Я пішла додому, подзвонила Женику. Ні, він сам дзвонив… Потім він пішов до мами і сидів у неї ніч, хоча потреби вже не було.
Але йому хотілося виявити себе. Що далі було? Далі я хотіла йти до мами вже увечері, але мені подзвонили, то була По ліна, сусідка по палаті, і сказала: приїдьте заберіть вашого хлопчика. Він лежить у нас у палаті напівдохлий, а ми не можемо перевдягтися. Я приїхала, забрала Женика, відвезла його на таксі на Печерськ… так, а мамі тоді вже було значно краще! Ніби Женик забрав на себе частину її хвороби…
— А ти казала, від нього ніякої користі.
— Так, але я його повезла на таксі додому, і він сказав, ніби має чим розрахуватися, а потім мені довелося платити остан ні гроші…
— Ну то він поверне! Ти тільки йому нагадай! Але ми не про нього! Який то був день тижня? Понеділок?
— Вівторок. І той дзвоник був у вівторок. Коли я відвезла його додому, він був наче п’яний. Я його піднімала на поверх і боялася, чи вдома його матінка Тетяна Віталіївна. Але вона, слава Богу, була вдома. Вона іще мене почастувала кавою і спитала, в якій мама лікарні. Я встигла на третю пару. Потім зайшла додому. А потім заїхала до мами. І саме того дня був той дзвінок, нібито з Блюхівки. А ти саме в той час був у Блюхівці, тату?
— У вівторок, якого? Двадцятого? Ні, на Водохрещу я був у Дубовому, а не в Блюхівці. Я дуже хворів у перший тиж день січня. А потім поїхав до Дубового, бачив Валерку, він був зовсім поганий, нерадісна була зустріч… Але я бачився зі своїми шкільними друзями, багато з них там живе.
— Але, принаймні, в Києві тебе не було?
— В Київ я повернувся в суботу. До речі, я був у лікарні сьогодні і хотів розповісти про це.
— Ми неодмінно все вислухаємо, але давай спочатку закінчимо із підозрілими дзвониками з Дубового й Блюхівки.
Отже, ти вважаєш, Віко, що той дзвоник був увечері, у вівторок, двадцятого січня.
— Так, це точно! У мами ще три чи чотири дні трималася температура, але вона вже не марила. І я вже ходила не щодня — пам’ятаєте, тьотю Ларисо, одного разу були ви. А з п’ятниці їй взагалі стало краще, і в неї були її актори, був той придурок Адріян. В сyботу вранці в неї був Женик, якому б ще не варто було виходити, але йому стало краще, і він побіг… Ні, той дзвоник був у вівторок, я точно в цьому певна.
— Я чому допитуюсь про той дзвоник? Немає сумнівів, його хтось свідомо сфабрикував. Може, нам пощастить узяти чиюсь специфікацію телефонних розмов. І це буде доказ.
Гаразд, а тепер ще раз коротко, що ти тоді чула?
— Було дуже погано чутно. Говорила жінка. Вона не назвалась. Cказала: Віко! Чому ти навіть не приїздила на Різдво? Я кричала: нічого не чутно, передзвоніть! Це бабуся?
А там знову повторили про Різдво. — І твоє ім’я називали? Бо може просто хтось не туди потрапив?
— Так, називали! Точно! Я чула десь таке: Віко, ти вже другий рік не їдеш на Різдво! Чого мама не їде до мене?
— Гаразд, облишимо це. Тепер ти, Дмитре. Тобі дзвонили у неділю?
— У суботу. В неділю я був у лікарні. Мені дзвонили у суботу — було темно, але зараз темніє рано… Десь, може, о шостій… І тепер, щодо цього дзвоника. Я говорив сьогодні з лікаркою Ольгою Павлівною. Вона казала, що міг подзво нити хтось із хворих. А ще вона казала, що в палаті з Веро нікою була якась істерична особа Поліна.
— Я її знаю. Вона, між іншим, могла. Не сподобався їй Женик, не сподобався кретин Адріян, ну то зателефонуємо законному чоловікові, ніби то її діло. Це, між іншим, вона сказала мені, що ти був у мами напередодні… Це вона, Поліна. Інакше звідки б я знала?
— A я не бачив ніякої Поліни. Бачив тільки огидно брудне ліжко.
— То було її ліжко. Значить, мама щось їй розповідала, коли ти пішов. може, навіть, щось абсолютно нейтральне.
— А тепер давайте повернемося до баби Зосі. Я на сто відсотків певен, що це та сама жінка, яка була в домі Івана Раєвського вісімнадцять… ні, вже дев’ятнадцять років тому.
Ці вивернуті губи, ці кошлаті брови — їх не забудеш. Я не відразу згадав, де я її бачив. Але згадав. Власне, щоб погово рити про ту бабу Зосю, я і їхав до лікарні. І Ольга Павлівна сказала, що вона звільнилася з лікарні минулого понеділка!
Тобто в день… в день смерті, кончини, загибелі… — називайте це, як хочете…
— Це серйо о озно, — озвався від порога Ярослав, який уже виспався у кріслі у передпокої і уважно слухав хід розслідування загадкової загибелі Вероніки Раєвської. — А може, та баба Зося — просто диявол? Убила бідну тьотю Вероніку і повернулася у пекло? Це дуже логічно! Тьотя Ніка була просто ангелом на землі! Я її любив! І вона мене теж! Її всі любили!
— Ярославе, облиш блазнювати! — Її не можна було не любити! — Ярослав говорив з інтонаціями поганого актора, — а диявол таких не любить!
— Та замовкни ти зі своїм дияволом, єдина тема, яку ти здатен розробляти, — невдоволено озвалася Вікторія.
— Так, я хотів би навчатися на факультеті дияволо знавства і сатанізму! Чи десь ще не відкрили такий?
— Не відкрили! Тобі треба орієнтуватися на етноґрафію.
Або на українознавство… А поки що не заважай нам!
— Дайте ще рибки — не заважатиму.
— Отже, баба Зося звільнилася з тої лікарні буквально в день смерті мами?
— Так! І лікарка Ольга Павлівна запевняє, що й гадки не має, куди вона могла подітися. А санітарка у вестибюлі сказала мені, що та баба Зося у лікарні жила. Не мала де жити і жила в лікарні.
— Це схоже на правду. Вона була у лікарні щодня. Зазви чай, санітарки і медсестри то є, то їх нема. А ця була завжди.
Я на це звернула увагу.
— Ну, то якщо її пригріли у лікарні, то вона мала трима тися за таку роботу обома руками!
— Але якщо вона вчинила злочин, то мала тікати подалі! І якомога швидше!
— Вона була нібито непогана бабця! Вона купувала мамі сік за свої гроші!
— То, може, вона й підсипала щось, що викликало у Веро ніки алергію! І ще одне. Чи можу я поставити питання щодо купівлі цієї квартири?
— Звичайно!
— Хто власник цієї хати? Скільки осіб?
— Зараз тільки я сама. Заповіту не було. Мама не збира лася туди… Очевидно, переоформити її на себе я зможу знов таки тільки через півроку.
— Якщо не буде інших спадкоємців…
— На що ти натякаєш, тату? У мами не було інших дітей.
— Але в неї є якісь брати, якісь сестри… — Є. Але донька — першочерговий спадкоємець.
— Ми іноді починаємо робити ремонт, і тут бозна звідки з’являються якісь спадкоємці, які примудряються довести, що вони непрацездатні і тому їм належить частина площі. Іноді власники квартир виплачують таким бідним родичам якусь суму, щоб вони відчепилися. Хоч би ти не опинилася в такому стані, Віко!
— Але тоді, після смерті діда, справа була серйозніша, бо йому ті підозрілі родичі були значно ближчі. І ніхто з них ні на що не претендував. Логічніше було діяти тоді.
— Ці ж люди, як я розумію, не є якимись організованими мафіозі. Діють собі, як їм підкаже їхній невеличкий розум.
Але й вони загрожують нам і можуть комусь укоротити віку… І ще одне, якщо вже ми говоримо про це… та сама… моя ранкова співрозмовниця… — Дмитро тепер боявся вимовляти ім’я своєї колишньої коханки.
— Вона мені теж розповідала по телефону про розбиті вікна у кав’ярні біля Дніпра, — перебила Лариса. — Туди, звісно, можна піти попити кави, це дорого не коштуватиме.
Але я дедалі менше вірю у версію щодо кримінальних роди чів. Ці телефонні дзвінки вам обом. Це були якісь хитрі дзво ники. Люди з життєвого дна, які їдять зі смітників і б’ють вікна у кав’ярні, не додумались би до таких прийомчиків. А це робилося для того, щоб Вікторія в усьому винуватила свого батька і його рідню і не написала заяви про те, що вона не погоджується з довідкою про смерть і наполягає на подальшому розтині, на з’ясуванні причин смерті… І хто б це міг такого накрутити?
— Ольга Павлівна мені так і сказала, що ми мали б відразу дошукуватися правди, поки… поки Вероніку не було похо вано. А тепер усе це з’ясувати значно важче. Проте бабу Зосю все одно треба розшукати. Її зникнення не може не бути пов’язане зі смертю Вероніки. Це вже занадто дивний збіг.
— Мені страшно, — сказала Вікторія, — тату, залишайся тут на ніч!
— В мене немає зубної щітки, — зітхнув Дмитро.
— Я тобі дам! Ми з мамою привезли з Америки багато зубних щіток на сувеніри! Щоб в усіх зуби були, як у амери канців! І Дмитро залишився на ніч у помешканні дочки. Лариса йшла додому із глибоким задоволенням від виконаного обов’язку — батько й доня помирилися, дитина доглянута.
Вікторія вийшла провести Ларису і Ярослава до ліфта:
— Тьотю Ларисо, я вас дуже прошу! Позичте мобілку! До завтра! Я вам завтра занесу у ваш офіс!
Лариса великодушно простягла їй телефон.
Для батька й доньки почалися звичайні тихі будні.
Дмитро ночував у домі Вікторії, але часом навідувався на свою Воскресенку. В перші дні Вікторія дуже просила його відразу після роботи йти сюди, до нового дому, бо їй страшно. А коли через два дні після дев’ятин він сказав дочці, що буде пізно, бо йому все таки треба заїхати додому взяти щось зі своїх речей, вона нагадала йому, щоб він пильніше пошукав грошей, які нібито вона в нього взяла… У секретері лежали шістсот гривень, і він забрав їх з собою, і коли ввечері повернувся до дочки, то віддав їй ті гроші.
— Тримай!
— Що це?
— Ті шістсот гривень, які ти поклала замість тих, які взяла раніше.
— Це твої гроші. Ти їх просто недогледів.
— Віко, дитино, там було шість сотень. — І тут шість сотень.
— Там було шість новеньких купюр по сто гривень. А тут і двадцятки, і десятки, і навіть п’ятірки.
— То це в тебе нечистий розміняв. Я тут ні до чого.
— Ти наче твій двоюрідний брат Ярослав.
— Не порівнюй мене з цим недоумком.
— Віко, і все таки, щоб більше не повертатися до цього. Я поміняв замок у хаті на Воскресенці. Ось тобі ключ, і більше його нікому не давай.
Вікторія нічого не сказала. Але було видно, що вона зраділа і зміні замка, і поверненим грошам.
Після роботи батько йшов до доньки. Вікторія купувала дорогі продукти швидкого приготування, в целофанових плівках — батькових грошей вистачало на те. Іноді Дмитро згадував свої студентські роки в гуртожитку і готував суп харчо або борщ. Вікторія їла. Часом до неї заходили її студентські друзі Люся і Костик, і вони вчотирьох пили пиво і говорили про все і ні про що.