А сталося так, що саме в цей час у Катрі померло немовля. Докія Петрівна з Макаром Івановичем упросили Катрю, щоб годувала груддю Павлушу. Так і було потім цілий рік: іноді Катря сама по кілька разів ходила в школу, іноді Степанида, няня Павлушина, приносила до неї додому. А восени та взимку, в непогоду, цілими тижнями Павлуша "гостював" у тьоті Катрі — днював і ночував. Побачивши зараз її, хлоп'я зраділо, заусміхалось. А коли Катря взяла на руки, зразу ж почало шукати рученятком, лізти до неї за пазуху.
— Е!— засміялась Катря.— Нічого вже, Павлушо, для тебе там нема. На ось краще намисто. Диви яке гарне!
Але намисто хлопця зараз не цікавило анітрохи.
— Наполегливий!— усміхнулась мати, слідкуючи за боротьбою сина з годувальницею.
— А це в нього фамільне,— обізвався Сава.— Адже всі Дорошенки були такі — наполегливі щодо цього. Починаючи від самого прадіда Самійла Іовича...
— І зовсім не дотепно!— невдоволено сказала Докія Петрівна, докірливо зиркнувши на брата.
Катря раптом ляснула хлопчика по руці. Злегенька, звичайно. І то не від болю, від образи зайшовся плачем він. Насилу заспокоїла його Катря.
— За що ж це тобі, синку, попало отак?— коли хлоп'я вгамувалось, спитав батько, виглянувши з-за газети.— Чи не за всіх Дорошенків одразу? Починаючи від прадіда до дядечка включно. Щось дуже схоже на те!
Очі Дорошенка метали блискавки на Макара Івановича, а потім, обурений, він одійшов до вікна.
Жінки ще трохи погомоніли про своє. Потім Докія Петрівна, мовби згадавши раптом, сказала Катрі, за чим покликала її.
— Ви тільки пробачте, може, це й дивним трохи здасться вам.— Повагалась, а далі зразу й виклала все:— Сава хоче вас намалювати. Що ви на це?
Катря від несподіванки та подиву не знайшла відразу, що й відповісти. Докія Петрівна зрозуміла це як вагання,— умовляти стала. Що нічого ж тут немає такого. Це завжди художники малюють з натури ("от як і ви, Катре, вишиваєте з узору"). Що це зовсім не трудно. Трохи втомно стояти довго в одній позі — так спочити ж можна.
— Я-то вже знаю на собі,— казала далі.— Чи не для всіх жінок на цій картині сама позувала. Фунтів, мабуть, на десять за цей час схудла. Годі вже з мене!— звела мову на жарт і закінчила:— Зробіть це для мене, Катре! Згода?
Катря здвигнула плечима, на цей раз уже справді вагаючись. Спитала, чи надовго ж це.
— Досхочу,— сказав Дорошенко.— Це не найми.
І затим зразу ж, не чекаючи на відповідь, висунув з-під стіни насеред кімнати мольберт з картиною олійними фарбами. Іще не зовсім закінчена. Деякі постаті на ній були накреслені ще самою вуглиною. Проте Катря побачила виразно все.
На дворі під хатою круг столу чималий гурт за вечерею. На столі, наче гільце, заквітчаний сніп. Огрядний літній чоловік частує гостей. (По манищці, на всі груди, по наличниках на вікнах, по ожередах, що на тлі жевріють, знати — господар путящий.) Веселий, привітний. Якраз чарку подав жінці (самий контур поки що вуглиною), але й зараз уже помітно — по вбогій одежі на ній, що найбідніша, мабуть, з усіх,— мабуть, поден-щиця. Але й вона весела: взявши чарку, саме щось проказує до господаря, певно, щастя йому бажає та довгого віку... Обіч уже й скрипаль лаштується.
—' Весілля, ЧИ ЩО?
— "Останній сніп" картина зветься,— пояснив Сава Петрович.— Обмолотини, значить.
Хвилинку в хаті панувала тиша. І Катря, і учителька мовчки дивились на картину. Сава, скориставшися з нагоди, що не бачать його, оглядав жадібно Катрю і теж мовчав. Тільки мале на руках Докії Петрівни агукало в тиші та Макар Іванович біля вікна шарудів газетою. Ніби хотів показати, що йому й не цікаво зовсім. Проте якраз він і заговорив перший:
— Он ба, Катре, а ви ще вагалися,— чарку ж питимете! А схочете потім — і гопака під музику вшкварите. На радощах. Авжеж,— на те й обмолотини. То дарма, що собі заробили болячку, по токах чужих ходячи, зате он кому повні винбарі зерном поналивали. Хіба немає з чого радіти! Одне слово: чепуха, Саво! "Развесистая клюква"3. Романтика пріла!
— Нічого не вдієш, Макаре,— озвавсь Дорошенко.— Така вже вдача: романтик!
— О ні. Ти занадто твереза людина. Реаліст. І цілком реальні інтереси твої, твоєї верстви — національної буржуазії— водять твоєю рукою. Заради них ти на все йдеш, нічим не гребуєш, аж до свідомого, продуманого фальшування дійсності.
— Убив, убив із пукавки! — Сава Петрович хоч уже й почав сердитись, але ще тримався.— Шуму багато, а вхолосту. Що ж ти ломишся у відчинені двері? Да, вірно: ніколи я до натуралістичної школи і не належав. І завдання мистецтва вважаю зовсім не в тому, щоб копіювати життя. Для тебе це — фальшування, тим гірше для тебе! Оце тобі раз. Тепер щодо громадських мотивів у моїй творчості,— правильно: є, не цураюся. Більш за те — вважаю це за своє покликання. Виховувати в народі почуття своєї національної єдності, одкрити очі на його славне минуле (як це роблю в своїх історичних картинах), дати йому пізнати самого себе.... Боже, та скільки тем! І хіба не варто віддати їм усю свою палітру! Ти проти них,— тим гірш для тебе!
— Я не взагалі проти цих тем. Я проти такого невірного тлумачення їх.
— Ну да. А я що ж кажу?— не дуже спритно пересмикнувши на цей раз (міг він і краще), перехопив Макарову мову Сава Петрович.— По-твоєму, виходить, що національна справа взагалі не існує як справа загальнодемократична. Чи що це за натяк такий на якісь-то реальні "інтереси" і якої це моєї "верстви"? Що це за штука така — "національна буржуазія" у нас на Україні?.З чим її їдять? Де вона?
Тут уже Макар Іванович не втримався. Пильно подивився на шуряка і вимовив:
— Ти тільки не придурюйся, Савко. А звідки ж ти пожалував до нас у Вітрову Балку? На чиїх конях із Кня-зівки приїхав? Чи, може, поміщик Галаган4... що? одиниця? А візьми наших вітробалчанських, дрібніших трохи калібром: Чумаків, Пожитьків, Гмирю. Чи, може, це, на твій погляд, і є саме найтиповіші представники української демократії? А ти —"з чим їх їдять"! Яка наївність! Не їх, а вони їдять! Чи, думаєш, у своєї, української, зуби м'якші? Спитай ось молодицю. Доводилось, мабуть, і в князя Кур а кін а , і в того ж Гала гана робити. Хто кращий?
Катря всміхнулась на таке до неї звертання, проте відповіла:*
— Одна лиха година. Пани як пани. Що ми для них?— Худоба! Бувало, роби хоч перервись, очі на лоба лізуть. А харч відома: глевтяк та борщ з червивою таранею.
— Чув?— підхопив Макар Іванович.— Ні, подивись, яка зворушлива подібність між ними, аж до глевтяків та червивої тарані включно.
— Ото й лихо, що за червивою таранею нічого більш не бачимо!— не стримуючи вже роздратування, сказав Дорошенко. І враз збагнув, що не слід було це казати, що це ж не Макарові, а Катрі закид,— іще образиться. То щоб зам'яти хоч трохи оцей свій промах, став говорити, що, звичайно, і злидні—нещастя, але, мовляв, не це головне. Головне те, що от гасне народна українська національна культура.
— Ти не мені, Макаре, показуй, а сам роздери очі та подивись, що робиться. А ще живеш на селі. Хіба ти не бачиш, як сюди з міст, з отих справжніх форпостів московських колонізаторів, разом з русифікаторами-вчителями церковно-приходських шкіл , разом із справниками та заробітчанами з заводів і шахт суне та й суне навалою чужа культура і, як лишай, в'їдається в село. Оце-о лихо справді!
— Ну, добалакався до краю. Коли вже справника з заробітчанами змішав в одну купу — далі йти нікуди. Досить! Та й на сходку вже треба мені.— І рушив до вішалки. А звідти вже, кашкет надіваючи, промовив:— А твою, вашу культуру, Саво, ти вже нам у Вітровій Балці показав за ці три тижні. Бачили. А як декому, то вона й віжок коштувала.
Сава Петрович аж трусився весь від злості. Але стримавсь. Як тільки міг спокійно, витяг цигарку, сірники і, вдаючи, що не хоче накурювати в кімнаті, вийшов за двері в коридор. І став, Макара Івановича піджидаючи. Тільки той з кімнати, два кроки од дверей дав пройти йому Сава і ступив раптом назустріч, лютий страшенно.
— Слухай ти, зятику дорогий! А чи не міг би ти часом якось інакше, щоб, знаєш, без хамства? Якщо я засидівся в тебе, так ти скажи просто. У порядних людей це робиться інакше, культурно. А нічого мене при всякій нагоді компрометувати перед сторонніми.
— Я? тебе?— удавано здивувався Діденко.— Виходить, відкрити навіть хоч трохи твоє справжнє обличчя — це значить компрометувати тебе? Нічого собі, хорошої ти думки про себе! А що.ж я говорив такого, ну зайвого, чи що? Навпаки, я ще жалкую, що не сказав Катрі про. твої справжні наміри щодо неї.
— О, та від тебе й цього свинства сподіватися можна!
— Ну, та нічого,— закінчив Макар Іванович,— думаю, що вона й сама тебе розкусить.— І пішов до виходу.
Дорошенко аж тепер згадав про цигарку, що м'яв у пучці,— запалив жадібно. Пройшовся коридором кілька разів.
У розчинене вікно під вітрець підставив обличчя,— заспокоївся трохи. І аж тоді вернувся до кімнати. Підійшов до жінок, що тепер уже сиділи, розмовляючи,— Докія Петрівна— на канапі, малим бавлячись, а Катря — на стільці, незвично, на самому краєчку, напружено рівна. Хотів заговорити, але неприємний якийсь намул від недавньої розмови"* власне, від того, що не за ним лишилося слово останнє, "верхнє",— не давав цього зробити. Все якось думка верталась до останніх слів Макара Івановича. Раптом знайшов засіб. Ніби в жарт нагнувся до малого, полоскотав пальцем і мовив:
— То отакий у тебе батько, Павлухо,— плутаний!— І вже тоді звернувся до Катрі:— Ну що ж, хоч і почнемо.
Докія Петрівна зразу ж і вийшла з кімнати, щоб не заважати їм.
Близько вікна Сава вказав Катрі місце. Приладнав мольберт. А далі, готуючи палітру, став навчати молодицю, як їй треба стояти, та який вираз обличчя йому потрібний. Потім став малювати.
Але робота не дуже клеїлася. Катря у незручній, незвичній позі "радісного збудження" (так Сава загадав) стояла надто напружено, і на обличчі в неї ніяк не виходило ні радості, ні збудження. Як уже не намагалася сама, аби тільки Сава Петрович не приставав із своїми зауваженнями. А що вже лаяла в думці себе! І нащо їй було погоджуватись, навіщо воно їй здалося?! "Відпочила в неділю!" Згадувала суперечку Макара Івановича з ним, і хоч не все зрозуміла як слід, проте почувала, що правда за вчителем.