Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Біля неї спали-розкидалися діти. Килинка голову на коліна Їй поклала. Сплять...А як прокинуться?
Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату не зайшов. Мерщій — шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі картоплею аж на леваду. Там став і довго придивлявся: і навшпиньки ставав, і понад землею присідав. Або ще заплющувавсь і сторожко наставляв ухо. Тиша. Тоді взявся за гриву й став ногою коневі на коліно. Мить — верхи вже. Мовчки сіпнув за поводи й пірнув у коноплях, потім лоза була, осики на леваді. Знов кущі якісь...
Пилипко зірко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген — садок Горобців, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тільки в степ би, а там...
Назустріч із сутіні враз вискочила постать і гукнула, клацнувши рушницею:
— Хто такий?
Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
— Ньо! Ньо!.. — і скочки подавсь у степ...
Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, і загавкали собаки десь іззаду. Потім — далі, тихше... Уже саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пилипкові, а він усе летів, прихилившись коневі до шиї, і все ногами бив та смикав за поводи.
Нарешті став. Кінь засапався і весь мов скупаний. А Пилипкові забило дух. Він хапнув свіже степове повітря — раз, іще... Потім скинув картуза й почав прислухатися, поводячи головою на всі боки. Тихо. Степ... Ніч... Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився од річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч... Та схаменувся — кінь мокрий же, і ззаду там, на леваді, бахнув постріл... А ще раніше — залп на вигоні біля вітряків...
Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами, сторожко поводячи головою та розглядаючись — де це він? Збоку місяцем облита могила висока.
Під'їхав ближче Пилипко й придивився. А — це ж Розкопана. Значить, і на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати вліворуч, а тоді повз верби, що в балочці. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам зірко дивився вперед, щоб часом на роз'їзд "їхній" не наткнутися. За півгодини яких спереду замаячили вітряки на горі. Хлопець смикнув коня й понісся скочки. А назустріч із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати. І тиша всюди.
Вбіг в улицю Пилипко й спинивсь: "Як би ж дядькову хату знайти?" (У Вітровій Балці жив його дядько по матері. Ще торік і в гості до них Пилипко з батьком заїздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики високі од улиці). "Либонь оце". Осики тихо над тином шелестять. "Вони".
Він заїхав у двір і, не злізаючи з коня, постукав у вікно.
— Дядьку, дядьку... А вийдіть!
Тихо в хаті. Потім — чути було — рипнув піл і щось по хаті зашамотіло. До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало:
— Хто там?
— Та я... з Михнівки, Пилип. Знаєте ж... Вийдіть-бо, — захапався хлопець.
Постать у білому, мовчазна, стояла проти вікна. Потім ворухнулась і зникла в сутіні. А згодом двері рипнули, і дядько став на порозі.
— Диво... Чого це ти? — спитав і, заспаний, глянув на хлопця. — Верхи... серед ночі?..
Пилипко хапливо почав оповідати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й забрали в маєток. Багацько їх, душ до тридцяти забрали. Якихось і розстріляли вже на вигоні. І врешті не вдержавсь — захлипав, а крізь сльози тихо:
— Так я й побіг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах... щоб рятували...
І на дядька жадно очима дивився:
— Ви ж знаєте — де. Ходімте-бо!
Чоловік рукою гребнув розкуйовджене волосся й замислився. Дививсь похмуро в землю. Враз підвів голову й кинув пошепки:
— Зараз.
А сам побіг до конюшні й вивів кобилу. За ворітьми пильно оглянувся і, скочивши на неї, зірвався вихором — понісся вулицею. Простоволосий і весь у білому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепірившися руками в гриву.
За селом знов шелестіли хліба й пахло полином. Бігли скочки. Під вербами раптом стишились і звернули ліворуч, спустилися в долину, просто в сивий туман. А в ньому химерні плями якихось кущів, дерев. Зачіпали віттям за ноги, в обличчя стьобали... Так було довго. Аж до само? річки. Біля мосту ж їх раптом перестріли три чоловіки в свитках, озброєні і теж на конях. Зупинили — почали розпитувати. Дядько все їм розповідав. Іноді й Пилипко вкидав яке слово в балачку.
Ті захвилювались. З-під нахмурених брів грізно кресали очі. Перегнувшись з коней, жадібно вслухалися вони в сумне оповідання й іноді в погрозі здіймали руки.
Один, що в шапці чорній, придивлявся до Пилипка довго. Потім спитав:
— Ти з Михнівки й є?
— Ну да. Явтухів я.
— І це аж сюди прибіг звістити? — Блиснув очима й коня за поводи смикнув, аж той цапа став. Враз нагаєм увірвав і шарапнувся, лиш кинув назад:
— За мною!
Загуркотів міст під копитами. Влетіли в ліс. В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Біля одного сиділа купка партизанів, курили й грілися. Підбігли до них. Коні злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в шапці чорній, підвівсь на стременах і враз — бах! бах! — угору.
—Встава-ай!—пручнувся крик його, залунав по лісі.
Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів... Ах, скільки їх було — партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі:
— Що?
— Що трапилось?
— Що таке?..
Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу:
— Гайдамаки в Михнівці!..
Товпа оніміла. А він говорив далі:
— Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він бачив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні полонених... І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не виб'ємо німців!
Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і гізно замахала з криками:
— Веди нас!..
— Ходім!..
— Ми їм покажемо, як знущатися з нас!
— Ходім!..
Командир підніс руку — поволі стихло. А він гукнув.
— По конях!
Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху під гору — в степ...
Світало, як проїздили Вітрову Балку — співали півні й де-не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами столочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонів схід. "Хоча б не спізнитися!"
Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од'їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки, — зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли... Враз од села — постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей, у ту ж мить шарпнувся крик і летів із ними — з оголеними шаблями над головами...
Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз — опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила — і волошки, і колоски, і його...
Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші — в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!..
За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились — ждали з завмерлим серцем: хто подола?
Збили. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі...
Радісний подих пронісся в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіків, зашамкала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і обличчя в синяках, усміхнувсь до неї стиха:
— Наша, наша, бабусю, бере, —сказав, — ач, як погнали.
Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди — в степ. Од левад з криками неслися хлопці — малеча. Підбігли.
— Одступили!
— Ой, дали ж наші! — кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув:
— Ой, набили ж німоті! А наших — Карпа убито й Скаленка, ще якихось. Під вербами отам... А партизани сюди вертаються.
З левад дійсно виткнулись — поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупаніу і в яких гриви заляпані кров'ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, І в очах — іскра.
Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
— Ну, й молодці ж хлопці! — сказав і тепло усміхнувся обличчям у синяках. — Думали — пропадати вже. Аж ви, як грім із неба...
Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на змилених конях. А товпа зашуміла, загула...
— Збавителі ви наші...
— Уже й не думали, що живі будемо...
Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав:
— Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь. Прибігло опівночі до нас аж у ліс: "Німці в нас. Рятуйте!". Ми так і кинулись...
Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі загомоніли — дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під хустки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований:
— Що таке? Що трапилось?
— Хлопця немає... Пилипка!..
Жінка знов заголосила. Чути було лише:
— Уночі ще не стало. Я вранці — до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю — пасти повів. Коли ж уранці, як уже німці одступили, прибіг кінь, мокрий увесь і грива вся в крові... Убито ж його, синочка мого... Убито!..
Мати забилася з розпачу, а жінки обступили її — тішили. І щось похмуро говорили чоловіки. Партизан перехилився з сідла.
— Та як, як звуть? Пилипко? Це ж він і є.