Думав, лікар. Ти в білому, як лікар.
Мовчки дивлюся в Ігореве личко і мені щось боляче стискає горло. Як він змарнів! Попеляста чупринка прилипла до скроні.
— Мені цієї ночі снилися кажани, — його очі синішають, з них неначе сходить полуда. — Я на-ловив їх повен лантух. А потім на мене напала їхня мама-кажаниха. Вона звалила мене і боляче тисла на груди. Вона дуже важка.
— Ти ж вирвався від неї? — намагаюся по-своєму витлумачити сон.
— Ні, врятував Кока. Він налетів на кажаниху, і вона втекла.
Папуга його вірний охоронець. Колись мама за якусь провину шмагонула Ігоря паском. Птах, що на той час блукав по кімнаті, шулікою кинувся на неї і вп'явся в потилицю. В неї й зараз рубець від дзьоба. Навіть сварити Ігоря не дозволяє. Він, коли не в клітці, дзьобає за пантофлю Ігоревого кривдника; і покрикує, точнісінько як мама, тільки слів не розбереш, крім останнього "га?" Мама сварить у запитальній формі: "Чи я тобі не казала робити уроки, га?" Інколи Ігор, аби побавитись, плигає мені на шию і тоді папуга, як за командою, теж нападає на мене, але я в таких випадках завжди на чатах і відбиваюся від нього рушником або газетою.
Помічаю, що Ігор хоче про щось попрохати.
— Привези Коку, — говорить він. У словах стільки надії, що я не зважуюсь відмовити одразу.
— Поговорю з лікарем, — кажу.
— А коли лікар дозволить, привезеш?
— Привезу.
— А як ти гадаєш, він дозволить?
— Не знаю.
Якийсь час ми мовчимо. По Ігоревому личку видно, що він про щось думає. Потім озивається:
— Лікар може не дозволити.
— Чому? — питаю.
— Бо в них на Коку немає халата, — він говорить серйозно і це мене трохи розвеселяє.
— Напевне, що немає,— говорю я.
— А ти поший. Ти ж умієш шити. Пілотку ж бо мені пошив.
— Пілотку пошити простіше ніж халата на папугу.
— Ну спробуй. Мені так хочеться, щоб Кока був зі мною… — В нього на очах сльози.
— Гаразд, — кажу. — Я поговорю з лікарем. Гадаю, він не відмовить.
Від вранішнього проміння ширма на вікні нагадує розпечену фольгу, зайчик, що прослизнув між нею і стіною, затанцював на обличчі Ігоревого сусіди і той, постогнавши, розклепив очі. Він дивиться на мене і в його очах тане сон.
— Там космонавти, — каже Ігор, показуючи собі на ноги.
Я не розумію в чім річ і ще раз торкаюся губами його чола, скоріше щоб пересвідчитись чи він не марить. Але Ігор, не відриваючись дивиться собі на ноги і я, перевівши погляд, бачу на коричневій ковдрі двох білих космонавтів, а над ними землю з супутниками й ракетами на орбіті. Ковдра пухка і малюнок на ній гарний. — Як живі,— кажу я.
…Лікар колупається сірником в короткому бурштиновому мундштукові. Він поглядає на мене оцінююче, немов хоче зрозуміти, чи можна мені вірити. Поглядає на мене, я — на нього. Цей невисокий літній чоловік добре грає свою роль. Добре, бо не видно гри. Мабуть, він колись усвідомив, що лікареві краще грати самого себе, і зараз, я певен, він грає самого себе — стриманого чоловіка з м'яким поглядом карих очей. Лікар закотив полу халата, витяг з кишені піджака пачку "Прими". В нього жовті прокурені зуби, вони постукують об мундштук, коли він припалює. Нарешті говорить:
— Де його мати?
— На гастролях. Вона артистка.
Лікар знову мовчить. Він немов опрацьовує ту інформацію, яку я йому дав. Вогонь уже зжер дві третини його цигарки і раптом я бачу, що він дивиться на мене співчутливо, в погляді теплота.
— У хлопчика слабеньке серце. Для нього шкідливі як негативні, так і сильні позитивні емоції. Зараз важливо створити такі умови, за яких він почуватиме себе звично… Можете привезти папугу, тільки з клітки не випускайте.
Я розумію, що все попереднє сказане заради останньої фрази, вірніше, є обгрунтуванням дозволу. Лікар вибиває в урну недопалок, і, підібгавши полу халата, ховає в кишеню мундштук. Він дивиться на мене так, що я одразу розумію — йому нічого більше мені сказати.
— Ну, я піду… — кажу.
— Ідіть, — лікар ступив до сходів. — І сподівайтесь на краще.
Восьма ранку. На вулицях гамір і метушня:
"Ікаруси", як велетенські ситі такси, перевальцем котять по дорозі, ледь не торкаючись черевом асфальту. Я вже кілька разів намагаюся спинити авто, але марно. А хвилини біжать, біжать. Нарешті дванадцятий автобус. Він хоч і повільно їде, проте довезе до самого будинку.
Ось і дім. Навпроти будинку стоїть мотоцикл з люлькою. Я не користувався ним уже дві доби. Клітку з папугою можна поставити в люльку.
На сходи долинають голоси, то розмовляє сам із собою Кока.
Я повертаю в дверях ключ і балаканина припиняється. Натомість чути голосне:
— Добрий день, Лесю!
Папуга радий. Він махає крильцями, погейкує, цмокає язиком, думає, мабуть, що випущу. Клітка кругла з верхом-банею. Я сам її змайстрував із тонкого хромованого дроту і трьох алюмінійових обручів. Вона впритул помістилася в люльку. Птах заклопотаний: навколо дерева, люди, звуки, але дивуватися йому недовго випадає, бо я накидаю на клітку тент. Збоку глянеш, ніби в люльці сидить людина з накинутою на голову зеленою парусиною.
Мотоцикл зашелестів шинами. Обабіч поблискують калюжі. Я намагаюся об'їздити найменші вибої, щоб не налякати птаха. Уже за півквар-тала траса стає рівною, ніби відполірована. Стрілка спідометра наближається до шістдесяти. Перегнавши тролейбус, перестроююсь у третій ряд, та раптом:
— Фюр-р-р!
Здається, до мене. Я помічаю тільки чорно-білий міліцейський жезл. Що ж я накоїв? Авто-інспектор — білявий юнак — підходить повагом. Він, мабуть, думає, що повільна хода надає йому солідності. На плечах інспектора поблискують три лички. Він віддає честь, виструнчившись, як в армії. Я простягаю посвідчення, навіть не запитавши, що сталось.
— Ви порушили правила обгону, — говорить дзвінким голосом автоінспектор. Я дивлюся на нього запитально.
— Ви не ввімкнули поворота, коли переганяли тролейбус.
Все вірно. Дається взнаки тривожна ніч. Що ж йому відповісти. Я спромігся тільки розвести ру-ками, мовляв, переможений віддає себе в руки переможцеві.
Тим часом, під тентом чується шарудіння, а по миті долинає глухо, неначе з підземелля:
— Ігор! — На папугу подіяв дзвінкий міліціонерів голос. — Валерка! — знову чується з-під тента.
Автоінспектор прикипів поглядом до люльки, він навіть не встиг розкрити посвідчення.
— Хто там у вас? — питає суворо.
— Папуга. — Відкриваю тент, птах, почувши мій голос, кричить:
— Добрий день, Лесю!
Міліціонер нахиляється над кліткою і на його лиці щире здивування.
— Оце так птах! — виривається в нього. А папуга, опинившись у морі світла і звуків, гасає по клітці, чіпляючись кігтями і дзьобом за дроти, вигукуючи іспанські, впереміш із українськими, слова, стриже хвостом. Пір'я на сонці аж горить синьо-зеленим полум'ям — не відірвати очей.
— А балака, як людина! — говорить автоінспектор. — Куди ви його везете?
— У лікарню.
Бачу в його очах цікавість і коротко оповідаю про своє лихо. Він слухає, співчутливо киває.
Коли я скінчив, автоінспектор простягнув мені посвідчення — він його так і не розкрив — і ска-зав:
— їдьте обережніше. Коли ви переганяли тролейбус, перестроюючись у третій ряд, позаду нісся "рафик". Шофер ледь устиг пригальмувати, — він якусь мить помовчав, розглядаючи папугу, а потім додав: — Ще цього вам не вистачало.
"Дійсно", — думаю я. Від'їхавши, помічаю в люстерку, що міліціонер дивиться мені вслід.
У палаті без змін. Чути запах бульйону, мабуть, щойно був сніданок. Ігор і його сусіда лежать горілиць, погляди обох спрямовані на двері.
— Не підводься, — спиняю суворим голосом Ігоря. Клітку ставлю поряд з його ліжком.
Папуга насторожено розглядає палату. Його гнітить тиша — він мовчить.
— Кокочко… — кволим голосом говорить Ігор і кладе руку на клітку.
Птах стрепенувся, почувши голос друга.
— Гех! Ігорок! — він розкрилився, ніби для лету. — Ігорок! Рая! — забігав по клітці, шукаючи отвір, і — знову на жердину. — Ігорок! Кукуріку! Хочу моркви!
— Я сяду? — питає Ігор.
— Гаразд, тільки ненадовго, — підкладаю йому під спину подушку і торкаюся губами чола. Тем-пература помітно спала.
Папуга щодалі навіснішає. Зависає на жердині вниз головою і щосили махає крилами. Добре, що я очистив піддон, а то зараз уся палата була б у лушпинні.
— Випусти Коку, — говорить Ігор і, бачачи, що я дивлюся на нього здивовано, благає: — Ну, хоч на хвилинку!
— Лікар наказав з клітки не випускати, — говорю я і відчуваю, що моєму голосу бракує твердості.
— Хоч на одну хвилинку.
Я мовчки піднімаю засувку і папуга вилазить з клітки. Мить — і він уже примостився на бильці ліжка в Ігоря над головою, белькоче щось незрозуміле. Ігор не рухається, а папуга заходився пе-ребирати дзьобом йому волосся, кожну волосину окремо.
— Кокочко, — шепоче Ігор.
— Кокочко, моя хороша птиця, — ніжно говорить папуга маминим голосом. Він злазить по бильцю на один щабель й торкається дзьобом Ігоревого вуха. Син не рухається, на обличчі в нього радісна посмішка. — Кокочко, моя хороша птиця, — знову белькоче папуга і починає легенько покусювати вухо. Своїм дзьобом він легко трощить горіхи й деревину, і я дивлюся на той вилив почуттів із острахом. Не діждавшись взаємності, птах злазить Ігорю на плече. По обличчю хлопця видно, що від папужачих кігтів йому й лоскотно, і боляче, але він терпить. Кока, сидячи на плечі, заглядає другові в обличчя, треться головою об щоку.
— Ну візьми вже його, візьми — не витримую я.
Ігор обережно знімає папугу з плеча, кладе собі на руки.
— Давай, Коко, шийку почухаю, — каже він. Птах вигинає шию, настовбурчується, і хлопець легенько подряпує вказівним пальцем між пір'ям. Папуга від насолоди аж заплющує очі. Мені спадає на думку, що діти значно ближче до природи ніж ми, дорослі. Вони сприймають її демократично, всерйоз, і природа платить їм довірою. Дорослі ж намагаються переробити природу, пристосувати її до своїх потреб, часто втрачаючи почуття міри. Зараз до Ігоря горнеться барвистий птах, а два роки тому Ігор так же ніжно і дбайливо тримав у руках велику ропуху. На моє здивування він пояснив, що жаба хвора і що їй слід пожити трохи у нас у ванні.
— Що ж у неї болить? — запитав тоді я.
— У неї болить усе тіло. Вихователька перекинула її через паркан.
Жабу вони знайшли на майданчику в дитсадку, а вихователька підчепила її на совок і викинула на вулицю.