Пан Рибіцький аж шапкою об землю вдарив.
— Матко боска! То мого батька шабля! Де ти взяла її, хлопко?!
— У вірменина відкупила. А ви, пане, під заставу йому лишили колись, як у пана каштеляна на весіллі гуляли. І забули про батьківську зброю.
— Не позволям! Обмова на мою голову! Ганьба!
Пан Рибіцький висмикнув із піхов свою шаблю. Але його ключниця, перекинувши в ліву руку повід, виставила вперед довгоклюгого русинського списа.
— Як?!! — аж захлинувся пан Рибіцький.— На шляхтича зброю здіймати?!!
— А ви, пане, шаблю на жінку оголили!.. Гей, пане, лем би того не виділа... Ви, пане, здатні тепер хіба що шаблею вимахувати.
Рибіцький встромив шаблю у піхву і сплюнув:
— Хіба це жінка? Це ж русинська відьма, єретичка! Тьху! — І перехрестився.
А Катерина завернула коня на шлях і тоді лише вилізла на коня. Тільки тепер було видно, що вона знов вагітна. Але, певно, що не від пана Рибіцького.
Катерина Боволякова повернулась у рідні гори. Марко лишився в долині. Тільки його безкоровайний батько прогнав хлопця із свого двору. І все через той материнський подарунок — турецьку шаблю. Пан волів, щоб Марко віддав йому батьківську пам'ятку. Але Марко затявся...
Став служити Марко лядським купцям, що купували худобу в Галичині і переганяли до Кракова чи сіль на Волинь возили. Служив він купцям добре за помірну платню. Та його не любили ні купці, ні товариші по праці. Занадто був він гордий та задерикуватий.
Не знайшлося б корчми на тих шляхах, щоб він із челяддю чиєюсь чи й хлопами хоч раз би не побився. Бився завжди чесно і часто-густо побитого супротивника до тями приводив або й цирульникові платив, щоб той оживив переможеного.
— Чи не дурний?! Ще йому голова болить про своїх ворогів.
Марко бив себе в груди смаглявим кулаком і копилив, випнуту й так, нижню губу.
— Я шляхтич!! Я правдивий шляхтич із славного лицарського роду.
Тоді хтось із старших пастухів говорив:
— На шляхетство тре папери мати... І найголовніше те, що шляхта не працює. Вона як свого двору не має, то в чужих палатах п'є-гуляє!
На такі слова Марко не наважувався відповісти бійкою. Але йому від такої правди аж джмелі в голові гули і зір червоною пеленою заступало. І тоді він або йшов пиво пити на останні шеляги, або свого коня мив і пестив, якщо в гамані не дзвеніло. У борг не пив. Не любив до ненависті когось про щось просити.
І з жіноцтвом було в нього скрутно. З того часу, як прогнав його батько зі свого подвір'я, не було в нього полюбовниці. Сільськими дівчатами він гордував, а шляхтянки і гордували ним, і боялись його. А може, й не гордували, і не боялись, а просто де ж вони могли із ним зазнатись?..
До того часу він знав лише підстаркувату дочку одного шляхтича. Той був знаменитого роду, проте бідніший жебрацької торби. Ота панна вдвох із батьком, престарим вусатим п'яницею, час від часу приїздила до пана Рибіцького. І зразу ж шляхтянка ота знаходила в якомусь закутку Марка і пестила його. І все з таким виглядом і розмовами, мовби те все робилось під балдахіном на королівських простирадлах.
Перед зустріччю завжди була напружена, ніби от-от вибухне іскрами, ніби в неї з пальців, з волосся йде якесь повівання. Опісля все кривилась у винуватій посмішці і вигиналась худою спиною. Тоді Марко настільки був захоплений самим дійством любовним, що йому здавалось, ніби ці зустрічі не приносять йому великої насолоди.
Коли він їй щось намагався сказати, освідчитись у своїх почуттях, то вона затуляла йому рота і просила мовчати.
Про все це Марко часто згадував і в переповнених заїздах, і на безконечних шляхах через гірські звивисті проходи. І все минуле стояло в нього перед очима. Від тих спогадів і голодної уяви він роз'ятрювався без міри і без можливості вдовольнити прагнення. Ночами снив своїм минулим і малював його собі у найяскравіших фарбах удень. Ці видіння й згадки так його змучили, що він вже вирішив розшукати ту підстаркувату панночку. Не менше, ніж він її жадав, а може, й більше він боявся цієї зустрічі. Але він таки вирішив собі поїхати в ті краї, де вона жила.
Та тут саме трапилась одна пригода.
Це було тоді, коли вони перегнали гурт худоби до одного з маєтків пана каштеляна. Він з ними щедро розрахувався. Інші погоничі гуляли всю ніч в корчмі, а Маркові питво не йшло, і він слухав теревені служниці, такої собі веселої та меткої на язик хвойди.
Вона розповідала погоничам про пана каштеляна, про його маєтки, скарби і страшну доньку. Остання була блудна і кровожерна відтоді, як в неї почали наливатись груди. Марко помалу сьорбав гірке пиво і прислухався до цієї розповіді: як вона котів і собак вішала, як до крові кусала, гризла за носи й вуха своїх коханців — батькових солдат-найманців. Врешті зійшлася з одним воякою і зарізала його під час любощів. Та ще й все навколо його кров'ю навмисне заплямувала.
Її закували в кайдани і заточили до монастиря. Там почали з неї вигонити диявола. Може, не стільки від молитов, як від посту й голоду зробилась вона слухняна й тиха. Тепер ніби вже богу молиться і книги читає...
Потім вони про щось інше гомоніли. Марко вийшов з корчми і попростував до свого коня в стайню...
Рано-вранці, як тільки задніло, пробудився він, мов його щось із сну викинуло. Поспішив до річки напоїти коня. Власне, уві сні в нього визріло рішення — їхати. Але не шляхтянку шукати, а погуляти з краківськими красунями.
Трохи поплавав з конем, потім вивів на мілкіше місце і заходився його обмивати і вичищати. Мив неквапно й ретельно, мугикаючи краківську пісеньку про Марка, що пішов до ярмарку та й загинув по ньому слід.
Не знав, що панночка подерла ковдру, зробила линву і по ній спустилася з монастирського муру. Також не відав і не відчував, що вона стоїть за купою тернових кущів і жадібно споглядає, як він коня поїти веде, як складає зброю, як роздягається.
І коли він хльопав водою на коня, геть скинула з себе монастирські верета, потиху підкралась до води. Обернувся — і захрипів зі страху, крикнути не зміг, він впізнав її по розповідях. Злякався, бо була жінкою і полювала на нього.
Але поки вона добрела до нього по камінню, розлютився. Найбільшу лють в нього викликав власний його ж страх. Свого страху він нікому не вибачав. Коли вона підбігла до нього і простягла руки, щоб вчепитись за його плечі, Марко схопив її, відірвавши від землі. І поки він переносив її на берег, вона кілька разів вибухла вереском. Та Марко не відпускав. Він поклав її на купу хмизу і обидві руки вправно заломив їй за спину. Далі прихопив по мізинцю від кожної руки і стис у своїм п'ястуку. І поволі підводив її пальці вгору по спині.
Кожен її рух, найменший, він перебивав заламуванням рук і стисканням обличчя. Вона задихалась, хрипіла, вмивалась сльозами. Потім Маркові поновилась напруга, і він знов робив усе, щоб розторсати її єство і мучити тіло.
Але цього разу вона вивернулась і прожогом кинулась до Маркових речей, схопивши турецьку шаблю. Свиснуло нищівне лезо, але Марко ухилився від удару і прожогом кинувся до гаю. Вони перебігли галявину, і ось би йому вскочити до гаю, але панночка випередила його, і йому довелось знову бігти по відкритому місцю, де навіть каміння не було.
Він злякався до холодного стискання в грудях, безтямно скакав і кружляв, мов підбитий заєць перед зубами хорта. А вона кидалась на нього, змахувала шаблею, і дзвінке лезо раз по раз свистіло біля самих плечей втікача. Нарешті вони опинились на подвір'ї покинутого замку. Він випередив її кроків на п'ять. Нахилився на бігу і, схопивши трухляву палю, розвернувся і ткнув їй у груди. Паля розсипалась, але зачепив він добре, бо випустила зброю і поволі осіла навпочіпки. Так і сиділа, очманіло вибаньчивши очі на Марка. Пальцями вчепилась у свої тугі, набухлі груди і не могла ніяк вдихнути на повну силу. Мокре волосся стемнілими пасмами злипло до тіла, зміїлось по плечах, бруднилось кінцями по землі.
Марко стрибнув на неї, відкинув шаблю і звалив навіжену на черево. Мокре волосся розплутав, розділив посередині і пов'язав ним завернуті за спину руки. Наостанок видер щедру косицю волосся і зав'язав ним, мов вуздою, її напіврозкритого рота. Відчуття власного волосся на язиці довело її до лихоманки. Вона намагалась перегризти свою косу, виплюнути розгризене волосся, але це ще більше посилювало її муки.
Руками вона не могла рушити — біль зразу ж проймав усе її тіло. А горло давила нудота і задуха від волосин. Ні сказати нічого не могла, ні крикнути. Тоді Марко потяг її за волосяну "вузду" нагору, на башту, по щербатих, розбитих сходинах. На самому версі схопив панночку в оберемок і випхав до пояса у велику зруйновану бійницю.
— Ти чуєш мене?
— У-ву-гу-гу...— забелькотіла.
— Отож слухай: якщо пручатимешся — скину вниз!
Марко бачив, як з її лиця вниз рясно крапали чи то сльози, чи то піт сіявся. Небавом вона тоненько заскиглила жалісливо, мов конаюча сука.
І він витяг обважнілу і безпорадну панночку з бійниці. Поклав так, щоб ноги до колін висіли над прірвою. Вона повернула до Марка червоне й розпухле обличчя.
Щось шепотіла, але не дібрати що. Тоді він пожалів її, розв'язав і вийняв косу з рота. Очі з червоними білками вона повернула до нього:
— Підніми мене і допоможи мені спуститись униз.
Марко підвів її на ноги.
Але вона не встояла і почала .хилитись до прірви. Марко встиг прихопити її за поперек і посадив, прихиливши до муру.
— А коли ти, суко, вояка свого зарізала? — запитав він.
— Не зарізала я, а заколола батьківським кончаром... То я так... від цікавості й для розваги заколола, бо знала, що мене не стратять і не спалять, а до монастиря лише на час якийсь запхають...
Марко звівся, стис кулаки і скривив обличчя.
— Скину зараз униз тебе, суко розпутна! То був мій брат! Молись, гадино!
— Не дури мене, дурнику. Не твій він брат! То був волох. А ти байстрюк пана Рибіцького і його покоївки. І лише ти справжній його син, бо син пані Мочарової то не від нього, а від одного піїта мандрівного з Кракова. Він зі мною бавився, коли батько мій на лови виїздив...
Розв'язав їй руки. Але вона не схопилась за каміння чи цеглину — розпустила волосся і закрила ним свою голизну.
Марко спускався вниз і все озирався, чи не кине вона в нього каміння.