З-посеред нього виднілись фарбовані полотняні панцирі, а поверх них — розмальовані коміри. Одяг іскрився від безлічі коштовностей, наче риб'яча луска. На голові Рамзеса була подвійна корона Верхнього та Нижнього Єгипту. Воєначальники мали невеликі шоломи з півмісяцями або китицями зверху. Поруч з королівською колісницею ступали слуги з віялами, а за фараоном ішов найвищий суддя у нарядному одязі. Висока перука покривала голову, а за вухом стриміло перо — символ судової влади. Разом з ним ішли начальники складів золота, книг, зброї. Відділ піших сардинців Шардана з широкими мечами та круглими щитами замикав похід, їх сталеві мечі й рогатини давали їм у рукопашній боротьбі велику перевагу навіть над ассірійцями.
Серед гучних окликів в'їхав фараон на велике подвір'я святині, вимощене червоним гранітом і освітлене безліччю смолоскипів. Отут стояв на кількох східцях жертовник, біля якого ждав на прихід його святості слуга Гатори. Жерці стали півмісяцем по боках вівтаря, а служниці, танечниці та музикантки заповнювали підсіння. З даху приглядалися до здвигу народу коти, яких безліч виводилося у святих садах Пібаста і які були посвячені богині.
Фараон зліз із колісниці і ступив до вівтаря, щоб принести Гаторі безкровну жертву з оливи, вина та пахощів. Старший жрець відступився праворуч володаря, ліворуч став жрець із золотою ложкою, у якій курився ладан. Статуя богині потонула на хвилину в синявому димі кадила, а хор жерців заспівав похвальний гімн. Раз у раз озивалися сестри, супроводжуючи гімн своєю музикою. Урочиста мовчанка залягла у величезному натовпі народу, коли фараон молився за весь край. Навіть варвари-найманці мовчали під враженням всенародного настрою, а їх думи мимохіть летіли у скалисті краєвиди Сардинії. Там на високих горбах тулилися круглі самітні вартівні, гроби предків або жертовники рідних богів. Іншим згадувалася мікенська скала, над якою два леви бережуть вхід у палату божого годованця — короля... Також азіатам, яких чимало мешкало в Єгипті, привиджалися піски пустині, самітні дуари та повні невимовних радощів свята Іштари й Адона.
Нишком молився фараон, а потім поклонився богині. Водночас заграли вдруге сурми, і все, що жило, впало ниць перед величністю богині і фараона.
Опісля володар у супроводі жерців, жрекинь і придворних пішов у святиню, де мали відбутися святий танець та пир для всіх учасників. Пеласгійці мали охороняти святиню довкола, щоб ніхто не насмілився перервати святий обряд. Бічним ходом повели жерці пеласгійців у сади Гатори.
Тінисті закутини, покриті лотосом ставочки, альтанки, лавочки та м'який моріг так і надили до спочинку у літеплу ніч під сяйвом місяця. У звичайний час багаті жертводавці приймали у сих чарівних садах солодкий дар Гатори з жрекинями і танечницями храму. Сьогодні усе було безлюдне, бо жрекині брали участь у обході, а жертводавцем був сам фараон.
Тихою ходою ступали пеласгійці за русявим своїм полководцем та за вказівкою жерця розташовувались з обох боків валу, який оточував сади.
— Отут подадуть вам згодом вечерю і вино, — говорив жрець, — а принесуть вам се служниці. Тільки не задержуйте їх тут надто довго, — додав, — бо вони потрібні нам! Він вказав на ясно освітлений прямокутник святині й засміявся нервово. Видно, урочистий обхід починав і в нього будити приховані нахили до статевого шалу.
— Ви погани, — сказав, і його очі блиснули ворожо, — а тіла, посвячені Гаторі, віддаються тільки її поклонникам.
— Так? — спитав басом присадкуватий товариш полковника. — То навіщо присилати німф до сатирів? Звісно, що наші вояки не є жерцями Таніти, ані сторожами тебан-ського пагімту. Покажи їм тільки дівчину і побачиш! Краще пришли з поживою чоловіка, осла, мавпу, тільки не жінку.
Товсті м'ясисті уста жерця прошептали заклинання.
— Я сам знаю, що так є! — відповів він. — Прокляття Таніті та всім поганським богам, але бачиш, такий наказі
— Чий?
— Його святості! Тільки ви, будь ласка, не користайтесь так дуже ним, бо часами і те, що дає фараон, буває нездорове і навіть пагубне!
У сяйьі місяця побачив полковник скривлене скаженою злістю лице жерця і зрозумів, про що йде річ. Жерці не хотіли віддати своїх служниць поганам, хоча фараон і бажав нагородити за вірну службу своїх вояків святою розкішшю божих жрекинь. Тому за наказом володаря посилали воїнам жрекинь, але водночас грозили помстою полковникові. А він занадто довго був у Єгипті, щоб легко важити погрозою жерця.
— Достойний пророче, чи як тебе там, — відповів за нього товариш, — ніхто з наших вояків не затримає при собі твоїх кішок. Хай вони собі нявкають на ваших дахах. З ласки Зевса та володаря, у всіх наших шатрах ждуть на нас ще не такі обійми. Хетійські, сірійські, арабські дівчата, наче голубки в голубнику, сваряться між собою, котра з них має ділити ложе з паном. Але зате пришліть якнайбільше вина!
— Не бійтеся! В усьому Єгипті за весь рік не вип'ють люди стільки вина, що в сю ніч у Пібасті.
Жрець щез у темряві, а полковник та його товариш суворо заборонили своїм воякам не лише затримати при собі жрекинь, але взагалі доторкатися до них.
— Бо то, бачите, — з'ясував їм товариш полковника, — єгипетські жрекині — то як кішки. Натовп розірве на шматки кожного, хто їх зачепить, а щонайменше відріже йому те, що йому самому потрібне на жертву Гаторі. Тьфу на її коров'ячу голову!
Вояки зареготали, і ні один не висловив незадоволення.
Полковник з товаришем відійшли до малої альтанки, у якій думали провести ніч, а незабаром при світлі смолоскипів дві стрункі служниці богині у зовсім прозорому одязі принесли в кошиках вечерю: різне печиво, печеню, рибу, карчохи, молоді пагони папірусу, фіги, дахтилі та кавуни та ще й два смолисті дзбани з мендезійським вином. Вони поставили усе на стіл посеред альтанки і запалили лампу, яка на ланцюжку звисала зі стелі, а самі посідали біля полковника з товаришем.
— Їжте і пийте, переможці! — просили тихим, звучним голосом. — А ми послужимо вам.
Палкий погляд глибоких великих очей зустрів сині зіниці молодого полковника, а біле його лице спаленіло. Приємним тремтінням пройнялося його тіло, але вчасно пригадав собі прохання чи погрозу жерця.
— Не треба нам послуги! — відповів. — Відійдіть! У німому здивуванні переглянулись молоденькі жрекині і разом засміялися глумливо.
— Споживайте самі дари його святості! — сказала одна з них. — І хай вам присниться те, чого наяву не бажає... скопець.
І, регочучи, побігли до святині.
СВЯТІ САДИ
— Ти чув, Ксанте, образу? — спитав червоний мов рак товариш полковника. Ксант притакнув.
— Не раз дуже погане слово вибігає поза забороло зубів, наче стріла Сардинського розбишаки! — вздповів. — Та годі сперечатись з богами, володарями і жінками. Вони могутніші за нас. А ти корися, Лазію, великим сього світу!
— Звичайно! — засміявся Лазій. — Бог або володар, який гнівається на підданого, завжди могутніші за нього і доїдуть йому кінця швидше чи пізніше, але жінка...
— Жінка, Лазію, ще могутніша від богів та володарів. Не було ще того, щоб жінки бігали за Зевсом, а, бач, не одна з них чваниться потомством від сього бога. Видно, він бігав за ними. А щодо володарів, розказав би я тобі про те, що було тому десять літ у Тірінсі в Пеласгії, та не хочу згадувати любої вітчизни у чужій землі. Легко тоді очі мужа промиваються слізьми, як очі малої дитини, що кричить за грудьми матері, яка довго не вертається додому.
— Говориш, як старець, Ксанте, а тобі, може, буде тридцять літ або й то ні. Мені вже сорок стукнуло, та багато було в мене діла з жінками. Але я завжди вживав до них одного способу, й виходило добре.
Тут Лазій витягнув з-за пояса коротку шкіряну нагайку.
— Якщо котрійсь мої любощі невлад, то я тоді ось чим її угощу. Вона зразу м'якне, мов віск.
— Бо невільниця!..
— На всі витвори підземелля! Яке мені діло до тих жінок, що сідають при вогнищі у мегароні. У мене нема хати, то й жінки не треба. А тобі... Одначе ми пусте торочимо, а страва стигне.
Розпакували кошики та ножами і пальцями розривали м'ясиво й печиво, часто запиваючи вином. Довго їли ось так, в кінці крикнув Ксант на найближчого вояка, щоб приніс йому води в шоломі й забрав зайвий посуд. Обидва обмили руки та витерли об скатерть, якою жрекині накрили стіл. Тільки високі скляні чаші з напитком зостались перед Ксантом та Лазієм. Довго ще насолоджувались мендезійським нектаром та заїдали напиток фруктами. В кінці Ксант вихилив одним духом чару й обтер уста.
— Щоправда, — сказав, — довга ніч надокучить немало.
— Поділімся! — запропонував Лазій. — Киньмо жереб! На кого випаде, той буде вартувати до півночі, а другий — з півночі до ранку.
Але Ксант не погодився.
— Не можна! Кожної хвилини може надійти яка-небудь жрекиня зі святині або паломниця з міста, а якщо вояки будуть знати, що я сплю, зачеплять її, зчиниться крик, і тоді хіба негайно сідати на кораблі та вертатись додому.
— Невже ж твоє серце, Ксанте, не бажає повернення? — спитав Лазій. — Ти згадай тільки, як мило подуває там легіт від моря, як чарівно шумить ліс, як солодко тьохкає у кущах соловейко? Пригадай собі, як заспані ще та розв'язані снами жінки й дівчата йдуть вранці зі дзбанками на головах до криниці. При вигляді чоловіка, що не має ще законної жінки, оживає їх заспаний погляд, бедра вигинаються розкішне, підносяться з бажанням обіймів круглі груди, і кожна оглядається, чи не знадить бажаного у прибережні кущі... Гей! Після цієї єгипетської наготи і шалу...
— Цить, Лазію! — крикнув Ксант, а його очі мимохіть заблищали від спогаду про картину далекої вітчизни. — Цить! Не знати, навіщо пригадуєш мені це! Моє серце, як олень, що жадає води, виривається звідсіля. Не задовольняють мене ні мендезійське вино, ні музика, ні спів, ні білі коліна хетійських та ассірійських невільниць, ні даний фараоном пир. І в шатрі, і тут мовчить моє серце, тільки часом зітхне важко: "Горе тому, кому ніколи не засяє вже день повернення!"
— Як так, то чому не вертаєшся хоч би й зараз? Війна скінчена. Фараон радо відпустить тебе з усіма маєтками, невільницями та золотом і сріблом.
— Чому?
Ксант зірвався та сполошив своїм рвучким рухом двох котів, які розтягали під столом залишки вечері.
— Чому? З саме тієї причини, про що ти щойно згадував у розмові.