Кінець-кінцем, так воно повинно бути, і так воно є, бо колискова співанка — це завше материнські роздуми про життя. Від колиски починаються всі наші дороги, і хто знає, чи не від того, скільки у тих співанках було вкраплено і переткано дум про отчу землю, залежить — а чи ходимо ми по землі її синами.
О, будь благословенний трунок з писаного жбана! Ти дав нам ясне бачення світу, мудрість поколінь, завдяки тобі згадуємо давні перекази, що матері, жадаючи наперед уготувати долю своїй дитині, клали до колисок тому, що мав сіяти і жати, зерно... тому, що мав розписувати жбани і миски, клали грудку масної глини... тому, що повинен зводити хати і різьблені ворота,— клали сокиру... тому, що мав воювати за народну волю,— прадідівський пістоль... тому, що мав розвеселити людські гур-мища музикою,— клевчики від цимбал.
А що поклала до Юркової колиски стара Миронючка?
— Та що, чуєте, повинна би класти лісникова жона лісниковому синові? — питанням на питання відповідає Миронюкова, що сидить на порозі свого ґанку... сидить вона пряма, зморшкувата, натруджені руки на колінах.— Клала-м зілля ружне, лісове, аби пахло...
Ось з чого виростають мольфари... виростають, виходить, з маминої співанки, з різьбленої колиски, з лісового зілля. Як усе просто, поетично і водночас суворо... суворо, бо мати сама обирає синові часом нелегку долю. Ось ти, молода, уявна, що колишеш у призахідному черленому вогні свою дитину і прядеш свою однотонну колискову, чи мене чуєш? Скажи, ким хочеш бачити свого сина, як виросте?
Ким?
Нема відповіді. Лише прядеться протяжна мелодія... прядеться, як нитки з кужелі,— і немає їй кінця, нема краю. Нитка губиться, сходить у ніч.
Смеркає...
Ніч для трудової людини завжди коротка: ще й не наспався, а вже піють півні. Починається ця вранішня пробудка від Миронюкового курника, її підхоплюють у сусідніх, і через хвилю-другу цілий Пістинь кукурікає, б'є крилами, проганяючи темряву. Завжди, коли слухаю півнячу побудку, то в моїй уяві чомусь постає білий леґінь на білому коні, що сурмить досвіток. А може, цей білий леґінь з сурмою і є зримим образом світанку? Іще сонний його кінь, іще світанок борсається в клубищах темряви, і борсання його нагадує переправу через ріку, але сурма світанкова голосна, зазивна.
І вже розквітли світлом Миронюкові вікна. І сусідські теж розквітли — близькі й далекі. В цю пору село подібне на величезний лан, на якому ростуть зірчасті косиці.
Скриплять Миронюкові двері. Він виходить з хати лише в сорочці і прямує на луги понад рікою Пістинькою, на яких пасеться його кінь. В лузі разом із спутаним конем блукають гурми білих туманів. Миро-нюк стоїть над Пістинькою... бистрий плин ріки підхоплює його, і вже йому здається, що разом з рікою, з кам'янистими берегами, з кучугурами дерев пливе й він, і пливе його кінь, то виринаючи, то зникаючи у тумані. І так триває доти, доки кінь не піднімає високо голову й ірже. Лісник плеще його по мокрій шиї.
— А здоров був, приятелю,— каже.
А потім, вже одягнутий, він сідлає коня. На порозі Анна з рушницею в руках.
— Пора, Анно,— говорить, беручи від неї рушницю. Якось несміливо притискає жону до грудей і, ведучи коня за вуздечку, прямує до воріт.
Так починається кожний трудовий день лісника. Різниця тільки в тому, що не завжди бере з собою коня і рушницю, інколи просто засуває за черес сокиру. Однак завше обнімає на прощання жону. Бо ліс є лісом: трапляється, що стежку лісника перебігає дикий вепр або ж, особливо зимою, голодна вовча тічка. І тоді від тебе одного залежить: жити або ж... Хіба не буває, що часом лісників приносять додому на зелених марах? Хіба минулорічної зими не ходив по його слідах старий вовцюга? День при дні він висліджував мольфара, Миро-нюк бачив мигтіння його свічок-очей, які запалювалися то за тим, то за цим корчем. Вовк не нападав: чи то він лякався залізного духу рушниці, чи не чувся в силі боротися з мольфаром? Але його чатування мовби нагадувало, що в лісі треба бути обачним, сторожким, бо тут свої порядки і свої закони.
Тому завше, прощаючись з Юрою, Анничка зітхає:
— О Господи, ніч відганяє чоловіка від хати і ніч приганяє...
— А ти як гадала? — заперечує їй Юрків дєдя, який також вийшов проводжати сина.— Ліс, зозулько, любить кожного дня бачити біля себе лісника. По собі знаю...
Молодий Миронюк тим часом сягає своїх зелених володінь. Ось він зупинився на узліссі, дерева гнуться йому навстріч, немовби шлють поклони:
— Добридень, газ-до-о-о! — пливе лісом лагідне шамрання. Воно множиться, повторюючись устократ; тепер стовбури вже не подібні на колонаду античних храмів; до Миронюка біжать згори то поодинці, то гуртами молоді смерічки, тонкостанні і граціозні, як дівчата, вони оточують його, кружляють в танку, а він простягає до них долоні і гладить їх, як нерозчесаних школярок, і говорить до них, як до живих істот:
— Як ся спало, дівки і легіні, га?
Не було б для нас, мабуть, ніякої дивини, коли б раптом лісовий гурт обізвався до нього людським голосом. Адже ми напилися трунку з писаного жбана... тут жбани видзвонюють під кожним стовбурцем, тут казка... Тим більше нічого дивного не зобачив би в цьому і Юра Ми-ронюк: для нього дерева давно стали мовби рідними братами.
Він не обожнює їх, бо добре знає, що настане час... він уявляє той час... він бачить його щодня на своєму обході... час лісових жнив. Тоді лісову тишу сплескують уривчасті людські голоси, бурмотання тракторів, стрекотіння бензопил. Миронюк стоїть сумний посеред зрілого лісу, він міряє очима смереки,., він підходить до тієї смереки... до тієї... він радий би підійти до усіх смерек, яким прийшла пора вмирати, і попрощатися з ними.
І він таки прощається з ними...
І його долоні поплескують пружні стовбури дерев...
А за ним йдуть лісоруби. Одні за одними під їхніми зубатими пилами лягають дерева. Стогін чується в лісі, кряхтіння, тріск — зляканий крик.
Він не пробує їх боронити, бо смішно боронити дерева, які віджили в лісі свій вік, і тепер настала для них пора послужити людині. Але навіть у цю скорботну смертну пору, коли стогнуть і зітхають смереки, коли сокири, мов похоронні дзвони, вителенькують сумну мелодію, коли десь далеко-далеко ревно плачуть трембіти, казка для нас кінчається.
Він сидить на узбіччі гори... гора, як застелений уквітчаний косицями килим... і дивиться мольфар, як потужні трактори трелюють* вже оголені від пагілля стовбури, і бачить перед собою...
Спершу Миронюк видить перед собою звичайнісіньку ватру: язики полум'ям розпукуються і ростуть вгору поволі, неохоче. Але так триває лише мить, полум'я раптом стрельнуло вгору, весело загоготало, і похоронний передзвін сокир, тужливе рокотання трембіти, мовби настроюючись на веселий лад вогню, вибухнуло радісною октавою.
І до ватри простягуються десятки долонь. Люди мовби черпають од неї іскрометне тепло і силу. Це настала священна хвилина, коли дерева, згоряючи, віддають людям сповна і поділене колись з ними, деревами, тепло людських сердець, і всмоктане листям або ж хвоєю сонячне світло, і вечірній легіт, і росяні ранки. Дерева згорають дотла, на попіл. Дерева інакше не вміють вмирати.
Потому лісовий мольфар видить зблиски сокир, мигтіння трісок, маяння закосиченого китайкою "деревця". З цього хаосу поступово випливає на пагорб нова хата... хата випливає на пагорб, як корабель.
Потому мольфар не може відвести очей від спритних рук славнозвісного майстра випалювання по дереві Івана Грималюка, який на білих клепках бербеничок карбує вогнем чорні трилисники, чорні сонечка, чорні ромбики і кривульки. Власне, не карбує, а мовби творить на чистому листку дивну співанку, бо вже німе дерево, сухе і дзвінке, ожило під його руками, дістало знову живу душу.
Потому вибухає, як вулкан, різноколірний і різноголосий розгойданий косівський ярмарок. Вище людських голосів на дужих плечах бочівки і бербенці, цебри й діжки... пливуть ці прості і прекрасні в ужитковій красі вироби гуцульських бондарів. Бондарські витвори водночас подібні на білі прапори і на голосні бубни.
Бо хтось, сміючись, луснув кулаком по днищі бочівки.
І ще луснув...
І ще...
І...
Згук пішов базаром, як вічевий згук бубна.
А де озивається бубон, там мають бути цимбали, скрипки і сопілки. В своїй лісовій казці мольфар зобачив цілий ряд сопілкарів, що сидять плече об плече на воринню і грають, аж день сміється навколо. Сопілкарі чомусь здаються Миронюкові намистом щебетливих ластівок, що колишуться на телефонних дротах.
— Отож-то,— каже задумливо Миронюк,— чудо яке — дерево. Коновочки Грималюкові... різьблені шкатулки Шкріблякові... бочівки на косівському ярмарку... нові хати... новий стіл... деревище цвинтарне... сопілка — все це ті ж смереки, дуби, явори, буки. Вони, чуєте, під сокирою вмирали і під сокирою наново ожили, але уже у витворах людських рук.
— Е, бо не дурний казав,— вторить йому старий дєдя,— що ніц у наших горах не зникає безслідно. Понесуть людину на цвинтар, за нею зосталися поміж нами її діла, сліди отже. Дерево теж зоставляє по собі слід.
Як же після цього не повірити, що дерева — таки справді наші братове?
І віриться...
Не від сьогодні і не від учора Юра Миронюк розмовляє з деревами, як з людьми, пестить їх і сокотить, мов дітлахів. Лісовим жерцем, мольфаром він став від того дня, коли, малим будучи, підглянув, як одного ранку його дєдя нипав поміж рядами деревець у шкілці і, нагинаючись до смерічки, обгортав стовбурець глиною... обгортав і примовляв:
— А я тобі, гаджуго, корінці землею присипаю, бо всохнуть корінці без землі.
А другій смерічці підставляв під бік кийок... підставляв і примовляв:
— А я тебе, гаджуго, підіпру, бо кривишся на один бік. Кому ж ти, кривобока, будеш потрібна?
І так нипав старий Миронюк від смерічки до смерічки, жодної не обминав, для кожної знаходив ласкаве слово.
Коли ж старий закінчив свій обхід і витер з чола піт, дістав з торбини скрипку, припасував її до підборіддя, повів смичком по струнах...
Заграв.
Грав він щось задумливе, протяжне, може, якусь з тих мелодій, яку запам'ятав з сільських весіль, нині Юра Миронюк не може татову мелодію пригадати, хоч вона й звучить у ньому... і ми теж її чуємо... ми мусимо чути, бо знаходимося в самій середині лісової казки...