишно, гарно, а тому, що в цій церкві могли хрестити, вінчати когось із моїх предків, волохів Басарабів, нащадків молдавських господарів, що володіли тут соляними криницями. Отут я відчувала себе захищеною, і все співало довкола мене літом, і дихало силою благодаті.
А решта… Решта було не моє. Коли я проїжджала вперше повз зруйнований костел, з гніздом буська довкола хреста, то хотіла зійти. Згодом мені вдалося потрапити всередину, коли почались реставраційні роботи. Прийшов служка і відчинив нашій групі.
Костел св. Михаїла всередині був моторошно прекрасний — з місцем для органу, зотлілими дерев’яними ґалереями, оголеною цеглою, незрозумілою будовою. Нутро нагадувало печеру чи лоно, з плавними, якимись жіночими лініями. Виявилось, що частину його складає каплиця св. Анни з XIII ст., а сам костел відбудовано після зруйнування його Хмельницьким. Часом я думаю, що військо Хмельницького приклало руку до зруйнування чи не кожного костелу, бо мешканці не завжди мали чим відкупитись, або не бажали. Дивна то була війна, більше релігійна, ніж визвольна. Посеред костелу було чисте місце, обтулене запонами й білими коругвами, з сучасним вівтарем для тих небагатьох римо-католиків, що пережили лихі часи XX ст.
Я бачила чимало костелів у своїх мандрах, але цей був найдивніший. У ньому було щось справді дуже слов’янське. Такий костел не могли збудувати в Німеччині, чи Франції, чи Італії. І цей бусьок нагорі. Я бачила, як поміняли дах, але гніздо все одно залишилось. Напевно, старосільські жаби мають солонуватий присмак, як вода в цих криницях. Три тисячі років тут без перерви видобували сіль, аж до середини XIX ст. Страшно уявити. Від білих хорватів до поляків. Я колись писала статтю про галицьку сіль. Історія Галичини — це історія солі. Видобутку й продажу. А ще історія випасу худоби, яку приганяли аж з Волощини.
Мій дідо знав більше, ніж знаю я. Він був славного роду, але рід розтеребився, поринув у непам’ять. Басараби досі живуть в Старій Солі. Але мені чомусь страшно зазирати в цю колиску.
Колись Мирон Іваник показав мені, проїжджаючи віллу Анни, сецесійний будиночок вбік від траси, з перекособоченим флюгером, дуже легкий і ошатний. Це нібито місцевий поляк-багатій побудував його для своєї коханки в 1911 році. Мирон розповів те, що ніколи не розповіли б мешканці Старої Солі, й про що я не читала у товстому збірнику, присвяченому Старій Солі, виданому за гроші іншого багатія, "нового" українця. У 1939 році родину поляків, що мешкала у тій віллі, виселили. Не знаю, про яку жінку йдеться, навряд чи то була та сама, але досить того, що вона покинула будинок. І поки йшла, на неї напали місцеві, зґвалтували і вбили. І певно, що тутешні люди знають, хто це був. І в кожному селі чи місті є страшні й ганебні таємниці з темних часів: Хмельниччини чи Другої світової. Все відбувалось за певним шаблоном. Я не зразу це зауважила, тільки після того, як почала мандрувати. А людям, які все життя живуть на одному місці, здається, що воно єдине і неповторне. Ну, то який сенс тоді мандрувати? Сенс є лише тоді, коли ти знаєш, що сенсу немає, але все одно їдеш. Важлива сама подорож. Ти вступаєш поміж одні й ті самі декорації — ратуша, костел, церква, замок, цвинтар, і колись ця монотонність, аж до асортименту продуктового магазину, вистрелить тобі у саме серце.
Хирів
Коли я ще працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, у 1985 році, то весь час чула про колекцію Хирівського єзуїтського колегіуму, від якої наразі залишились лише побляклі метелики на шпильках. Їх я бачила й два роки тому, коли працювала у фондах музею. Власне, ті метелики й зачепили мене, а оскільки я проїжджала чи навіть пересідала в Хирові, прямуючи до Добромиля, то треба було нарешті оглянути це маленьке прикордонне містечко з препоганими дорогами. Чесно кажучи, таких ям біля вокзалу я ніде не зустрічала. Наче їх спеціально вирили, щоб ніхто не залишався у Хирові і не смів їхати через нього до Польщі. І ще на гербі Хирова — сокира. Проте я не з лякливих, і мені страшенно подобається тутешній залізничний вокзал, дуже великий, який будували під єзуїтську колегію. Колись через той вокзал їхали потяги із Західної Європи і в Західну Європу. Тут був Швейк. І хоч я дуже люблю бравого вояка Швейка, дивлячись на цей вокзал — наче айсберг посеред кічу та руїни, насамперед згадую повість Генріха Бьолля "Поїзд точно за розкладом", де розповідається про німецьких вояків, які їдуть на східний фронт у Другу світову. Хоч автор не називає Хирів, але це саме те місце, яке проїжджає головний герой, який ЗНАЄ, що загине десь між Львовом і Стриєм. Уся історія — це історія здійснення пророцтва. Якби Генріх Бьолль знав ще те, що назва Хирів ймовірно походить від слова латинського "герой", бо тут в перших століттях нашої доби був шпиталь для римських вояків, щось на зразок санаторію, де вони відновлювали свої сили. І що там, біля вокзалу, в розкопах знайшли колись навіть кілька римських монет. Герой роману їде після відпустки й лікування у саме пекло — імперію Сталіна. У радянські часи, звісно, ця повість не перекладалась, хоч вона, властиво, з тієї самої серії, що і повість Ремарка "На Західному фронті без змін". І мені здається значно глибшою.
Хирів стоїть на річці Стривігорі, що виглядає страшенно брудною, бо знаходиться на задвірках міста. На березі був убогий, майже порожній базарчик з китайським мотлохом, я трохи заблукала серед містків і смітників, які зреклись будь-якого стосунку до Європи, як і місцеві марґінали, з якими мені не хотілось зустрітись, як і кожному мандрівникові. Моя мета була — єзуїтська колегія, розташована віддалік, і вже нагадувала не айсберґ, а якусь Ґренландію. Розміри споруди були несамовиті. Такого комплексу і у Львові не побачиш. Ціле місто, яке було цілком автономне, і його мешканці спускались звідти лише для того, щоб сісти в потяг і поїхати в Європу. Не думаю, що за тих три десятки років, що проіснувала колегія з 1907 по 1939 рік, мешканці Хирова часто піднімали голову й дивились на гору. То був анклав, чужа територія.
Я пішла навпростець, хоч нагору мала би бути сучасна дорога, стежкою через зелений моріжок, де росли райські дерева — яблуні, й вийшла на маленький гарний будиночок жовтуватого кольору із забитими дошками вікнами й безнадійно зачиненими дверима. Біля будиночка пасся білий кінь на прив’язі, а за ним наглядав старший чоловік. Я спершу його не помітила, доки він сам не вийшов мені назустріч.
Він сказав, що в тому будиночку, що стояв на схилі пагорба, був колись шпиталь для вихованців колегіуму, що мені видалось трохи дивним. Але з огляду на можливість карантину, така віддаленість від цілого комплексу виглядала виправданою.
— А як мені потрапити туди? — показала я на неприступний мур угорі, що оперізував всю гору. На розі була церква, тобто костел, і жодної брами.
— Там є дірка в плоті, — здвигнув плечима чоловік, не сказавши очікуваного: чого вам, пані, туди йти.
— А туди можна?
Я мала на увазі, що такий величезний покинутий об’єкт, у якому довгий час була військова частина, можуть охороняти.
— Можна.
Отримавши дозвіл від особи, що представляла для мене цілий Хирів, я пішла шукати дірку в мурі. Насправді мур був парканом із залізобетонних плит, в одному місці плита похилилась й утворився прохід. Так я потрапила в дивний, моторошний світ — покинуте місто, яке здалеку створює ілюзію, що воно виконує свої функції, як ота погасла зірка, від якої ще лине світло, хоча вона не існує. Я не розуміла одного — навіщо було засновувати єзуїтський колегіум у XX ст. Я не чула ні тоді, ні раніше про жодну значну особу з Галичини, яка б закінчила цей заклад. Втім, через кілька років, як колегіум було збудовано, почалась світова війна, яка вбила тих хлопців, що доросли, і не було їм куди сховатись, хіба що поїхати місіонерами в Індію чи Південну Америку. А потім — двадцять років неспокою, а коли життя тільки почало налагоджуватися — друга війна.
Подвір’я було заросле кволою травою, що пробивалась крізь плити, багато вікон вибито. З боку церкви я побачила сліди ремонту, можливо, хтось і був там на будові й зараз закричить, щоб я йшла звідти.