Ключниця загадала мені постіль йому слати й все що треба там прибирати...
На Різдво пустили мене до матери. Я їй усе розповіла, а вона сплакнула й каже:
— Буде, доню, лихо! — і почала доумити мене — як, і що. А я — не знаю звідкіль вже набралася тієї бадьорости та й заспокоюю її.
— Не журись, моя матінко! усе буде гаразд! пила душа з ковша, нап'ється й з дійниці... — На приказки я шпарка була... — Кажуть, мамо, люди, затого нам воля прийде: тоді я йому дулю під самий ніс...
— Коли то та воля свята буде? — зітхнула мати.
— Не до віку, мамо, біс та його діти пануватимуть на світі.
На другий день нового року знов я до двору; справляю свою роботу. До роботи я вабка була; горіла вона у мене в руках.
На Хрестителя, саме так як вже спати лягали — загадує мені ключниця віхтювати підлогу в паничевій світлиці.
— Я її, кажу, вранці вишарувала.
— Не твоє діло! роби, що тобі кажуть! — Треба слухатися... Шарую. Мені й не в догад, що ключниця — зводницею була. Аж ось невдовзі — двері рип.... панич біля мене... та до мене... я від його, а він до мене... я до дверей,— двері на замку. Я стала біля грубки, тремчу й сама себе не тямлю... він знов до мене, а я — віхтем йому по тварі!.. Він як дренув мене по щелепах, так я кров'ю вмилася!.. та як заголошу несамовито!.. Він тоді прожогом двері одімкнув і зник!.. Ключниця до мене: "Цить! цить!"... Де там тобі цить!! і сама я рада не скиглити, так коли-ж не сила моя спинитися...
Позбігалися пани й уся челядь... взяли мене під плечі й відвели в пекарню. Що вже далі було, не пам'ятаю...
Прийшла до пам'яти — дивлюся: аж я дома, лежу на полу, біля мене неня сидить та кулаком сльози втирає...
Потроху стала я очунювати. В понеділок на масниці підвелася, та за тиждень — дав біг і на ноги стала... До двору мені не загадують іти. Про волю люди вже голосно говорять, що коли не сьогодні, так завтра прийде вона.
Так воно й сталося.
Спершу прилинула до нас весняним жайворонком звістка, що в суботу на другому тижні великого посту прийде воля. І великодня не так люди ждуть, як ми ждали тієї святої суботи. Ще не світ — не зоря, а вже увесь беріг так і заграв народом! Ніхто на панщину не пішов, усяке й свою роботу кинуло, і печи ніхто не розтопляв, — усі ринули на беріг волю стрівати.
В село до нас треба їхати через річку. Зима того року страх яка велика була: морозами-то воно здоровими не брало, а снігу навергало врівень з загатами. Весна приспішила; на Євдокії вже й крига пішла. Води нагнало таку силу-силенну, що всю греблю поняла вода й міст на річці знесло, на човнах переправлялися через річку.
Так ото в ту святу суботу, скоро задніло, і я з матір'ю на беріг — подивитися, як ту волю везтимуть.
Приходимо; народу тиск, усе село так і вивалило. На воді біля берега аж чотири човни, на кожному по два гребці...
Люди — наче води в роти понабирали: мовчать... Аж ось — чуємо — дзінь, дзінь, дзінь!..
— Воля, воля, воля! — так і покотилося й по березі, й по річці, й за річкою.
— Рушай, човнами рушай!!
— Не треба! не рушай! — гукнув соцький, се ще не воля, не вона; се так хтось...
— Ти почім знаєш, що не вона? А як вона, так прогаємо зайву годину!.. Рушай, з човнами рушай! — гукають люди.
— Цить, не рушай! Я по дзвонику знаю, що се не вона. Се становий дзвонить, а волю привезе сам єнорал. Слухайте... чуєте, як дзвоник голосить?... еге! я добре вмію вгадувати. Єнорал поштою прибіжить... поштовий дзвоник наче промовляє: "звертай! звертай!" — а у станового дзвоник отак, як і отсей, гукає: "давай! давай!"
Одначе люди не послухалися: човни рушили... Небавом бачимо: на двох возах приїхало аж четверо панів. Соцкий придивляється, прицивляється, а далі й каже:
— То становий, а то справник а хто ще з ними — не вгадаю... Мабуть таки... теє... справді вона... воля.
— Воля, воля, воля! — знов залунало.
Приплили човни до берега; усі чоловіки наче один — шапки миттю з голов, та вгору. Та знов: "воля, воля, воля!"
Тут зараз до церкви, вдарили в дзвона. Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на улиці старі баби та малеча. Після служби вичитали волю... люди радіють, аж плачуть...
З церкви веліли усім іти на панський двір. Тут ще раз вичитали волю й сказали, щоб хрестяни ще два годи слухалися панів, щоб два годи ще робили на панів, так як і робили! Тільки нашому братові, жіноцтву, полегкости зараз зробили, зараз визволили з панщини. На талан мені ми з матір'ю не були з дворових; нас і "в душі" не записували, через те й землі на нас не дали, сказали, як заводили оті грамоти: "ваших душ в ревізії нема, тому й земля в грамоті не прописана". Мати заходилася була змагатися, каже посередникові: "не душі їдять, а роти; у кого є ріт, тому й землі треба", — так хіба нас слухали!.. Не дали та й годі! — "Нема у вас ревізської душі й квит"...
— Чи вона ревізська, чи не ревізська, — змагалася мати, — а годувати її треба... З чого-ж ми харчуватимемо свої душі? вони-ж такі, як і в усіх людей!
— Такі, та не такі: у вас не ревізські, ваші душі жіноцькі, кульгаві.
От до сього тільки й договорилася.
А проте все-ж таки я більш до двору не ходила, на прачку не ставала: панича того спекалася. Віхоть отой тільки довго мені мулив, все я боялася, все думала: чи не буде мені за те чого лихого?... Дяка нашому создателеві, нічого не було, так і присохло!.. а що вже по-побоялася, так цур йому!
В суботу ото стали ми вільними, святкували свою волю і в неділю, та й у понеділок ніхто й за холодну воду не взявся. Ще-б пак! малий то був у нас великдень!
У понеділок, так сказати — як в обідню годину, вийшла я з хати, присіла собі проти сонечка на призьбі, лускаю соняхи та думаю: куди його піти мені? де дівчата з нашого кутка? Думаю собі, аж чую голос десь. Я з двору на вулицю: бачу — по дорозі рушає юрба людей. Я до неї. Дивлюся!.. Свят! свят! свят! що воно таке?... війт Іванець і соцький Наум — передують, а за ними парубок в мішку; увесь у мішку по саму шию; ні рук, ні ніг його не видко; не видко, як він і переступає... і не йде він і не стоїть, іти йому по-людськи не можна, ногам в мішку тісно; суне він, наче манія та...
Про мішок той я чула від людей, а на власні очі не траплялося бачити, як у його закидають. Пан наш — куди тобі, який вигадливий був на всякі кари! — ото-ж він і мішок той вигадав: коли хто пошпетиться було яким бунтом, він і звелить його в мішок зав'язати та й загадає йому в мішку по улиці ходити... Люта душа була у нашого пана, нелюдська.
— Хто отсе такий в мішку й за що? — питаю я у дівчат. Сама не тямлю, чому мені цікаво стало знати.
— Се-ж, кажуть, Антін, панський кучер: як загуляв з самої суботи, так і досі його в дворі не було; коні панські третій день стоять без догляду, аж ржуть, що не поєні й не годовані... Учора нікому було панів і до церкви повезти.
— Так отсе така воля! — подумала я собі й якось нехотя кинула очима на того кучера... Кинула, а очі мої так і прилипли до його тварі... Глянув і він на мене своїми великими очима... сині вони, наче блакить на небі... зустрілися наші очі!.. Господи, що воно сталося зо мною? не одірву своїх очей від Антонових! Отак і провела я його до двору... а тут спинилася: панич та віхоть упали на думку, — я мерщій до господи...
Сіла на лаві. Якось ніяково мені, — не то сумно, не то й журливо й на серці якось чудно, скорботно, сказати-б; так ні-ж! ніби там промінь весняний гріє й веселить...
— Сідаймо, доню, обідати, — каже мати.
Сіли... Вмочила я губи, та й годі; не йде мені на душу борщ наш; не тому, що він нізчимний, а тому, що Антонові очі так і лищять у мене в очах...
Другого дня — тягне мене щось на вулицю та й тягне, та так тягне, що не спроможна я не піти. Пішла — сама не знаю, чого! стала під вербою, не тямлю чого стою!.. Прямо — навожденіє якесь на мене наче хто наслав, наче я несамовита... Постояла, пішла до двору, спинилася біля брами, дивлюся на стайню й думаю: "чи випустили кучера з мішка? от коли-б його побачити"... Замісць того бачу — вайло оте, ключниця, суне з повною в'язкою ключів та брязкає їми, наче коновал той... "Цур тобі хмаро!" — подумала я та бігцем назад від брами. Що-ж ви собі думали? вона таки мабуть помітила мене та й наврочила, бо з того самісенького дня так мене й нудить, так мене й вабить іти до двору, чи не побачу кучера. Цілий тиждень щодня никала та все визирала. Марне! хоч-би тобі один розочок побачити... За тиждень чую — люди гомонять: приїде посередник, кучера з паном судитиме... Кучер би то, скоро випустили з мішка, зараз рушив до міста позивати пана за той мішок.
Справді небавом посередник приїхав, і людей, і пана, й кучера кликав, судив їх і присудив, що пан не по-людськи зробив, зав'язавши живу людину в лантух та ще й звелів на глум водити його по селу. От за те й присудив посередник: бути Антону вільним і зараз визволив його з-під пана...
До самого Великодня не трапилось мені нігде побачити Антона; прочула тільки, що став він до жида, до шинкаря, за кучера. А на Великдень — сидимо ми з дівчатами на вулиці. Сидимо, веснянок та гаївок співаємо. Аж ось і парубки йдуть. Прийшли, біля нас поставали. Як глянула я, так і затремтіла... між ними Антін і так він мене своїми банькуватими очима діймає, серце мені лоскоче... гляне він, наче заговорить; а заговорить — наче заграє... От з того часу...
Е, що вже про те балакати!.. звісно, діло дівоче... самі, здорові, тямите — коли дівка з парубком прийдуться один одному й по серцю й по мислі... Нема в бога нічого ліпшого над кохання...
Зараз після Петра ми й побралися. На жнива Антін одійшов од жида. Пішли ми в Рудівку, там у міщанина стали за сніп жати. Тоді давали ще жати — раз за третій, вдруге за четвертий сніп; не так, як тепер стало, нехай біг милує — за шостий та за сьомий! Тепер, спини не розгинаючи, та ще коли на доброму та густому житі, то й то за день більш десяти снопів не заробиш, та ще й на своїх харчах. А тоді, було, харчі хазяйські, залюбки було вдвох з Антоном шість полукопків поставимо. От у нас без восьми снопів копа заробітку за день; та ще якої жені! Жень у нас така була, що на пару волів більш як півтори копи не положиш, не повезуть...